Виїзний товариський суд - Гуцало Євген
Шофер Петро Шевчик зостався в машині, оторопіло потер долонею сіре, наче рубане з граніту, чоло, а коли відняв долоню, то на круглому обличчі грала блудлива усмішка.
— Всяке бачив, а такого не доводилось,— мовив уголос.— Може, й собі зайти на цей виїзний товариський суд?
Одчинив дверцята й, запаливши цигарку, роздумував. Блудлива усмішка сяяла сонячним жмуром.
— А якщо Зіньки немає вдома? Товариський суд тільки поцілує замок...
Проте цього суботнього ранку Зінька була вдома, електричною праскою прасувала білизну, що горою лежала на ліжку. Як удосвіта зодягла куценьку спідницю, забувши накинути блузку чи кохтину, то так і поралась. І коли відчинились хатні двері, то Зінька обернулась на їхнє рипіння, відкинула з лиця лляні пасма волосся, і в її очах — великих та синіх, як цвіт весняних будяків,— спалахнуло здивування.
— З суботою, Зінько Максимівно...
З суботою привітав голова сільради Васянович. Лисий, мов протез, він пишався цупкими, як помазки, вусами, котрі доглядав дбайливо й невсипно. Потай носив у кишені дзеркальце, в яке міг зазирнути чи в своєму кабінеті, чи на риболовлі, чи перед тим, як просто зайти до сільського промтоварного магазину.
— Доброго ранку, Зінько...
Доброго ранку побажав Макар Хомич, учитель на пенсії, людина зовні щупла, мов захлялий горобчик, якому й м'якина перепадає зрідка. Макар Хомич у довоєнні роки зажив слави як самодіяльний актор їхнього сільського клубу, в післявоєнні роки прославився агітатором десятихатки. А коли ввійшли в моду товариські суди, став його першим і — до останнього дня — незмінним головою.
— Здрастуй, Зінько!
Поздрастувалась дорідна, як пшеничний книш, тітка Федоська, балакуча, мов радіо на стовпі біля колгоспної контори. Якби не одяг, то тіло тітки Федоськи розповзлося б, мабуть, так, як розповзається рідко замішане тісто по сковороді чи по деку.
— Привіт, Зінько...
Привітала доярка Ганя Хутірна, активістка (не тільки добре доїла закріплену за нею групу корів, а й любила та вміла виступати на зборах, зустрічала чужі делегації і їздила в складі своїх делегацій, запозичувала чужий передовий досвід і щедро ділилася своїм, теж, звісно, передовим). Висока й худа, Ганя Хутірна в своєму квітчастому одязі скидалась на грабову тичку, по якій знизу вгору повилась в'юнка красоля.
Господиня, тримаючи в руках праску, дивилась на ранкових гостей, що табуном спинились у порозі.
— Здрастуй, Зінько! — ще раз поздрастувалась тітка Федоська.— Запрошуй сідати.
— Сідайте,— відказала, гарячково міркуючи над тим, чого це вони опинились у її хаті в цю ранкову годину.
— То, може, до столу?
— Хай і до столу,— згодилась господиня, забираючи недопрасовану сорочку, кухоль із водою, якою збризкувала білизну.
Макар Хомич, покивуючи, мов качка-пірникоза, старечою головою, почовгав до столу й, сівши на лаві проти вікна, наче вставив свою щуплу постать у раму картини. Обіч нього посідали голова сільради та тітка Федоська.
— Ганю, сідай,— не так запросив, як буркнув голова сільради Васянович до похмурої доярки, що підпирала стелю в порозі.
Ганя Хутірна, горблячись, щоб не вдаритись об сволок, пройшла мимо зачудованої господині й сіла біля голови сільради.
