Мисливець Хрін та його пси - Олесь Олександр

СВІЙ ДО СВОГО

І

Проліски життя

Це були тяжкі години...
Скрізь по цілій Україні
Лютий голод панував...
Хто не вмер, то смерті ждав.

І в цей час страшний у Жучки,
На городі Клима Щучки,
Народились в бур'яні
Цуценяточка дрібні.

Діти що робить, не знали,
Цуценят на руки брали,
Танцювати вчили їх...
Був навколо крик і сміх.

Бідна Жучка метушилась
І, не знати як, живилась...
І нарешті схудла так,
Що лишився сам кістяк.

Бачив Клим, що зле скінчиться...
Хоч воно і не годиться,
Але вирішив з жалю:
"Однесу їх і втоплю".

Цуценяток трьох маленьких
Обережно взяв від неньки,
Ледве втримався від сліз
І на річку їх поніс.

Два пішло на дно, втопилось,
А одно змагалось, билось,
Врешті вилізло сліпе,
Цілком мокре і слабе.

Наче казка смарагдова,
Зеленіла ніч майова —
Повна чару і тепла —
І зогріла, як могла.

Обсушила цуценятко,
На траву поклала спатки
І прикрила лопушком,
Наче теплим кожушком.

Цуценятко поскавчало,
Потрусилося чимало,
Та на крилах сон злетів,—
Песик ліг і занімів.

ІІ

В лісі

Довго б спало цуценятко,
Але нагло оченятка
Розтулилися самі,
І прийшов кінець пітьмі.

Цуценятко здивувалось:
Море сяйва розливалось!..
Звідки, думає, взялось?..
Раз вже плавать довелось...

Підняло головку вгору,
Баче там блакить прозору.
Біле щось по ній пливе
І його пливти зове.

Коли — зирк! Над ним високо
Зупинилось чиєсь око,
Наскрізь дивиться, пече
Вухо, шию і плече.

Цуценятко налякалось,
Під лопух, в траву сховалось,
Пильно стежити взялось:
Підозрілим все здалось...

Око вище забирало,
Дужче гріло, припікало,
Та ніхто страху не мав:
Той цвірінькав, той співав.

Щебетало все навколо...
Але в шлунку закололо,
Наче голка з будячка:
Захотілось молочка...

Цуценятко заскавчало,
Всіх у лісі схвилювало...
Навіть деякі пташки
Утирали і слізки.

Двічі вивірка спускалась,
Нахилялась, приглядалась:
Що воно за звір скавчить?..
Може, кіт?.. Та кіт нявчить.

І орішка золотого,
Щоб забавити малого,
Вона кинула... На гріх
Влучив в голову горіх.

Цуценя ще дужче в сльози..
Захитались трави, лози,
А дзвіночки й будяки
Посхиляли головки.

Цуценятко стало лізти,
Але так хотілось їсти,
Так боліло в животі,
Як ніколи ще в житті.

Що було б — сказати годі...
Та нам завжди у негоді
Щось на поміч прийде враз
І спасе від лиха нас.

І воно прийшло, кудлате,
Але ніжне, наче мати,
За потилицю взяло
І, піднявши, понесло.

Це зробила тітка Біла,
Уже досить здичавіла:
Із голодного села
В ліс давно вона втекла.

Мала страх, що з нею буде
Як з Рябком зробили люди.
Що — вже знають на селі
І великі, і малі.

Не втекла сама з ганьбою,
А й синка взяла з собою...
Озирнулась — і гайда,

Там, де ліс, кущі, вода.

Тут, між скелями стрімкими,
Під ялинами густими,
Де стоїть і вдень пітьма,
Ямку вигребла сама.

І без гомону, без тріску,
Наче в затишку колиску,
Положила там синка...
Постіль тепла і м'яка.

Спочатку прийшлось без звички
Попоїсти і травички
І поїсти корінця —
Ані хліба, ні м'ясця!

Зле жилося... Невимовно!
Але в шлунку було повно,
І ставало молока
Для маленького синка.

Поблизу шуміла річка,
Викидалася плотичка...
От би рибку! Боже мій!
Та піймать її зумій!

Біла стежила, дивилась
І у видри научилась...
Ранок ще не пролетить,
А вже рибка і хрумтить.

