Дуби шумлять - Пільгук Іван

— Роман зветься "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...

"Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він "виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками в малому серці ворушилося щось недобре, неспокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий..."

З особливою увагою слухав Ростислав Стеблін-Каменський. Стоячи під дубом, він випростався. Легкий вітерець куйовдив на його голові русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчі золотавий пушок, що не зазнав ще доторків бритви, високий зріст — все надавало йому вигляду натхненного проповідника, який ладен піти на будь-які тортури.

— Якими шляхами ви поведете свого героя? — влучивши хвилину, запитав Ростислав.

— Скажу вам, друзі, що я з великим інтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий він, — пояснював Пильчиков.

— Це добре... Ще одну зброю маємо в своїх руках, — радів Лизогуб. — Більше б нам таких творів, щоб пробуджували народ. Ростиславе, — звернувся до Стебліна-Каменського, — ти маєш відбути до Києва для зв'язків з "Київською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революційне народництво.

— В Київ я надсилаю текст роману, — пояснив Панас Якович.

— А чи в надійні руки?

— Вважаю, що в надійні...

Дужче повіяв вітер, б'ючись об шорстке дубове листя, і воно стелило по землі трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелесті сердечні таємниці. Хотілося поділитися ними з друзями, розповісти і про свої особисті виразки, про біль душі.

Несподівано дозорці сповістили, що двоє простують стежкою до дуба. Учасники зібрання швидко поховали літературу, збилися в тісне коло. З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гітарі, а сестри Піскуновські затягли стародавній романс. Інші наповнювали келихи напоями, сперечалися:

— Туз переможе!

— Пікова дама приборкає туза!

— Якщо піймає за бороду!

— Така й бога за бороду впіймає!

На доріжці з'явилися чоловік і жінка. Вони ніби пливли назустріч звукам гітари. Зупинилися, пильно розглянулись і повернули в інший бік. Панас Якович пізнав Романа Мазевича.

— Прокляття! — ударив по гітарі Панас. Одна струна обірвалась і жалібно заквилила, як підстрелена пташка.

— Друзі! Нам треба негайно розійтися! — запропонував Пильчиков.

— Прокляття! — повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах гітари...

Кожного місяця відбувалися таємні збори товариства. Іноді сюди прибували представники з Одеси, Харкова, Києва. Дмитро Андрійович Лизогуб часто бував у цих містах, знаходив однодумців і прихильників серед молоді, налагоджував дружні зв'язки з Волховським, Желябовим, Вірою Засулич. У Петербурзі побував на квартирі письменниці Марко Вовчок, заприятелював з її сином Богданом Маркевичем, який познайомив його із своїм приятелем Георгом Плехановим.

На зборах товариства Лизогуб багато розповідав. Здавалося, він убирав ту енергію, що зріла в гуртках революційної молоді по всій країні. До його розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зі зборів приносив стільки новин, що вони не давали спокою ні на службі, ні вдома.

Сидячи за бухгалтерським столом, починав іноді нотувати на папері щось, зовсім не причетне до конторських книг. А дома ті нотатки поширював, створюючи нові глави роману.

Тільки закінчив роман і передав його братові Івану в Київ, як розігралися несподівані події... Жандармерія вчинила трус у п'ятнадцяти учасників товариства і заарештувала їх. Все це сталося одного березневого вечора. Сидів за столом, переглядав папери, писав. Вітер вив у димарі, сіючи тривогу. Вже й рука втомилася від довгого писання. Збирався з думками, щоб далі писати про людей пристрасних, добрих і лихих. Раптово щось загуло коло двору. Незабаром відхилилася віконниця, і в ній показалась пика жандармського офіцера.

— Чого вам?

— Іменем закону одчиніть двері...

Панас Якович вийшов, відсунув двері. Брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами, вдерлося кілька жандармів. Той брязкіт холодним лезом проймав ще не прохололе у творчій насназі серце.

— Ви є губернський секретар Панас Якович Рудченко?

— Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.

— Маємо зробити у вас обшук.

— Трапилась якась крадіжка? — посміхаючись, запитав Панас Якович.

— Жандарми роблять обшуки в інших справах... Показуйте ваші папери... Зброю маєте?

— Так, маю.

— Де вона?

— Оце моя зброя, — Панас Якович показав на книги.

— Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!

— Крім сірників, нічого вогнепального не маю, — Панас Якович поклав цигарки на стіл і запалив сірничка. — Прошу... В моїй кімнаті дозволено палити.

— Про це не будемо вас питати, — скуласте, подзьобане віспою лице жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий, ніби без його пильності може завалитись імперія. — Приступаймо до обшуку, та пильніше!

