З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Козаки христилися. "Якось воно буде. Під Берестечком також здавалося, що всьому прийшов край і гетьман так само втікав, як тепер, а все ж таки Бог милував і якось ми не пропали. Так не пропадемо й тепер. Коли б Орлик здоров. Та ось і він".

Обтулений козацькою буркою, з шапкою на бік, по-запорозьки йшов кроком різким і певним, ніби його ніяка втома не береться.

"Панове, не спите?"

"Ні, ваша милосте! Як помремо, тоді і спатимемо," — жартували.

"Зараз пізнати, що це старинне козацтво, — погладив їх словом по душі. — При вас і молодик завзяття набереться".

"Авжеж, авжеж, при сухих дровах і мокрі розгоряться".

"А не погасне поломінь на вітрі?"

"Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне", — відповіли. Орлик зрозумів, що то до нього п'ють.

"Гадаю, — відповів, — що досвіду нам не бракує. Багато ми навчились за останні

часи".

"Багато! — притакнули. — Більше й не треба!"

"Щоб ми лиш в один гуж тягнули, так і в малому гурті появиться велика сила".

"Хіба б ми дорешти з глуздів збилися, щоб не бачити, що в єднанні сила".

"Хвалю вас за те, панове товариство, і доброї днини бажаю. Збирайтеся, рушаємо вперед".

11.

Ранок був холодний. Втомлені й невиспані шведи прямо зубами дзвонили. Козаки зіскакували з коней і з возів, бігли і грілися.

Орлик приговорював до них. Жартував, хоч у душі, мабуть, йому не до жартів було.

Ніхто, крім гетьмана, не розумів так добре цілого розміру програної під Полтавою, як він, бо ніхто не був до тої міри втаємничений у плани гетьмана Мазепи.

З того моменту, як гетьман перейшов до Карла, він перед Орликом не скривав нічого. Розкрив перед ним усі карти, всі ходи свосї скрутної дипломатії.

Покійний Богдан Хмельницький був для Мазепи грізним мементо. Людину, якої ніхто не міг побороти, поборола смерть. Мазепа боявся того найгрізнішого з усіх ворогів. Чув, що сили його вичерпуються, що він більше духом, ніж тілом живе, тому й хотів спадщину передати в безпечні руки. Серце тягнуло за Войнаровським, а розум казав, що і про Орлика не треба забувати. Бачив, що за Орликом стояло козацтво і з тим треба буде числитися. Правда, за Войнаровським буде король Карло, але все-таки не він, а козацтво рішить. І тому на всякий випадок готовляв Орлика до булави. Родинне почуття числилося з турботою про добро народне. Воно перед гетьманом Мазепою стояло на першому місці.

Ще під час полтавської битви, коли здавалося, що не переживе її, Орлика й Войнаровського покликав до себе і, як останній заповіт, оставив їм не раду, а прямо наказ, щоб вони по його смерти не сварилися за булаву. Хай бере той, хто легше двигне, бо це не булава, а хрест важкий, який треба нести на українську Голготу. Орлик знав усе і на все рішився. В гетьмані своїм бачив примір послідовного й невгнутого борця за ідею. Хотів бути його наслідником. Відганяв від себе гадку про боротьбу за булаву, бо перед очима мав гидкі спомини, як то за часів руїни булавою гралися, як м'ячем, а ворог сміявся. Того він не хотів. Якщо булаву, яку випустить з рук Мазепа, треба буде підняти йому, Орликові, то підійме і триматиме кріпко, а як король її Войнаровському вручить, так залишиться при Войнаровськім таким самим дорадником вірним, яким був при Мазепі.

Це сказав собі Орлик тут, серед степу, дивлячись на його красу ненаглядну і на його пустку безлюдну, спричинену не так наїздниками, як більше нашою безнастанною внутрішньою шарпаниною.

Людський череп з осиним гніздом, а кругом таке багатство і така краса, якої не знайти в світі. Прикро, соромно, страшно... Батурин, Переволочна, Полтава... І як була ще в нім крихта якогось самолюбства, жадоба слави, охоти володіння, так тепер ті почуття розвіялися з вітрами степовими. Почував себе чистим і покірним, як на сповіді. Почував себе слугою тієї ідеї, за яку тисячі людей згинули під Полтавою, і хто зна, чи не гинутимуть на майбутніх бойовищах. Бог вість де, почував себе, коли не провідником її, так одним із щирих борців за її здійснення. До чого його Бог і воля народу покличе, тим і буде.

Спокійно й самопевно сідав на коня.

Коло восьмої години рано почалася спека. І то така, немов це не ранок, а полудне, не український степ, а пустиня Сахара. На лихо, й вітер ущух, у повітрі висіла одна горяч. З людей піт лився цюрком, коні ледве волокли ногами. Деяких добивали та не кидали, як знак, куди пройшли, лиш білували й по татарському звичаю м'ясо клали під сідло. В'їздили в смугу, в якій не було дичини, — пригодиться.

Разом із спекою і спрага росла. А тут і ягід не було. Язик в'ялило. Здавалося, до піднебіння присохне. Ще трохи, і валка трупом ляже, як караван на пустині.

На щастя, саме тоді, як сонце стояло прямо над головою і своїм промінням, як списами, прошибало людей, почувся напереді крик: "Вода! Вода!"

Люди й коні прискорили кроку. Бігли туди, де в придолинці, ніби дзеркало срібне, вилискувався невеличкий степовий ставок. Припали до нього й пили, пили. Ні старий гетьманський мед, ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода.

Годі було їх відірвати від неї. Розтаборилися, витягали конятину з-під сідел і пирували по-татарськи. Від води легеньким холодком подувало.

Зробили з драбин козацьку фігуру і заглядали "на край світу."

Тільки трава, ні звіра, ні чоловіка не було видно. Могли безпечно спочити.

На фігурі вартові змінялися. "Хлопці, не спіть! — гукав на них Орлик, — Полудниця іде. Пакости людям робить. Як задрімає котрий, то друлить його згори і буде сміх".

Справді, мабуть, тільки сміх був би, бо в тую траву все одно, що в перину впасти, навіть не потовкся б.

Але мало було таких, що не спали б, хіба піші, що присілися на возах і виспалися добре. Їх то і призначували до варти, бо кінний народ, напившися води і закусивши конятиною, засипляв, як мухи.

Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо — цить... Хтось іде... Де?.. Не бачиш?.. Іде і плаче — без сліз... Чумаче, чумаче, де твій віз?.. Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ... Чумаче, чумаче, де твій віз?

Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?.. Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш... Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи... Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?

Хтось іде степами і плаче словами, без сліз... Ах, де ти?.. Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?

Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки... Де спиш?.. Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю... Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. "Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть..." Було і нема... Дарма.

Дарма! Минулого не завертати, тим, що були — не бути, лящать над спинами прути... Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, — амінь.

Козаче, козаче, козаче... Хтось іде степами і плаче словами без сліз.

Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.

Орлик протер тер очі... "Панове товариство, в похід! В похід!"

Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.

Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.

Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити. Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.

Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.

Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.

"Я — безіменна, я — непритяменна... Де спиш?.. — Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю". Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: "без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік"...

"Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?"

Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...

"Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? — каже до себе Орлик. — Де вона тепер?"

І смуток підступає до нього. "Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо".

Лихо? І — відзивається голос калинової дудки. "Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?"

"Визвольного діла!"

"Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?"...

І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. "Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю".

І раменами здвигає. "Не знаю... Я не такого чекаю". "Ти? — питається Орлик. — Ти

хто?"

І протирає очі... ЇЇ нема... Шумить трава, переморгується небо з землею.