Раз колись в негоду Біла
Марно цілий день сиділа
(Не було вже так давно) —
Все сховалося на дно.

Повтікали наче з річки
Красноперочки, плотички...
Чатував лише щупак,
Та з нори дивився рак.

Аж ворушиться травичка...
Зирк! — а в ній руденька мишка,
Забуваючи про все,
Корінець якийсь гризе.

Чом би мишки не піймати?
Як на смак покуштувати?
Трошки пахне,— не біда,
Коли близько є вода.

Відчуваючи відразу,
Проковтнула всю відразу
І водою запила...
"Шкода,— каже,— що мала!"

Біла й далі не журилась
І ловити научилась
То кертичок, то зайців,
Навіть ситих їжачків.

І безжурно над водою
Під ялиною густою
Пролітали літні дні
Й ночі теплі, лагідні...

Ось сюди, коли скавчання
Враз почула, без вагання
Сина кинула, біжить...
Зирк! — аж небіж це скавчить.

Що з ним сталося,— не знала,
Та і знати не бажала.
Коли зле комусь, біжи
І, чим можеш, поможи.

Принесла, поклала в ямку
І зробила з себе мамку:
Стане в неї молока
І для сина, й приймака.

Та минуло красне літо,
Вітер щось завив сердито...
Зирк! — аз неба і сама
Вже спускається зима.

На санки, як пані, сіла,
Білу свитку розпустила,
Вкрила полами поля,—
Лист пожовклий замела.

Щоб сушились на морозі,
Розстелила на дорозі,
Почепила на кілки
Скатертини, рушники.

Одягла усім на вуха
То шапки, то капелюхи,
З вовни білої свитки,
Сріблом вишиті хустки.

Тим, що в літі пряла, ткала,
Як на свято, всіх прибрала
І Морозика-дідка
Найняла за скрипака.

Цуценятка здивувались,
Під ялину заховались
І дивились крізь гілки
На пушиночки легкі.

Та пройшла якась година,
І вони вже по коліна
В лісі, в полі, на лугу
Грузнуть весело в снігу.

Коли нагло заєць косий —
З-під самісінького носа!
З снігу вискочив і зник...
Цуценята в галас, в крик!

І за ним! Аж пух із снігу!
В воду вскочили з розбігу,
Геть порвали голоси
І подряпали носи.

Аж до сутіні ганялись...
Вдома страшно хвилювались:
"Хоч би вістку хто приніс..."
Та мовчав понурий ліс.

Вдвох приплентались аж рано...
Виглядали... ой, погано!..
Сама шкура та кістки,
Хоч і їли дрижаки.

Мати з радощів скакала,
Обнімала, цілувала,
І, махаючи хвостом,
Все лизала язиком.

Хоч мисливці і поснули,
А про зайця не забули:
Бігли, гавкали, сплючи,
І кололись скавучи.

Цілий день і ніч проспали,
А збудившись, постогнали
І, не ївши (не біда!),
Знов за зайчиком гайда!

Куцохвостий, довговухий,
Хоч і спав, а пильно слухав,
Шуми, шелести ловив
І все вухами водив.

Та мисливці наче знали
І тихенько шкутильгали
Ще по свіжому сліду:
Кожний мав якусь біду.

Коли вітер збоку тягне...
І правдивим зайцем пахне...
Стрепенулись, стали пси
І наставили носи.

Раді, сповнені надії,
Простягли кудлаті шиї,
Переглянулись — і... плиг!
Зайчик ходу, та не встиг...

З того часу вже щоранку
Виряджала мати з ганку
Двох завзятих мисливців —
Пострах лисів і зайців.

ІІІ

На власних ногах

Білій житись легше стало,
Вже живіт не підтягало:
Як самій не повезе,
Хтось з синочків принесе.

Їх уже і не пізнати:
Величезні, волохаті...
А хвостища!.. Мали жах
І ведмідь, і вовк в кущах.

І пішли чутки по лісу,
Що Бог зна, відкіль взялися
Ще невидані, нові
Дві потвори лісові.

Що вовки, ведмеді, лиси
З жаху вже не раз тряслися,
Як толочили вони
То жита, то бур'яни.

Не лякаються нікого,—
Гарконуть — і враз на його!
Голоси — позаздрить лев:
Листя сиплеться з дерев!