Якісь дивні очі були в гостей... Погляд у Хутірної прямий, гострий і довгий — як ніж-різак, яким колють кабанів під ліву лопатку. Карі очі тітки Федоськи схожі на двоє живих, пухнастеньких створінь, на двох ласкавих цуциків із закрученими хвостиками, які ось-ось зіскочать із доброзичливого обличчя й довірливо покотяться до Зіньки, щоб погладила долонями, полоскотала пальцями... Жовті, наче прокурені тютюновим димом очі вчителя на пенсії Макара Хомича чи то сльозою сяяли, чи мудрістю промінились. А Васянович, настовбурчивши вуса, дивився на Зіньку так, наче й зовсім не бачив її оголених ніг та рук, повних грудей, що здригались високим молочним шумовинням, а тільки якийсь параграф в інструкції чи директиві.
— Що ж я вам на стіл зберу? — вдавано забідкалася Зінька.
— Ми до тебе не в гості,— сказав Васянович.
— Як же це так, Макаре Хомичу, що прийшли в хату — й не гості?
Учитель на пенсії відповів хіба що ширшою усмішкою, ніж та, яка постійно не зникала з його обличчя. Дивне це було обличчя! Наче дублену шкіру готували на більший череп, та в поспіху — випадково, не догледівши,— нацупили на отакий маленький, із гострими вилицями, й тепер ця шкіра висить, мов на тину.
— Ми, Зінько, гості й не гості,— засокоріла тітка Федоська.
— Вважай, Зінько,— проказав Васянович,— що ти в гостях у нас, от!
— А це ж як?
— А так! Ми тебе викликали минулого місяця до клубу на збори? Навіть в оголошенні було зазначено, що стоїть твоє питання.
— В оголошенні? — кров одлила від Зіньчиного обличчя, й тепер воно стало бліде.— В отому, що біля контори висіло? Там тільки про виконання плану писалось!
— А другим пунктом ішло "різне". Оте "різне" — якраз ти, Зінько... товаришко Нагірняк. Не з'явилась, хоч і кликали? Не прийшла коза до воза, то віз прийшов до кози.
— Може, й краще,— озвався Макар Хомич зі своїм вічним загадковим усміхом,— що не в клубі, а в тебе вдома, Зінько...
— Ага, без зайвого ажіотажу,— ввернув Васянович.
— Отак по-доброму, по-домашньому...
— По-людському,— докинула тітка Федоська.
— Сідай,— наказав голова сільради.
Зінька взяла руки в боки:
— В моїй хаті порядкуєте? Чи я в своїй хаті не знаю — сідати чи стояти?
— Бери стільця й сідай,— повторив Васянович.— Зараз у твоїй хаті відбувається засідання товариського суду.
— Якого суду? — скрикнула.
— Виїзного! Під головуванням Макара Хомича. А ми з тіткою Федоською та з передовою дояркою Ганею Хутірною — народні засідателі. Чи, може, тобі публіки бракує?
— Я й вас не просила! Кажете, сідати? Краще ляжу, бо памороки дзвенять.
— Громадянко Нагірняк,— попередив голова сільради,— до вас прийшли не женихатись, а розбирати на товариському суді.
— Судіть,— байдуже мовила Зінька, змирившись.— Тільки хутчій, у мене робота не жде.
Ганя Хутірна дістала з сумочки папір і авторучку, а вже потім поспитала:
— Протокол вести чи не треба?
— Умовились як? Значить, вести...
— Бачте, з протоколом прийшли до мене! Хто вас просив?
— Зінько,— обізвалась тітка Федоська,— таж із добром до тебе! Хіба лиха бажаємо?
— Чого ж тоді з протоколом?
— А він тебе не вкусить, чи ти не знаєш ціни тим протоколам? Запишуть — і під сукно покладуть чи в шухляді миші струблять.
Макар Хомич звівся за столом і відкашлявся. На його пергаментному обличчі блукав блаженний усміх. Заклавши ліву руку за полу застебнутого піджака, правою повів у повітрі й поворушив пальцями, наче обмацував знайдене слово.
— Товариші,— проникливим і вкрадливим голосом звернувся голова товариського суду до присутніх,— дозвольте наше виїзне засідання суду оголосити відкритим.— І запитально схилився над столом: — Чи, може, є якісь інші пропозиції?
