Микита Братусь - Гончар Олесь

Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про "п'ятиріччиних" поросят, а про нас добра слава котиться? "Чиє таке яблуко розкішне?" — "Червоного запорожця"! — "Де ще можна "Сталінське" дістати?" — "Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!.." І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос — не заперечую. Хай якийсь кущ смородини — мовчу. Але чому ж ще й "Сталінське"? Чому саме "Сталінське"? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?

— Не корч із себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гірникам. І зовнішньою красою, і смаком, і особливо своїми рідкісними освіжаючими властивостями наш сорт помітно виділяється з-поміж інших і наче спеціально створений для людей важкої фізичної праці. Ти знаєш, що на світі, мабуть, немає праці, важчої за працю шахтаря і рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрію, Щоб створити для них щось надзвичайне, цілюще, таке, що було б гірникові достойною винагородою за його богатирські зусилля. Ти питаєш, чи приємно мені, що наші стенди в центрі уваги, що слава про нас котиться... Кому це не було б приємним? Але мені встократ приємніше, що гірник, піднявшись на-гора із жаркого свого забою, побачить дома на своєму столі у кришталевій вазі моє червонощоке, моє улюблене, освіжаюче "Сталінське"! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, відсилаючи молодого садівника Аполлона Комашку під три чорти, мені добре відомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем і не хочеш визнати... Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього міністра славної Кавунівської республіки, іменем нашої бурхливої молодості питаю: розгадав я ваші підводні думки чи ні?

— Гм-гм... Розгадав.

— І чого ти пристаєш весь вечір до чоловіка? — втручається раптом Оришка. — Він же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тільки.

— Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, і тому на моєму боці сила. А він, оцей ексміністр, хоч і голова, але, як кажуть китайці, — неправий і сам явно почуває, що він неправий, а тому тільки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку...

Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем... Сидить собі хлопець на лежанці, мирно майструє шпаківню, а їй нібито стружки в діжу летять... З рідною дитиною не помириться, за онучу зіб'ють бучу — просто хоч бери їх та розводь.

— Ти, кажу, Логвине Потаповичу, — матеріаліст підкований, але діалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як філософ, бо воно дивиться на тебе саме так і хоче бачити тебе в безупинному русі і розвиткові вперед. Ти зараз наїжачишся, чого це, мовляв, я тобі проповіді читаю і чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з'їв. До чого вже наче визнаний мічурінець і "войовничий глашатай" і "вірний послідовник його" — просто хоч бери та мічурінську пробу ставляй мені на лоба, — а, між тим, заглянув би ти мені в душу... Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було більше і краще, треба було тільки сміливіше брати бика за роги. Мічурінська наука відкриває перед нами безмежні перспективи, в буквальному розумінні — безмежні. Далеко, далеко ще не всі ми, войовничі ортодокси, цілком і повністю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справді все на світі оцими руками ліпити, перетворити фауну і флору знизу доверху, оновити природу до невпізнання, відповідно до бажань і прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто і легко вкладається в свідомість, бо кожен з нас сам виростав у у світі, де всьому, здавалось, є певні межі. І раптом відкриваються перед тобою такі горизонти, такі перспективи, таким неосяжним війнуло простором! Думаєш, я не почуваю іноді на собі сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже... Ось зібрались до мене взимку, до бувалого мічурінського вовка, наші молоді садівники та садівниці... Бий, але вчи! А Микита? Звісно, він має чим поділитись, крізь життя не йшов верхоглядом, по колосочку підбирав усе найцінніше, що попадалось йому на шляху, — а ось зіткнувся з молодими та сміливими, учу їх, навчаю мічурінської науки, а сам — по ходу навчань — коли-не-коли та й піймаю себе зненацька на тому, що — еге! Тут ти сам, учителю, ще й досі чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якісь рамки. Дехто помітить, а більшість і ні, довіряються старому глашатаєві. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те... Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш і ці бар'єри та бар'єрчики? І потім переконуєшся, що можна було і слід було їх зламати. Тільки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху і вміти розпізнати рутину, якою доброю та рідною вона б не здавалась тобі... Ми кажемо, Потаповичу: молодість світу. Ми піонери справжнього життя, лицарі великої науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вічна відвага всюди супроводжують нас... У нас є підстави поводитись і почувати себе на землі так, як почувався наш предок господь-бог-у перші сім днів Творіння!

Мелешко, бачу, не зовсім зі мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свій чорний вус — зараз скаже, що чудес на світі не буває.

— Чудес, Микито, на світі не буває, — каже після паузи Мелешко, — і ти сам колись доводив, як насправді створювалась наша земля: з розпеченої туманності. Ми вже раз утворювались в рік великого перелому, а зараз утворюємось на вищій стадії, у воротях комунізму. Я, Микито, розвиваючись революційними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесі...

— В процесі перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: інколи стрибки до вивихів доводять.

— Які там вивихи! Коли буде оголошено комунізм, тоді — будь ласка! — вимагай від мене і того й іншого. Все в мені знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вміє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тоді про Мелешкові комбінації — бо ж ми йдемо не туди, де про-цвітаї ймуть різні комбінації, а туди, де взагалі ніяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, і над своїми пережитками вчиню тоді гвардійську розправу, не жалкуватиму ніскільки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперішнє. Бо коли зараз вводити "кожному по потребі", то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допікаєш — хоч сорочку з себе, та їм віддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати наліво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає?

— Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такі, що знову випрямляться. Ти маєш на увазі стояки. Стояків не дають і правильно роблять, вони не Лісоснаб. Але подумай, скільки тобі іншого всього дають, і далеко важливішого. Звідки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Дніпрогесу. Коли ти встиг стільки тракторів та безліч іншої техніки собі накувати? Що б ти без них сьогодні робив? Кури б тебе на попелищі загребли в післявоєнний період, якби не виручив робітничий клас, в тім числі й наші гірники своїм стахановським марганцем — ти знаєш, куди і для чого він іде. А візьми наш сад... Чиїми саджанцями посадили ми перший свій квартал? Від Мічуріна прийшли, з далекого міста Козлова. Чи, може, ти цитруси наші на гнізді висидів? Морем припливли від братньої Грузії в подарунок!.. Та ще як: в білу марлю впаковані, коріння обкладено мохом.

Мелешко мій червоніє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далі червоніти.

— Та я готовий краще в Грузію відправити партію саджанців нашого нового сорту, аніж оцим... клієнтам віддавати! На Урал пошлю, за Урал, — ти, брат, Мелешка цим не злякаєш... Когось учи братерських зв'язків, але не мене.

— Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою...

— Ти і їй уже встиг насипати?

— Про що?

— Та про це ж... Про рудники, про саджанці?

— Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.

Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.

— Не сподівався, Микито, я такого від тебе... За якусь там Комашку — уже він побіг, про все забув, що разом переживали...

Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.

— Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу... Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, — оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!..

IХ

Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.

Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!.. Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і... люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій — миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.

— Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:

— Зроби й мені.

Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.

Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею — в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.

І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.

йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:

— О, диви, Братусеня вирядилося, пішло...

— Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?

Озираюся — не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:

— Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).

Обертаюся знову, і знову — нікого.