IV

Мисливець Хрін

Чутка все росла, міцніла
І до міста долетіла.
Жив мисливець в місті тім,
Звався здавна Хрін Охрім.

Від такої чутки в Хріна
Затрусилися коліна,
Очі жаром зайнялись
І налився кров'ю ніс.

І, не гаючись, з полиці
Витяг він свою рушницю.
Взявши хліба й ковбасу,
Дав понюхати і псу.

Пес з підпалинами, чорний,
Не старий ще і проворний,
Був на ловах вже не раз
І нанюхався ковбас.

Хрін казав йому: "Дивися:
Коли виженеш ти лиса,
Дам полумисок борщу
Й салом хліба помащу.

Як ведмедя наженеш ти.
Наїсися вже нарешті:
Вже не їстиму і сам,
А тобі, побачиш, дам.

Ковбаси вже дам на зміну!"
Пес уже не вірив Хріну,
Головою помотав
І в повітря кинув: "Гав!"

Та і знав, чому не вірив:
Виганяв він безліч звірів,—
І ведмедів, і вовків,—
А помиї тільки їв.

Та й охоту став втрачати
Різних звірів виганяти:
Все одно не вцілить Хрін...
Але завжди правий він!

Ще й кричить: "Це — пес ледачий!
Чи дурний він, чи не бачить,
Що я люльку запалив,
Димом очі задимив.

Докурю,— жени без ліку
Всяку твар — малу й велику:
Не затрусяться жижки,
Переб'ю їх, як горшки".

Пес встромляв у землю очі
І не знав — чого він хоче,
Знову нюхав, знову прів
І кістками торохтів.

В ліс ввійшли, і з переляку
Каже тихо Хрін: "Собако,
Ну, сьогодні ти дивись:
Це тобі не вовк чи лис.

Прослідиш — жени без впину,
А я злізу на ялину,
Як стрельну я, поспіши
І потвору додуши.

Покажи своє завзяття:
Рви, шматуй її на шмаття...
Хоч не дихатиме звір,
Все ж ти добре перевір.

Сплигну я тоді з ялини,
І не пройде і хвилини,
Як я знову в лоба — бах!
Грім покотиться в лісах!"

Пес нюхнув, побіг в долину,
Хрін подряпавсь на ялину,
Крикнув щось з ялини псу
І узявсь за ковбасу.

Довго пес ганяв даремно,
Аж запахло щось приємно,
Милим, рідним чимсь несе,
І все дужче, ближче все.

Із-за лісу, з-за густого,
І не бачив пес нічого...
Біг і нагло налетів
На це рідне з-за кущів.

Щось кудлате, волохате.
(А сердите, а зубате!)
Наче в землю враз вросло
І гарчати почало.

За хвилину серед бору
Баче він нову потвору!
Хрінів пес подумав: "Край!
Ляж на спину і вмирай..."

Враз одно із двох помалу
Наступати тихо стало,
Йде і вусом не моргне...
Це вже лихо не мине!

Хрінів пес на крок від згуби...
Показати хіба зуби?
Але марна боротьба,
Та й не слухалась губа.

А воно тим часом в очі
Пильно дивиться, мов хоче
Провертіти їх свердлом...
Хрінів пес махнув хвостом.

Аж і друге волохате
Стало швидко наступати...
Хрінів пес завмер і ждав...
І зненацька гаркнув: "Гав!"

Волохаті не злякались,
Язиками облизались,
Стали нюхати його
І обнюхали всього.

Хрінів пес стояв, не . дихав:
(Не сховаєшся від лиха!)
Нагло глибоко зітхнув
І звірюку сам нюхнув.

Несподівано без тями
Замахали втрьох хвостами,
Разом гратись почали,
Наче втрьох весь вік жили.

І побігли втрьох... Стрибають,
Один одного ганяють,
Лунко гавкають, скавчать,
Наче діти, верещать.

Коли щось в снігу як хрюкне!
Та зубами клацне, стукне!
Остовпіли кудлаї
І до ніг — хвости свої.

Тільки Хрінів пес зухвалий
І в боях не раз бувалий
Враз пізнав, що хрюкнув дик,
А до диків він вже звик.

