Бель Паризьєн - Гуцало Євген
— Рядовий Сергунько!
Рядовий Сергунько скочив із лави, де сидів за хвилину перед тим, і виструнчився, приклавши долоню до голомозої голови. Його безброве обличчя напружилось од сміху.
— Рядовий Сергунько! — наказав рядовий Скоробагатько. — Принеси мені кухоль холодної води!
— Єсть принести кухоль холодної води! — гаркнув Сер-іунько, відірвав руку од голови, круто повернувся й мовив у куток— Гвардії рядовий запасу Василь Плющ! Принести рядовому Скоробагатькові кухоль холодної води!
Василь Плющ — тонкий, як замашна хворостина, хлопець із хижувато загнутим носом на довгастому лиці — неохоче звівся зі свого місця, звідки стежив за бійцями, й ліниво кинув:
— О-о, знову показилися, знову жартують, розумнішого не придумають... Добре вже, принесу...
Сергунько чітким кроком підійшов до Скоробагатька й ляснув його по спині. Скоробагатько схопився на ноги, й вони почали борюкатись. Василь зневажливо скривився — він почував зверхність до цих недавно призваних до армії хлопців. Лінія фронту просунулась трохи вперед, настало коротеньке затишшя, і їхній полк залишили тут на кількаденний відпочинок. На кількаденний відпочинок, щоб потім знову вперед, у вир невідомого. В цій хаті стояли молоді солдати, вони ще й не були до пуття навчені, по-справжньому ковтнули пороху, може, раз чи двічі, тому-то й сміються.
Василь знову скривився од зневаги — вже на вулиці. Він пристав до солдатів кілька днів тому, а ще перед тим никав по сплюндрованих селах. Біля лінії фронту, де все міняється, де населені пункти переходять із рук у руки, серед біженців, серед солдатів, які поспішають в окопи або ж, відвоювавшись, одходять у тил, щоб підлікуватись,— у цьому шарварку Василь почувався, як риба у воді. Прохарчуватись було не так уже й важко иійськоїшй кухар майже ніколи не відмовить у ложці-другій гарячої страви, а переночувати можна чи на горищі покинутої хати, чи в хліві на соломі. А коли пощастить, то й до тепла пустять — під лавою примоститися або біля припічка. Добре, що вдалося замінити биті валянки на чоботи, бо тепер багно порозгрузало, хіба ж находиш у валянках? І він пригадав старезного діда з лісового хутірця,—той дід усе придивлявся до його взуття, обмацував зусібіч, прицмокував язиком, а потім дістав із погреба поношені чоботята, які, мабуть, також у когось виміняв — за шматок сала, а найшвидше, що за півлітру. "Ходи здоровий",— сказав на прощання дід. Цікаво, чи не проміняв уже його валянки на щось інше, потрібніше в господарстві?
Василь витягнув відро води з криниці і, зливаючи просто з відра собі в жменю, почав обмивати бруд із чобіт. Зараз ранкове сонечко, то вони скоро висохнуть, а там помастить солідолом, бо можуть потріскатись без масті, потрухлявіти, а де ж іще собі дістане такі?
Почувши сміх, підвів голову. Так і є, знову ота Ніла регоче: стоїть за тином на своєму подвір'ї, щось каже у сіни — може, до своєї матері або до баби, й регоче. Василь забув про чоботи й задивився на Нілу. Ще вчора вона була в старій порваній фуфайці та в темній хустці, пов'язаній над самими бровами, в збитих черевиках із висолопленими язичками,— ну достоту дитина, яка передчасно постаріла. А сьогодні — в сіренькому піджачку, простоволоса, якась дуже легка й усміхнена. Литки туго обтягували панчохи — хоча й грубі, хоча й руді, та все таки не вчорашні полотняні штани, викрашені бузиною. Василь відчув, як щось давке ворухнулось у горлі й застрягло там. Спробував ковтнути, але підкотився новий клубок, і хлопець припав до відра, щоб запити водою.
В цей час, мабуть, Ніла його й помітила.
— Агей! — крикнула сипким голосом, який, здавалось, пахнув сонячним промінням.— Криниці не випий!
У першу хвилю Василь зрадів, що звернулась до нього, та, випроставшись і глянувши на дівчину, не знайшов, що відповісти. А вона, виявляється, не така вже мовчазна й похмура, як учора.
— Ти чий такий довгий та худий? — запитала, кепкуючи.— В нашому селі такі не водяться!
— Твій!..— буркнув хлопець тихенько. Але вона таки почула.
— Ой лишенько, мій!.. А чого ти досі не признавався?
— Бо твого носа боявся!
Вона на мить задумалась — а який же це в неї ніс, щоб його справді боятись. Не такий уже й кепський, якщо не дуже лепський, і знову кинула:
— Як ітимеш із села, то хоч сліди в болоті залиш!..
Хотів розгніватись на неї — і відчував, що неспроможний. Хоча не було вже того клубка в горлі, а й відваги не добавилося, щоб відповісти щось гостре й хвацьке.
На порозі з'явився Сергунько. Він широко розпростав плечі, примружився на ясний день. Завваживши, що хлопець розмовляє з Нілою, гаркнув:
— Відставить теревені!
Дівчина за тином засміялася. Сергунько, все ще мружачись, підійшов до криниці, взяв у руки відро з водою, підняв і почав пити. Пив зі смаком, неквапливо, і Василь стежив, як у нього на шиї під шкірою ковзає туди-сюди великий хрящ.
— Подобається? — поставивши відро на цямрину, поспитав раптом у Василя й повів бровою на дівчину. Хлопець бачив, як лукаві й завжди майже ніжні Сергунькові очі наливаються холодом.
