Вступ до географії - Андрухович Юрій

"Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією,

є найвищим островом світу з гірськими вершинами.

Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські.

Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю".

Історія про доктора Йоганна Фауста. XVI ст.

1

Старовинна вілла, початок століття, баварсько-карпатський стиль (не знаю, чи такий направду існує, швидше всього — ні, тож будемо вважати, що я вкотре видаю бажане за дійсне), вкрита рудою черепицею, стіни частково з білого каменю, частково з чорного дерева, декілька ґаночків, багатоярусні підвали на зразок середньовічних катакомб, а проте з найсучаснішим устаткуванням, обов'язкова вежа, в якій розташована цілком таємнича окрема кімната для писання шедеврів. Скажімо, готичних романів. Або метафізичних елегій.

Довкола — ріденький, проте вельми рідкісний парк, який навіть узимку, під снігом, залишає сильне південне враження — стільки в ньому вічнозеленого.

Пізніше з'ясовується, що віллу винесено на пагорб, З тераси, по кутах якої зимують закутані в мішки садово-паркові скульптури, можна дивитися на Штарнберзьке озеро, мимоволі згадане Еліотом у "Безплідній землі", на протилежний його берег з відразу кількома мисливськими замками, що ясніють у чорному плетиві січневого баварського лісу. Абсолютна тиша.

Я маю кімнату на третьому поверсі, під згадуваною вежею. Мої вікна виходять на паркові сосни, на приозерні схили, далі само озеро, потім Альпи (іноді їх зовсім немає — вони

розчиняються в імлистій порожнечі), потім вони робляться дедалі вищими, потім починаються інші культури, землі, перевали, інші рослини, ландшафти, мови, напої, потім уже Італія, в бік якої тужливими очима задивлений кожен порядний баварець. Мої вікна, отже, виходять на південь.

У цій кімнаті мешкає дерев'яна жінка. З мечем і Біблією в руках вона охороняє мій сон у головах ліжка. Зрештою, одного чудового ранку я можу прокинутися без голови. Тому намагаюся їй подобатись. Це, здається, свята Варвара. А я колись писав вірш до однієї Варвари, причому римував її з "почварою". Даремно.

До речі, про вірші. Не далі, як місяць тому, у брудному передноворічному Станіславові з його бридкими дощами, воронами і горілчаними чергами я вигадав сам про себе такі рядки:

Патріарх не може жити в неволі,

Патріарх повинен жити в Тиролі..

І от — прошу дуже. Напишеш зопалу щось таке самозакохане, а воно збувається. Майже збувається, бо нині я не зовсім у Тиролі, але дуже близько від нього — передгір'я Альп, Верхня Баварія, що не менш фантастично. Добрий поет мусить бути пророком, ні?

А все ж відчуття нереальності всього навколишнього кілька перших днів ніяк не полишає мене. і ця абсолютна, нерухома тиша, цей січневий спокій передальпійського містечка з його заледве чотирма тисячами мешканців, з його сповільненим, самозаглибленим ритмом, означуваним лише прибуттям і відбуттям електричок на Мюнхен.

І ця нереальна вілла на пагорбі, в глибині парку. Як і належиться віллам, вона має жіноче ім'я — "Вальцберта". Лісова Берта. Берта з лісу. Берта лісів. (Це незримий трубадур Бертран де Борн сурмить десь наді мною).

Не можу ні на чому зосередитись. Така абсолютна тиша. А за нею — безвідмовна діяльність механізмів, двері зачиняються самі собою, з делікатним поклацуванням дверних замків і вимикачів, ритмічні поштовхи гарячої та зимної води в трубах, ці припливи та відпливи на замовлення. Вілла має безліч кімнат, старі дзеркала, обрамлені мармуром, кручені дерев'яні сходи, порцелянові тарелі в креденсах, король баварський Людвиг Перший у масштабі 1:10 скаче

кудись на коні.

Не можу зосередитись, а просто слухаю. Вслухаюся в це затаєне поклацування, безвідмовне потріскування, ритмічне подзвонювання на тлі Великої Січневої Тиші. Сутінки западають вже о шостій вечора. Боюся порушити щось у цій системі. Єдиним невправним рухом гомо совєтікуса зруйнувати всі оці тисячолітні надбання старої Європи: делікатність і перевіреність усіх механізмів її буття.

Безперечно, тут живу не тільки я. Це такий притулок для письменників. Ця тиша повинна спонукати. У ній мусять виношуватися метафори і параболи. Це місце, де нарешті знайдено сякий-такий компроміс митця і суспільства, цих не на життя ворогуючих монстрів. Суспільство до дідька багате. Воно може дозволити собі таку розкіш: надати для тебе кімнату на третьому поверсі вілли "Вальдберта". Разом з панорамою Альп, сосон, вічнозеленими кущами і вікнами

на Італію. Разом із цією тишею та розміреністю. Думай, пиши, оглядай багатосерійні сни про Європу, пий вино, зрештою. Від тебе ніхто нічого не вимагає. Ти не мусиш нікому віддячувати, писати славильні оди. Єдине прохання: сп'яну не побий порцелянові тарелі в креденсі. Бо ви,

поети зі Сходу, іноді полюбляєте щось подібне встругнути.

Цей будинок, на жаль, знаходиться у Фельдафінгу, Верхня Баварія, Німеччина. Ні, не у Ворохті і не у Косові. А міг би. За трошки інших поворотів історичного сюжету. А втім, навіщо ці безглузді зміщування акцентів? Питання явно не в тому, чи гарніші Альпи від Карпат...