Не минуло і хвилини,
Як сидів він вже на спині,
Вуха, шию шматував...
Дик скажено верещав.

Не стояли й волохаті:
Стали дика обступати,
Той за ногу, той за хвіст...
Дик вже мав правдиву злість.

Підвернувсь один кудлатий,—
Стусонув кабан зубатий
І ударив так кликом,
Що котився пес клубком.

Хрінів пес це бачив... З гніву
Він покинув гризти гриву,
Скочив вниз, за горло взяв,—
Дик хитнувся і упав...

Довго їли, аж наїлись,
А які шматки лишились!
З'їли б — повні животи...
Е! А в хату однести?!

Той взяв голову, той ногу
І негайно руш в дорогу.
Хрінів пес вагавсь, стояв...
Щось схопив і псів догнав.

На порозі стріла Біла.
Сльози бризнули: зраділа!
Аж осяялось лице,
Як побачила м'ясце.

Швидко втома всіх поклала,
(Навіть Біла задрімала),
Тільки Хрінів пес не спав:
Хріна він свого згадав.

Думав він: "Це Хрін сердитий!
Як вернуся, буду битий...
Хрін є мстивий, Хрін є злий:
Не наллє три дні помий!

Хріну кланятись? Ніколи!
Їсти схочу — в ліс, у поле!
Тут не сам я, не один...
Хто рідніш? Свої чи Хрін?

Не піду з цієї хати!"
Так рішив і став дрімати
І поволі задрімав...
Рідний хтось його обняв.

Як відомо вранці стало,
Що лишиться він на стадо,
Так скавчали раді пси,
Що порвали голоси.

V

Хрін не жартує

Але гляньмо на ялину —
Як на ній сидиться Хріну...
Е, та він уже давно
З буком дивиться в вікно.

ХРІН ПОЛЮЄ ДАЛІ

І

Недуга Хріна

Що є з Хріном? Зле та й дуже
Другий тиждень, як недужий...
Вдень ковтає порошки
І в гарячці б'є горшки.

Уночі не може спати,
Хоче бігти геть із хати,
А коли засне на мить,
Червоніє і кричить.

"Гнати, бігати не хочеш!
Тільки голову морочиш:
На три кроки одбіжиш,
Скок у кущик — і лежиш!

В холодочку спочиваєш?!
Це ти так про мене дбаєш?!
Що ж тут дурно я ходжу?!
Стій же! Вдома покажу!

Закую в ланцюг потвору,
На три дні замкну в комору:
Вдень казися, а вночі —
Вовком вий або скавчи!..

...Годі, любий, жартувати,
Повернися вже до хати:
Вріжу хліба я шматок,
Дам тобі смачних кісток.

Дні стоять ясні та гожі,
І щодня такі пороші...
Скільки б ти зайців нагнав!
Я б вже влучив, не збрехав.

...Може, ти у звіря в шлунку...
І нема вже порятунку...
Хоч озвися звідтіля...
Голос твій пізнаю я.

...Докоряєш, що не влучив...
Кинь докори: надокучив!
Сам нагнав ти тьму звірів,
Коли люльку я палив.

...Він гризе щось і не слуха!..
Ану, йди! Давай-но вуха!
Втік! Сховався? Ну, постій:
Наїсися ти помий!

Та вилазь! Чого сховався?"
Хрін кричав і прокидався,
Їв сердито порошки
І трощив миски й горшки.

II

Видужання й наука

Так нездужав Хрін з півроку,
Не зробивши з хати й кроку,
Дуже він охляв, змарнів,
Мало пив і мало їв.

Але раз сусіда Босий
Цуценя йому приносить...
"Хочеш,— каже,— так візьми:
Буде гнати вже взимі".

Хрін зрадів: почав скакати
І сусіду обнімати,
Запросив гостей, музик...
Біль страшенний нагло зник.

З того часу він здоровий,
Про майбутні мріє лови
І дає новому псу
Завжди нюхать ковбасу.

Часом Хрін ясного ранку
Сяде з люлькою на ганку
І, крізь ніс пустивши дим,
Розмовляє з псом новим.

"Що ж, тепер ми ради штуки
Заберемся й до науки,
Бо ніхто не знає з нас,
Коли прийде ловам час.

Це — рушниця...