Закарбоване в серці - Бережний Василь

І

Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.

— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…

Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.

— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…

— В що?

— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людинд — це не картина.

Рожевощокий засміявся:

— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.

— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?

Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.

— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.

— Що, зрадите свою стареньку?

— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?

— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.

Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.

— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.

Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.

— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…

Нараз серед зелені забіліла суха вершина.

— І дерева старіють… — сказав археолог. — Усе старіє, увесь світ.

— Е, не кажіть, — заперечив ботанік. — Він-то старіє, але, між іншим, і молодіє водночас.

— Отже й ми з вами… Ботанік похитав головою:

— Це інше питання.

Нарешті доріжка привела їх просто до білих ажурних воріт.

— Сезам, відкрийся! — жартівливо вигукнув рожевощокий дідок і торкнувся своєї лисини.

Його колега пирхнув, стримуючи сміх.

Несподівано відчинилася хвіртка, і на порозі стала якась юна повновида фея. Дідки зніяковіли, як діти.

— Пробачте, дівчино, ми до професора Боровського… Юне створіння освітилося чарівною посмішкою.

— Проходьте, будь ласка! Професор на вас чекає.

Помітно було, що її розпирає сміх, і вона таки не стрималась — одвернулася і засміялась. Старі вчені перезирнулися і мовчки почовгали далі.

Поміж деревами то там, то тут виднілися скляні корпуси, їхні затінені стіни дуже нагадували воду. Вирине за густолистими деревами темна глибінь, і наші старенькі думають, що то озеро. А втім, на території Інституту є й озера. Над ними розвішали свої шати плакучі верби, а по дзеркальній поверхні поважно линуть лебеді. Часто сплескує риба, і тоді розходяться кола, наче радіохвилі.

— Справжнісінька ідилія, колего! Тут і без лікування помолодієш.

— Ми не спитали, між іншим, в який корпус нам іти.

На одній із бокових доріжок прогулювався молодик у сніжно-білій тенісці. Він хвиськав тоненькою лозинкою і насвистував якусь веселу мелодію.

— Юначе! — гукнув до нього лисоголовий. — Чи не могли б ви…

Але старий не докінчив: юнак зареготав на все горло. Тут же він схаменувся, затулив долонею рота, намагаючись вгамувати сміх, але це не допомогло, і він тільки махнув рукою.

Вчені знову перезирнулися, і в їхніх очах був не лише подив, а й тривога. О дійшли далі, ботанік притишено сказав:

— Подивіться, прошу вас, що в мені є смішного? Може, птах який, між іншим, того, на костюм…

Археолог обійшов кругом свого колеги, але нічого, достойного сміху, не виявив.

— А може, колего, в мене що-небудь не так?

І в археолога нічого смішного не знайшлося. Тоді ботанік блиснув окулярами:

— То, може, ми потрапили, між іншим, до психіатрички? Безпричинний сміх, знаєте… — І він запирхав, стулюючи губи і трясучи головою.

— Так чого ж вам весело?

— Аякже! — почав потирати долоні ботанік. — Ішли по молодість, а втрапили до божевільні!

— Ну, знаєте, колего… Дівчина ж на воротях сказала, що професор чекає…

— Так, сказала. А потім розреготалася. О, вони, між іншим, такого вам накажуть…

Коли ще один юнак, до якого вони звернулися, розсміявся, спантеличені дідки хотіли вже тікати з цього підозрілого Інституту. Але, на щастя, їм зустрівся сам професор Боровський. Біле як сніг волосся на голові підстрижене йоржиком; коротка, лопаточкою борідка; плечі, зігнуті під вагою літ, — з усього було видно, що ця людина ходить по планеті вже давненько. Але твердий крок, різкі жести свідчили, що старий професор ще сповнений енергії.

— А… вітаю, вітаю! — Боровський швидким кроком пішов назустріч прибульцям.

Потиск його руки був міцним, влипчивим.

Археолог просяяв:

— Добре, що ми зустріли вас, Костянтине… гм… От проклятий склероз!

— …Леонтійович, — підказав Боровський.

— Ага, тепер і я згадав! Добре, кажу, Костянтине Леонтіііовичу, що ми… — Він знову забув, що хотів сказати, і розгублено погладив лисину.

— Та розумієте, — поспішив на виручку ботанік, — у вас тут якісь дивні молоді люди. Ми розпитуємо дорогу, а вони, між іншим, регочуть.

— Цілком вірно, — погладив лисину археолог, — просто сказати — безпричинно скалять зуби.