— Які ж можуть бути інші пропозиції? — здивувалася Зінька, сідаючи в ліжку.
— Отже, нема,— констатував Макар Хомич.— Товариші, на порядку денному в нас одне питання: про моральне обличчя жительки села Веселинівка товаришки Нагірняк Зіньки Максимівни... Слово надається голові сільради Васяновичу Геннадію Мойсейовичу.
Васянович звівся різко, наче його дебеле тіло підкинула катапульта. На бурому обличчі вуса-помазки летіли в протилежні боки, чіпкі очі стриміли двома сухими реп'яхами.
— Товариші,— гуркнув голосом, наче каменем по каменю.— Всі ми добре знаємо, яке тепер міжнародне становище, знаємо, що визволяється з-під гніту імперіалізму колоніальна Африка, знаємо, як повсюдно зріс авторитет нашої держави. Молодь їде на БАМ, на комсомольські будови п'ятирічки, і ніякі маоїсти не затулять нам світлого дня.
— Це записувати? — спитала Ганя Хутірна від свого протоколу.
Макар Хомич ствердно кивнув, а Васянович вів далі:
— Навіщо далеко ходити, візьмімо нашу артіль. На даному етапі маємо більше досягнень, ніж недоліків. Значно виросли економічні показники, поліпшується добробут, невпізнанно зріс культурний рівень трудящих. У кожній хаті дивляться телевізор і слухають радіо. В селі є школа-десятирічка, клуб на п'ятсот місць, два магазини...
— Два магазини,— буркнула Зінька,— а модного взуття не завозять...
— Але, товариші,— строго блимнув Васянович на хазяйку,— подеколи ще трапляються серед нас такі, як Зінька.
— Значить, я трапляюсь, еге?
— Та, Зінько,— мовила тітка Федоська,— тобі дадуть слово.
— В моїй хаті мені дадуть слово?!
— Та, Зінько, ти хоч і в своїй хаті, але на суді.
— На жаль, — повторив Васянович, — іще трапляються такі, як Зінька, ніде правди діти...
В цей час гупнуло в сінях, рипнули двері — й на порозі став їхній сільський завклубом Невкипілий. Стріха житнього чуба нависала над косо зрізаним лобом, а брови скидались на дві вуглини, приліплені на банякуватому обличчі снігової баби. Нанизані на зелену лозину з сучком, у його руці поблискували линки, окунці та карасики. Оторопіло поглянувши на людей за столом, завклубом Невкипілий мовив до хазяйки:
— У тебе гості, Зінько, даруй, а я тут тобі рибки приніс.
— Заходь, Андрію,— зраділа йому тітка Федоська, як, мабуть, у цю хвилину рідному синові не зраділа б.
— Якраз тебе й не вистачало,— гуркнув каменем по каменю Васянович.— Таких свідків, як ти, Невкипілий, нам і треба.
— Я ось із рибкою,— бачачи, що непереливки, виправдовувався завклубом.
— Тебе яка холера принесла? — розгнівалася Зінька.— Ану вимітайся з моєї хати сам, бо зараз як не віника візьму, то коцюбу!
Ось стояв у хаті завклубом Невкипілий із рибою в руці, стояв, як вихор на дорозі,— і вже не стало, щезнув, пропав, тільки двері зойкнули, гойднулись.
— Бач, Зінько,— осудливо мовив голова сільради,— за прикладами далеко ходити не треба, живі приклади самі до хати не протовпляться.
— Я його просила, того Невкипілого? Хіба не бачили, що втришия витурила?
— Не кличеш,— озвалась похмура Ганя Хутірна,— то приманюєш. Якби не приманювала, то не зліталися б із усього села.
— Чим приманюю?
— А то сама не знаєш? Добре знаєш!
І Хутірна всміхнулась так, наче в неї вкрадено щось, а тепер того злодія — Зіньку, звичайно, кого ж іще! — зловлено на гарячому.
— Спробуй ти примани,— власкавлюючи голос, без гніву сказала Зінька. Й підморгнула: — Може, хто й зглянеться на таку сушену воблу, як ти.
