Ефемерида кохання - Бережний Василь

І

У великому місті, що розкинулось під прозорим склепінням у кратері Шіллера, сталася надзвичайна по-дія. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обід, жодні двері не розсунулися, ніде не про-звучало з мікрофонів таке звичне: "Ласкаво просимо! Смачного!" Обідів не було. Такого ще не траплялось, від-коли люди побудували міста на Місяці. Нечувано! Дивно, дуже дивно!

Кожен реагував на це по-своєму. Одні тільки знизували плечима, інші грюкали в двері, гадаючи, що то зіпсувалися автоматичні пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело сміялися з тієї пригоди.

Але всім було цікаво дізнатися: що то за причина, що ціле місто лишилося без обіду?

Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслідок того, що черговий кулінар колега Никон так замріявся, що забув задати програму електронній машині "Апетит", і вся система після сніданку не працювала. Отак і сказали: "Замріявся". Не почали вигадувати, що, мовляв, захворів чи допустив якийсь там недогляд, а просто замріявся.

Подія ця розвеселила все місто. Довго після того по радіо і телебаченню передавалися жартівливі пісні, вірші, навіть цілі поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародії, епіграми, шаржі; окремими брошу-рами з’явилися дисертації, наукові розвідки і дослідження, кіножурнали і повнометражні фільми-комедії, дра-матурги написали п’єси, режисери їх поставили, а любителі пензля так постаралися, що довелося спішно буду-вати новий виставочний павільйон, щоб розмістити їхні полотна. Жоден мешканець міста — і це треба підкрес-лити: жоден! — не лишився осторонь, а так чи інакше відгукнувся на цю подію. Та й не дивно, бо, з одного бо-ку, кожен у вільну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кількома), а з другого,— подія порушила добре заведений, десятиліттями усталений механізм життя.

Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сцені, знімайся на студії, позуй художникам, про-аналізуй перед науковцями свої переживання і т.д. Усім, бач, весело.

Тільки бідному Никонові було не до сміху і жартів. Зачинився, сховався від усіх. Протягом довгого міся-чного дня не з’являвся в громадських місцях, не прогулювався в скафандрі за прозорим склепінням міста, хоч усі знали, що він любив там поблукати в товаристві своїх друзів. Більше того, Никон вимкнув у своїй квартирі відеофонні екрани, і невідомо було, що він робить вдома.

"Впав у протиріччя, — подумав один із його друзів, філософ і астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. — Зернина Всесвіту хоче самоізолюватись?" — І вирішив провідати Никона.

Славетний кухар зустрів свого друга з похмурою стриманістю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов "так собі", пожвавішав, хоча задума не сходила з його об-личчя. Деякий час вони сиділи за столиком мовчки. Потім розговорилися.

— А ти знаєш, — Никон жалісливо поглянув на Сократа і глибоко зітхнув, — тільки автор першої інфо-рмації і був близький до істини. Я таки замріявся! Мене тоді полонили спогади — спогади про неї, зрозумій…

Оте "неї" Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово і радість, і біль, і смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподівався.

— Невже ти, — недовірливо спитав він, — невже ти закохався?..

Певне, сам він не зазнавав цього почуття і, мабуть, не дуже-то й вірив, що воно існує в природі.

— А чого ж критися, — розвівши руками, усміхнувся Никон, — таки закохався!

— А… а який зміст вкладаєш ти… в це поняття?

Никон розсміявся:

— Поняття! Ех ти, філософ… Тобі все — поняття та категорії…

Він знову зітхнув і натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вінчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стінах виникли весняні степи. Легкий туман покриває землю. Та ось проби-ваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне проміння на блискітки, вируючи, повнячись радістю. Картини плавно змінюють одна одну. І ось уже не струмки й не ріки, а ціле море — широке, глибоке — ховає в собі Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибині, проймає світлом синю товщу, а над нею виблискують великі зорі. Та ось важкі темні хмари закривають усе. Налітає вітер — передвісник бурі, — тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, біль, туга.

Музика раптом обвалилася — наче якась скеля.

Сократ сказав:

— Що ж, це ефектно. Сам записав?

— Так.

— А я й не знав, що ти такий оригінальний композитор…

— Я не композитор, — заперечив Никон. — Я просто закоханий. — І йому раптом стало і шкода чогось, і образливо, а чого шкода і на кого образився — і сам не знав.

— Але все-таки, що це означає? — Сократ поглянув на свого товариша з непідробною дитячою наївніс-тю. — Що значить "кохати"?

Никон не знав, що відповісти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтоніку, що таке зелений колір?

Встав, походив по кімнаті, як нетерплячий тигр у клітці. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.

— Ну, як би тобі сказати… Я її так люблю, так люблю…

— Загальні поняття.

— Я б її на руках носив…

— Не думаю, що їй це було б приємно і зручно.

— Цілував би її, цілий день не спускав би з рук і цілував.

— Дурниця, — заперечив Сократ. — Ну, що в тому приємного: притулити губи до губів чи до щоки?..

Никон замахав руками:

— Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Мені радісно, що вона є на світі!

— Самонавіювання, — спокійно констатував Сократ. — Дівчата всі однаково ходять — спортивна ж програма одна.

