Макове князювання (збірка) - Мензатюк Зірка
Зірка Мензатюк
Прощання з вербою
Пізньої осені господар позгрібав у саду листя, сів на лавку й задумався.
— З горіха я маю мішок горішків, яблуня дала три ящики яблук, зі слив і вишень наварили варення, — розмірковував він. — Тільки з верби нема нічого. Треба її зрубати.
— Ой ні, — зашуміла верба. — Обітни моє гілля. Буде на плоти, ще й на лозницю!
— Постарілася ти, вербо! То мій дід плоти городив, сливи в лозниці сушив. Нині в мене заводські огорожі.
— То візьми моє гілля на розпал. Від нього гарно дрова займаються.
— Знов немудре кажеш! — засміявся господар. — Мій батько гіллям розпалював, а в мене в хаті газ.
— Чи ти й кошиків не плестимеш, ложок не різьбитимеш, корита на хліб не будеш довбати?
— Ба ні, не буду.
Зітхнула верба, зронила срібен лист.
— Бачу, справді я зайвою стала. Зрубай мене. Але, коли твоя ласка, не тепер — весною.
Відгуляли вітри, відбіліли сніги, знову вийшов господар у сад:
— Пора тебе, вербо, рубати!
— Пора, — каже верба. — Хай-но востаннє з весною землю розбуджу.
Закивала верба високими гілками, і злетілися до неї синиці, вівсянки, дрозди, коноплянки, славки і плиски, чижі й горихвістки, і чубатий одуд, і дзьобатий дятел, ще й сорока-скрегока всілася на самісінькім верху. Заспівали, защебетали, закричали на сто голосів:
— Весно красна, ходи до нас!
Почуло їх сонце, відчинило своє блакитне вікно й обсипало вербу зливою проміння. Тої ж миті розкрилися вербові бруньки й випустили золотаво-зелені сережки. І такі прозоро-чисті, такі ніжні гіркуваті пахощі полинули садом! Враз постала дівчина, юна та свіжа, взяла в руку вербову гілочку в цвіту і ну торкати нею все навколо. Торкнула дерева — зацвіли дерева, торкнула землю — хрещатий барвінок спалахнув блакитними зірками, торкнула хмару — і та розквітла, веселкою зацвіла! А дівчина з гілкою — від дерева до дерева, від саду до поля:
— Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень!
І побачив господар, що з далекої мли йдуть до нього травневі дні — великі, ясні, багаті на цвіт, на мед, на пташиний щебет, на краплисту росу.
— Ще я тобі гарне літо наворожу,— почув господар знайомий шелест. Дивиться — аж верба вже й не верба, а купальська "Марина" у стрічках, віночках, у палахких свічках. Білолиці дівчата чарівний танок ведуть, чарівну пісню співають:
Кругом Мариноньки
Ходили дівоньки;
Стороною дощик іде!
Стороною,
Та на мою руженьку червону!
Розляглася ніч, пахуча й тепла. Побіг садом таємничий шелест. То прилинув лісовий вітерець.
— Господарю! Господарю! — залепетало листя. — Скарби шукай! Папороть зацвітає.
— Господарю! Господарю! — закивала й верба-"Марина". — Візьми мої чари. Урожай матимеш.
Кинула вона гілку на грядки — і виросли огірки, як мальовані. Кинула на город — став город, мов зелене руно!
— Тепер, господарю, можеш мене й рубати!
Стрепенувся господар. Чи це сон був, чи ява, чи солодке марево? Озирнувся навколо: стоїть верба в пухнастих сережках, біля ніг його лежить сокира, а в серці краса і щем. Підняв господар сокиру.
— Ні, вербо, — каже. — З горіха я матиму горішки, з яблуні яблука, з вишень і слив наваримо варення. А з тобою в саду буде казка. Не рубатиму тебе!
Так усе й скінчилося. Сокира вернулась у комору, а верба цвіте-цвіте! І пахне на всю околицю.
Зірка Мензатюк
ПИСАНКА
Великодня казка
— Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! — закудкудакала курка на весь двір. — Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
— Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
— Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! — і лягла на яйце гаряча лінія. Два! — і розкреслилось яйце навхрест.
— Бабулю, чуєш, бабуню! — запитав Івасик. — Що це за квіточка у тебе намалювалася?
— То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
— Бабуню, чуєш, бабуню! — знов Івасик. — А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
— Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, — і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку — всіх своїх онучат.
— Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
— Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
— Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? — питає в нього яйце-писанка.
— Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся — мене до землі приворожуєш!
— А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
— Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся — мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
— Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла...
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме — неодмінно знайде.
Зірка Мензатюк
МОЛОДАНЧИК
За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась.
— Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки? — спитала вона.
— Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася, — відповіли струмки.
— То, може, це ти, берізко?
— Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула.
— Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?
— Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний.
— То хто ж воно? — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш.
— Он хто мене розбудив, — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю.
— Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок.
— Таки ні... — кивнули Маруся й Олюся.
— Я знаю "Молоданчика". Мене бабуся навчила, а я навчу вас.
І Мирося почала навчати: треба стати в коло, а одненькій дівчинці — посередині, тоді заспівати:
А мій милий молоданчик,
Поплинь, поплинь на Дунайчик,
Та вмий собі біле личко,
Та розчеши косу русу,
Та вберися в сорочину,
Підпережи горботчину,
Та взуй жовті черевички, —
Шукай собі товаришки!
— А ти, Олюсю, раз ти в колі, маєш ніби вмиватися, вдягатися в сорочину, а в кінці вибрати собі товаришку: ти станеш на її місце, а вона замість тебе в коло.
— Виберу, — киває Олюся. — А мама мені не сорочку, а блузочку вишила. З трьома рядами на рукавах. Я на Великдень її вдягну.
— В мене буде нова сукня, — й собі похвалилася Маруся. — І сукня, і плащик, і жовті черевички. Такі гарнесенькі!
— Ось і добре, — каже малим Мирося. — На Великдень одягнемо обновки та й будемо грати в "Молоданчика".
Дівчатка пішли до села, бо вже набігались, а мавка-зеленавка сіла на торішнє листячко й заплакала.
— Мавка плаче? — здивувався вітерець, бо був він тепер ласкавий і сумував, коли хтось журився.
— Мавка плаче! — зашуміли берізки, грабки й буки.
А полем саме йшла весна. Почула, про що шумлять дерева, повернула в лісок.
— Чого тобі, дитинко? — погладила мавку по голівці.
— Діти мають обновки і на Великдень гратимуться в "Молоданчика", — захлипала та. — Я також хочу гратися, а маю лишень старе торішнє платтячко...
— Яка ж бо ти мала-нерозумна, — засміялася весна. — Хіба ти забула, що я обновляю весь світ? Будуть і в тебе обнови.
І весна подала мавці гарні жовті черевички, горбатку, виткану листям-квітками, ще й білу-білісіньку сорочину.
— А сорочка не вишита...
— Буде тобі й вишивка, та така, як наша земля Буковинська! — мовила весна й повернулася до поля: — Гей ти, рілле, чорна, масна, родюча! Дай своєї чорнющої барви!
Дала рілля чорної барви — і лягли на білих рукавах дрібні узори.
— Гей ти, траво шовкова, дай свого зеленого кольору! І з’явилися на сорочці зелені візерунки.
— Ми, буки, дерева поважні, ми й барви дамо дорогої: вишневої, з молодих бруньок! — зашуміли високі дерева.
— Тепер ще вишиймо небо та сонце в ньому, і готова сорочка-буковинка, — мовила весна, а в узорах ураз заясніли погідне небо та щире сонце.
Зраділа мавка, з утіхи заплескала в долоньки.
А весна повела рукою — і зацвів під деревами ряст, тендітні білі анемони, а що вже фіялок, та пшінки, та пролісків!
Тут і Великдень настав. На майдані серед села зійшлися дівчатка. Всі гарненькі, чепурненькі, у святкових обновах. Взялися за рученята, заспівали:
А мій милий молоданчик,
Поплинь, поплинь на Дунайчик..
Почула їх мавка і собі спустилася до села.
— Хто ти, красуне зеленокоса? — здивувалися дівчатка.
— Це наша мавка! — гукнули Олюся, Маруся й Мирося. — Ми торік з нею гралися.
— Ой, які в неї обновки! Ой, яка в неї сорочка! — задивилися дівчатка. — Ставай, мавко, серед кола, бо ти в нас найгарніша.
І вони заспівали, а мавка в колі вмивалася, чесалася, маяла пишними вишиваними рукавами, і було їй весело-весело, і всім дітям також весело, і всім людям, і всьому селу. У небі стояло сонце, а на горі під ліском-переліском — весна. Вона розгорнула свій фартушок і вийняла з пелени біло-рожеві сорочки: одну сорочку абрикосі, другу — вишні, ту — черешні, а ту — яблуні. Вбрали садочки білі сорочки, цвітуть вишні-черешні, цвітуть абрикоси, цвітуть яблуні. А над білими садами, над запашними черемхами плине пісня про молоданчик, запливає далеко-далеко і зливається з блакитним Дунаєм.
Про дівчинку Лесю, яка шукала Зелену неділю
ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ
Коли зілля найсильніше
ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ
Макове князювання
ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ
Заячий пастух
Зірка МЕНЗАТЮК
Уже кілька днів Михайлик бігав у ліс і довго, дотемна, бродив далекими стежками й сіножатями.