— А-а-а...— тільки й махнув рукою Василь і пішов геть од криниці. Сергунько постояв, дивлячись, яктой іде, як розгойдується під час ходи гінке тіло, погляд його поступово теплів. І коли вже рушив до тину, за яким стояла дівчина, то очі стали геть зовсім добрі, лукаві іскорки так і прискали.
Село лежало в зеленому вибалку, а по горбах чорніли поля. Посеред осокорів ставок голубим оком приглядався до неба над собою. Верби куталися в гусячий пушок, густий дух ішов од розімлілої землі. Назустріч попадались тільки баби й тітки, й зрідка — діти, і всі приглядались до Василя так, наче хотіли впізнати в ньому когось свого. Він уже опинився на вигоні, біля подзьобаної кулями церкви. Двері були відчинені навстіж, і Василь зайшов усередину.
Під ногами зашелестіла перетовчена солома, в ніс ударив сморід кізяків. "Німці тут коней тримали",— подумав Василь. Вгорі під дірявим склепінням, хуркали й цвіріньчали горобці. Намальовані на стінах боги спокійно дивились на хлопця — так, наче дивились на нього з іншого світу. Божа мати тримала на руках оголене немовля, яке, здавалось, зовсім не відчуває весняної прохолоди. Внизу видряпано цвяхом сороміцьке слово. Гидлива спазма перехопила Василів подих, знайшов під ногами цеглину, взявся гарячково затирати, лишаючи на стіні червоний слід.
Горобці залящали вгорі запопадливіше, ніби глузували. Хлопець схопив осколок каменя й кинув на них. Потім крикнув — і сам злякався свого крику, що так самотньо й розпачливо пролунав у цій високій пустці. На мить стало лячно — й він озирнувся по боках, чи ніхто за ним не стежить. Не стежив ніхто, окрім богів, які дивились широко розплющеними, але, здавалось, невидющими очима.
За олтарем, у купі соломи, сиділа курка. Спокійно стежила за людиною, і коли Василь простягнув до неї руку, схопилась і з розпущеними крильми побігла геть. Вже за дверима закудку-дакала. В гнізді лежало двоє яєчок Вони були ще теплі. Хлопець випив їх зразу ж, ударивши об виступ стіни. Шкаралупу кинув під ноги, а потім подумав — присипав мервою. Божа мати з золотистим німбом навколо голови ніжно дивилась на своє немовля, а воно простягало до неї повні рученята. Петро з ключами від раю осудливо й строго дивився просто перед собою, і погляд його віщував покару. Знічений, наче вчинив якийсь злочин, Василь пішов через лунку порожню церкву, а боги все так само зневажливо не помічали його, немов думали про своє, немов хотіли сказати своїм виглядом, що їх не тривожать ні горобці, ні випадкові зайди, як і не змогла стривожити війна, коні, що стояли тут, гортанна мова чужинців.
Весняне сяйво вдарило Василеві в очі, і він, одійшовши трохи по моріжку, озирнувся і з якимось здивуванням глянув на церкву, наче сумнівався, що він там щойно був, що жоден із богів не вийшов за ним слідом, щоб кинути докірливе слово... Василь уже багато бачив спалених шкіл, сплюндрованих лікарень, зруйнованих церков, але ще ніколи так гостро не почувався чужим у великому світі.
II
На березі ставка сидів рудий: волосся на голові горіло невгасним полум'ям, щоки в яскравих лишаях, а на руках неначе лежав відблиск червоного вогню, так густо вони вкриті і веснянками, і мохом рудого волосся. Здавалося, що хлопець і ірислухається до того, що відбувається в воді, так він сидів зосереджено й непорушно.
— А-а, це ти...— неквапно промимрив, оглянувшись на шарудіння Василевих ніг.
Сьогодні на світанку вони вже бачились. Пекельник — так .шали рудого — з півгодини простояв біля хати, в якій з учорашнього дня розташувались бійці разом із Василем Плющем, і юзираючи на них червонястими очима, які також здавались рудими, і нічого не кажучи. Чіпким поглядом вбирав кожен їхній рух — як ходять, як вмиваються, прислухався до розмови й до жартів. Але вдавав, що Василь, на якому не було військової форми і, зрозуміло, не могло бути ніякої зброї, його зовсім не і u кавить. Потім Пекельник так само раптово зник, як і з'явився, а Ніла, що саме крутилась на подвір'ї, порадила постояльцям і >стерігатись цього відвідувача, бо він "на руку нечистий".
Василь мовчки сів поряд із рудим і також задивився на воду.
— Ти що — з ними? — по хвилі поспитав Пекельник.
— З ким? — не втямив Василь.
— З армією?..
— Та пристав, уже кілька днів із ними.
— А сам звідки?
— А-а-а...— промимрив Василь. І, помовчавши, зітхнув:— З-над Постолка я. Річка така є.
— Річка...— повторив Пекельник так, наче був невдоволе-і іий, що на світі є така річка. І зразу ж діловито запитав: — Із солдатами легше? — І, піймавши непорозумілий погляд, ПОЯСНИВ: ■ — Ну, з харчами, з одягом, з житлом?.. Легше?.. Не виганяють?..
— Як тобі сказати...
— А мене приймуть? — перебив рудий,— Якби прийняли, я також пристав би. Треба що допомогти — поміг би. А якби воювати довелось — не злякався б. Стріляти вмію.
— Та я не воюю... Я так...
— Ти, бачу, дивак. На твоєму місці я вже й на форму постарався б... В галіфе ходив би... Неодмінно в галіфе... В тебе автомата немає?
Василь заперечливо похитав головою. Рудий поліз у кише-і по й дістав гранату. Невелика, гранчаста, вона лежала на долоні грудкою ледачого заліза. Він підкинув її, зловив і знову заховав до кишені.