Жандарми кинулись, як зграя шулік, переглядати папери й книги. Нав'язали кілька пак, виносили.

— Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в екіпаж. Коні рушили. Тихо. А в небі тривожно волохатилися хмари, крізь які проривався блідий місячний смуток. У жандармському управлінні Панаса Яковича повели в кабінет слідчого. В коридорі побачив, як під конвоєм проводжали Лизогуба й Стебліна-Каменського. Привітально обмінялися поглядами.

Слідчий у формі жандармського майора поважно перегортав папери, ніби випробовував терплячість арештованого. Жандармська виправка, товсті надуті губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачіска свідчили, що ця особа пройшла належну школу вірнопідданства. Часом уставав, думав, ніби вирішував важливу справу. Нарешті звів холодом налиті очі.

— Рудченко Панас Якович?

— Так...

— Рік народження?

— Тисяча вісімсот сорок дев'ятий.

— Хто батьки?

— Батько службовець-бухгалтер.

— Дворянське звання маєте?

— Ні, не маю.

— Значить, різночинець, — нищівно поглянув. — Тепер здебільшого різночинці ловляться на небезпечному ділі. Якобінство поширюють у імперії.

Далі почав переглядати папери. Але видно було, що не розумів мови, ніяковів і сердився.

— Ви пишете, ніби макові зернята розсипаєте... Та ще й галицькою мовою, — скинув з обличчя сонливість.

— Цебто українською...

— Яка там українська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А знаєте, хто той Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.

— Хто як розуміє...

— Нема чого розуміти! — Витер піт з лоба, занурився в папери.

Панас Якович зціпив зуби, щоб не зірвалось якесь гостре слово, а думка промовляла: "Ой ви, в кого голови припасовані до мундирів, як у манекенів! Повертаються ваші голови всі разом за владним окликом вищого начальства. Механічно ви роззявляєте свої щелепи, щоб повторювати, як папуги, зазубрені слова, вигукувати завчене під муштрою "ура". Що ви знаєте про народ, про його історію, про нашу пісню голосну, яку не потопити ні в крові, ні в сльозах наших дітей і матерів. Так, ми пригноблені, принижені, але гідні заповітів тих, хто життя віддав за ідеали людства. Жалюгідні ви, виконавці волі монархів, розхитані трони яких підпирають багнетами й канчуками..."

Напружував свою волю, чекаючи несподіванок. Слідчий закляк над паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його витримку.

Минали тривогою налиті хвилини. Слідчий, залишивши напери, почав розглядати забрані в арештованого книги. Перегортав сторінки журналу "Правда".

— Цей журнал, друкований в Австрії галицькою мовою, не дозволено читати в нашій імперії.

— У нашій імперії багато чого є недозволеного. На ці слова слідчий не звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.

— Прошу зачитати цей вірш. Підозрілий за самою назвою — "Україні".

Панас Якович читав, тамуючи біль:

Мій ти краю, моя ненько,

Моя Україно!

Люблю тебе...

Розхвилювався і не міг читати далі. Заятрився біль у серці, переростаючи у гнів.

— А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?

Панас Якович мовчав.

— Може, зустрічались з тим автором? Може, бачили десь?

— Може...

Слідчий розгорнув іншу книгу.

— Ця принаймні написана пристойною мовою. Але "Голоси з Росії", як і інші видання Герцена, заборонені. Де ви добули цю книгу?

— Ще в дитячому віці купив за п'ять копійок в учня Гадяцької школи, бо мене привабили гарні палітурки.

— А в політурках що? — слідчий похитав головою.

— Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...

— То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що має вже чин. Служба государю, повинність перед імперією — це головне. Оце треба кумекати. Перед вами відкривається службова кар'єра, чини, нагороди. Можете добути дворянське звання. Честь, гордість!

— Так... Честь і гордість людини мені над усе.

— З вами можна знайти спільну мову. Викиньте геть з голови якобінські ідеї, — продовжував заповнювати протокол. Далі запропонував підписати його.

Панас Якович швидко прочитав написане слідчим.

Найвиразніше з усього сприйняв рядок: "ІЗ березня 1875 року".

З кабінету слідчого повели в каземат, що містився при жандармському управлінні; одягли пропахлий вологістю арештантський халат. Вогкі стіни ледве сіріли од кволого блимання свічки, що стояла на невеличкому столику. Тверда канапа, стілець і грати. Сів на канапі. Відчував біль образи й тоскну самотність. Не каяттям, а гнівом наповнювалися думки. Знав, що тут, за стіною, десь сидять у казематах його друзі. Прислухався. Тихо, як у пустці. Чути кроки вартового в коридорі.