— Ех ти!.. — безнадійно махнув рукою Никон. — Це важко зрозуміти, це треба відчути…

— Я розумію одно: інстинкт продовження роду. І навіщо всі оці красивості, всі "охи" та "ахи"? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрілилися, вішалися, топилися, гамселили одне одного, різалися, випікали кислотою очі, пробивали черепи, отруювали себе міцними напоями, ковтали дим, божеволіли, дуріли, чманіли і замріювались. Так то ж були відсталі, можна сказати, дикі істоти! Прокидався інстинкт продовження роду і пробуджував багато інших тваринних інстинктів. Соромся, Никоне! Усвідомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!

Ця тирада не справила на Никона ніякого враження.

— А я, знаєш, оце випив би з досади міцного вина… — задумливо промовив він. — Отакого ото, як ви-копали археологи на Кавказі.

— Бачиш, бачиш! — жахнувся Сократ. — Ти опускаєшся до рівня стародавніх людей! Але яка в тебе до-сада? Ти ж доводиш, що це радість — закохатися! Об’єкт твого кохання також закоханий, звичайно?

— Так. Але в іншого.

— Он воно що! — аж засміявся Сократ. — Ланцюгова реакція! Але цьому можна зарадити.

— Як?! — з надією в голосі спитав Никон.

— А дуже просто: забудь її. Забудь, і все. Нащо про неї думати, коли вона думає про іншого, а той інший, певне, ще про іншу, а та в свою чергу…

— Не дотепно, — перебив Никон.

— Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегідь визначена орбіта: захоплення, обожнювання, звичка і, нарешті,— байдужість. То чи не краще пришвидшити еволюцію цього поняття і — забути?

— Це тобі легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумій — неможливо! Я б оце не то що на ра-кеті — на крилах полетів би до неї на Землю… Вона працює в Заповіднику природи на Україні.

Сократ лагідно усміхнувся і встав. Підняв сріблясту штору, що закривала прозору стіну, і деякий час ди-вився на місто. Рухомі стрічки тротуарів несли в різних напрямах сотні, тисячі людей, контури будівель — то ламані, то хвилясті — спадали за обрій, а крізь гігантську півсферу, що захищає місто від космічного холоду, ллється дощ сонячного проміння.

— Поглянь, Никоне, он там біліє, іскриться горбатий дах. То Центр здоров’я. Там виліковують усі хво-роби.

— Я здоровий, нащо мені той Центр?

— Ні, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналізатори дають неправильну картину дійсності.

— Та не вигадуй дурниць, — Никон зігнув руки в ліктях, напружився — заграли м’язи передпліччя, грудей, спини, ніг. Відчуття сили і бадьорості забриніло в усьому тілі. — Здоров’я мені не позичати! Ну, а щодо аналізаторів, то вони мені точно засвідчили: нема кращої в світі!

— Якщо хочеш знати, в тебе психічна хвороба. І дуже небезпечна.

— Як же вона зветься згідно з твоїм реєстром?

— БК.

— Що за БК?

— Безнадійне кохання.

Никон розсміявся, та так заразливо, що, здавалося, і стіни в кімнаті от-от розсміються.

— БК! Оце вигадав! — Никон вхопився за живіт. Лице йому почервоніло, а з очей так і бризкало веселістю. Він вибухав і вибухав сміхом.

А Сократ поглядав на нього сумовито. "Безпричинне збудження, — думав він, — то активізація, то па-діння тонусу. Цілковитий психічний розлад". Почекавши, доки Никон пересміється, він лагідно сказав:

— Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…

— Навіть безнадійного? — пирхнув Никон.

— Не іронізуй. Так, ніякого кохання, лише розмови про нього, — спокійно вів далі Сократ, — розумієш? — розмови! Адже це почуття аж ніяк не відображає самого об’єкта, а тільки передає суб’єктивне ставлення до нього.

— Ну, гаразд, — Никон сів до столика і почав витирати хусточкою чоло. — Все-таки мені цікаво: невже ти ще не закохувався?

— Хочеш сказати, чи я не чманів? — скривився Сократ. — Ні, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев’яносто дев’ять відсотків юнаків хворіють на цю хворобу, в тому числі кілька відсотків на БК.

В його рівному, спокійному голосі було стільки байдужості, скрипу сухого дерева, що Никон одразу пе-рестав сміятися. "Що з ним трапилось? — подумав, окинувши товариша співчутливим поглядом. — Невже його інтелект зовсім придушив емоції? Хіба це людина? Робот!"

— Слухай, якщо ти сам не відчуваєш… як би тобі це передати… — Никон наморщив чоло і деякий час мовчав. — Ні, цього пояснити не можна, — тріпнув чубом, — бо кохання — це таємнича незбагненна штука! І в кожного воно інакше, своє, неповторне…

— Уже й незбагненна! Ти зовсім одурів. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столітті, і мож-ливості математичної психології набагато розширились. Кохання, як всяке явище матеріального світу, — скри-пів далі Сократ, — можна класифікувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цьо-го поняття для майбутніх моментів часу, тобто можна скласти ефемериду кохання.