— Цікаво, що це на них найшло, — замислився Боровський. — Наче ж поважні люди…

— Першим нас зустріло дівчисько на пропускній, — почав старий холостяк. — Ми так до неї чемненько, а вона… Ну, й молодь же тепер!

— Якщо ви не втомилися, то давайте пройдемо до неї, — запропонував Боровський.

Цього разу дівчина не сміялася. Її обличчя було цілком серйозним, хоча на ньому й проступала молодеча наївність.

— Чого ж це ви, Ганно Петрівно, зустріли наших новачків… сміхом?

— Уже й поскаржились? — лагідно усміхнулася Ганна Петрівна. — Розумієте, Костянтине Леонтійовичу, я ще не звикла, щоб мене називали дівчиною. Це мене й розсмішило. Все ж таки, в мене є правнуки, а тут раптом — "дівчина"!

— Що?! — вхопився за лисину археолог.

— Що ви сказали?! — зняв свої окуляри ботанік.

— Я сказала, що в мене є правнуки. Можу додати — вже дорослі. Один встиг захистити кандидатську дисертацію.

— Пробачте, — ботанік надів окуляри і аж нахилився до Ганни Петрівни. Деякий час він пильно вивчав її обличчя. Бачив: щоки тугі, наче яблука, і жодної зморшки! Соковиті вишневі губи її злегка тіпались, готові розсміятися. Старий відступив на крок, спитав: — Скільки ж вам років?

— А вам? — Вона взялася в боки.

— Мені стукнуло, між іншим, сімдесят вісім, — сказав, наче припечатав, ботанік.

— А мені — повних вісімдесят, — підніс руку археолог, і його дитяче обличчя зморщилося, як печене яблуко. Мовляв, що ти тепер скажеш?

— Та ви ще зовсім молоді хлопці! — засміялася Ганна Петрівна, махнула рукою. — Зелена молодь! — Вона поглянула на дідусів блискучими очима. — Мені, якщо хочете знати, дев’яносто два роки!

"Хлопці" мовчки витріщилися на Боровського.

— Так, — підтвердив професор, — Ганні Петрівні сповнилося дев’яносто два. Вона пройшла курс лікування в нашому Інституті. Рік тому вона мала вигляд ще гірший, ніж у вас.

Старі невдоволено гмукнули. А Ганна Петрівна зніяковіла:

— Тепер я така молода, що, повірите, соромно повертатися додому. Та й не впізнають! Дочка, правда, провідувала, бачила, що зі мною робиться, але як вона казатиме "мамо" — я не знаю.

— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?

— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…

— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.

Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.

— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!

— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.

— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.

Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.

Біля озера помітили юнака в білій тенісці. Він уже стояв коло мольберта і, очевидно, малював пейзаж. Костянтин Леонтійович, кивнувши в його бік, розказав, що то один із найстаріших наших художників.

— Чув такого, — сказав ботанік, але, між іншим, думав, що він давно помер.

Корпус, облицьований сірим синтетичним матеріалом, — нульовий. Тут на кожного пацієнта заповнюється найдетальніша історія хвороби — ціла котушка магнітної плівки. На другому поверсі розмістилися численні лабораторії, кожна з яких обов’язково позичить у прибульця хоч мікроскопічну кількість його тіла. Всі системи, всі тканини організму тут досліджують якнайретельніше. Починаючи від біострумів мозку і кінчаючи "волосяним покриттям" шкіри — все вивчається і фіксується в схемах, діаграмах, фотографіях.

В залежності від стану організму Вчена рада Інституту (вірніше — консиліум) визначає для кожного окремий режим лікування.

Археолог поглянув на молодих жінок у білих халатах і, торкнувшись долонею лисини, спитав у професора:

— А цим… також років по вісімдесят? Боровський усміхнувся:

— Ні, їм стільки, скільки можна дати на вигляд. Ми ж іще тільки починаємо. Нам вдалося омолодити буквально одиниці.

"А чого ж ти, голубчику, себе не омолодиш?" — хотів спитати археолог. Слова вже були на кінчику язика, але старий стримався, подумав, що це нетактовно.

— Ну, ось, дорогі друзі! — говорив тим часом Боровський. — З цього корпусу вас переведуть у перший, згодом — другий і так далі. Там у нас, можна сказати, індустрія здоров’я, молодості. Від вас вимагається одне: педантичне виконання всіх приписів і… терпіння. Тільки за цієї умови ми скористаємось секретами природи.

На перший погляд могло здатися, що ці слова були зайвими, бо хто ж із старих людей не хоче повернути собі молодість? Але згодом друзі переконалися, що цей процес зовсім не легкий і вимагає суворої дисципліни та самоконтролю.