Обстеження вілли до найдальших її закамарків тривало для мене десь коло двох годин. Я почував себе так, як, мабуть, повинен себе почувати молодий принц крові, що напередодні коронування оглядає власну карликову державку. З фіксуванням у пам'яті приємних топографічних подробиць: мисливські угіддя, водяний млин, монастирська винарня, заїжджий бордель... І все це тобі "на завтра". Майбутнє виглядає безмежно світлим. Я залишив собі "на

завтра", тобто на ближчих три місяці, купу всього: вежу, терасу, німецькі книги у дорогих палітурках, зимне вино, гаряче вино, миртові кущі, парковий гравій, рипучі сходи, січневу поверхню озера і розклад електричок на Мюнхен...

Пізніше я вийшов оглянути містечко, автоматично поширивши й на нього межі своєї — на три місяці — карликової держави. Відзначив подумки, що підданці мої живуть незле, оточивши себе зусібіч певною формальною довершеністю. Культура саду і культура огорожі, як і культура

балконів, дахів, ґанків, дверей, пташиних гнізд, коминів — усі ці окремо взяті культури вражали бездоганною вірністю стилеві. Міжконфесійна злагода давала про себе знати

відвертим сусідуванням католицької та лютеранської церков. Туга за Італією прочитувалась у дещо кічуватому, але від того щирому настінному живописі з, як правило, євангельськими чи агіографічними (о, ці баварські святі, відомі тільки баварцям! — скільки їх?) сюжетами. Це було т.зв. "люфтмалєрай" (малярство на повітрі), що ним кожен місцевий мешканець, свідомий власної унікальності, вважає за необхідне прикрасити свій будинок.

Я погодився правити такою країною.

Перший рядок виник сам по собі: "Зима в Баварії повільна". Можна було записувати вірш, який виростав би у цикл, який, у свою чергу, виростав би у книгу. Я не став цього робити з огляду на банальність ситуації. А проте рядок ще декілька днів залишався при мені, час від часу

натякаючи зсередини на можливе продовження сюжету:

Зима в Баварії помірна.

Зима в Баварії постійна.

Зима в Баварії подібна...

Останній варіант приваблював необхідністю перекинути мовний потік у наступний рядок. На цьому мене й заклинило остаточно. Деякі вірші не мають права бути написаними. Їх

треба замовчати — хай болять вічно. Зима, до речі, закінчилася десь так через тиждень, і я вже направду журився, що робитиму зі своїм анахронічним пальтом на тлі цієї свіжої (вічної?) паркової зелені. Але потім зима неодноразово і надовго поверталася, адже з півдня були

Альпи, зима обвалювалася надмірними, якимись аж різдвяними снігопадами у лютому й березні, і навіть у квітні, на католицький Великдень, було кілька добрих жмень снігу, принесеного вітром звідкілясь із околиць Міттенвальду, може, з Карвендельського хребта, не знаю.

Близька присутність гір узагалі вирішує досить багато. І суть не тільки в географічних назвах, хоча не забуваймо і про них. Кочівник (не скажу "завойовник") інстинктивно

уникає історизму. Називати певний край "Галичиною" для нього означає визнати, що тут хтось уже був перед ним. Був — у сенсі буття, а не перебування. Йому зручніше називати все це "Прикарпаттям". Це ні до чого не зобов'язує, бо є простою констатацією географічного факту. Причому з точки зору східної, адже з точки зору європейської ми знаходимося за Карпатами, тобто називати цей терен слід "Закарпаттям".

Що міг би вигадати уявний "кочівник" для Баварії? Який замінник винайшов би? Передальп'я? Можливо. Однак чи переконав би він усіх цих моїх тимчасових підданих?

Я звернув увагу на їхню любов до самих себе. Вона починається з капелюхів і гетрів, а закінчується Рільке і Вагнером. І поміж цими полюсами любові ще безліч інших цінностей, як, наприклад, Священна Римська імперія, виноград, пиво, духові оркестри, "Карміна Бурано", порцеляна з Німфенбургу, лебедине королівство Людвига Другого, ще раз пиво, багато пива, пиво і бароко, і тисяча кав'ярень, і нарешті повсюдне, як повітря, "ґрюсс Ґотт!" •— "вітай

Бога", щось на зразок нашого "Слава Йсу!"

Недалека присутність гір вирішує майже все.

2

Європейську людину (куди, однак, мене потягло?) сотворили гори і ліси.

Природа підказала, що буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності. Гірсько-лісовий ландшафт був наочним втіленням усього переліченого. Він привчав до чутливого співіснування з Каменем і Рослиною.

Мандрівні проповідники, рицарі, акробати та комерсанти — цей рухливо-текучий фермент поштарів Старого Світу — щоденний свій шлях вимірювали подоланими горами і перетятими лісовими стежками. Краєвид вимагав уважності. У степах їм не вдалося б стільки пройти.

Заглибившись у нетрища Чорного лісу десь поблизу, наприклад, Тисмениці, подорожній самітник міг уже ніколи з нього не виринути. Чи виринути, скажімо, аж у південнонімецькому Шварцвальді (що, зрештою, в перекладі — той самий Чорний ліс). Стара Європа була суцільним

лісом, вмістилищем святинь і кошмарів. Безперечно, це її врятувало. Кочівники Великого Степу могли й справді жахнутися цього океану. Обмеженість краєвиду змушувала любити кожну п'ядь

землі.