Сурми - Донченко Олесь

СУРМИ

... Стучать закохано і дико її вишневі чобітки.

В. Сосюра

І.

У мене карі очі й чорні кострубаті брови, може, навіть занадто кострубаті, і сходяться вони на переніссі. Це надає мені, мабуть, похмурого, зосередженого вигляду. Я більше мовчу, ніж балакаю, але все спостерігаю, все занотовую й складаю десь у глибоких куточках під черепною покришкою голови. Це трохи про мене, бо далі теж буде про мене.

Я роздивляюсь навкруги, слухаю й мовчу. От щось каже сусідові стрункий парубійко в чорному піджаці. Мені не чутно його слів, але я зацікавлено слідкую за його рухами, уважно розглядаю його синій картуз, зацікавлено занотовую, що він у чоботях. Чому зацікавлено? І хіба ця товста пані в чорних окулярах не така цікава? Не знаю. Я — такий. І раптом я думаю про щось інше, пригадаю сріблясту голову лікареву, його трубку, і сухий голос його ще раз бубонить у моїх вухах :

— Спокій, повний спокій, товаришу. Треба кудись на лоно природи. Це — перевтома. Так, нерви й легені те... І подалі від міста...

Парубійко в чорному піджаці повертає до мене обличчя. Що? Де я його бачив? Ах, чорт, та курси ж, курси ж! Безперечно — Лаврін !

А парубійко вже йде домене — це вже таки справжній парубок, і раптом його рот роздерся до самих вух, і з-під губів блиснули, ніби задзвонили, міцні білі зуби.

— Дорощук, ти ?

— Лаврін?

Зустріч була несподівана. Він сів на мого кошика з речами.

— Ну, розказуй, друже, як, що?

— Та ось у село. Завідателем сельбуду. Головне — село. В місті ось уже шостий рік і ні разу не довелось піти у відпускну. А тепер ось безповоротно й надовго — в село. Дайош Вовковинці !

— Тривай, Вовковинці? И-ської округи?

— М-ської.

— Руку ! Руку, Сергію !

Знову його рот роздерся до самісіньких вух, і обома руками він загріб мої пальці.

— Туди к чорту, та нам же вкупі їхати ! Я ж — у Вовковинцях, — зарепетував він. — На конференцію комсомольську сюди приїздив.

Ні, зустріч таки справді несподівана.

І ось я наче знову в тихому повітовому місті, де вперше на курсах зустрів Лавріна. Це було п'ять чи шість років тому... 1 ось знову він сидить поруч зі мною, розтуляє до вух рота, і з — під губів йому видзвонюють тоді білі зуби.

Мимо вагонного вікна, кружляючи, швидко пролітають поля й залізничі будки.

— Ти кажеш — село. Ого, брате, Вовковинці — не село. Дві школи, лікарня — велике містечко. А от сельбуд—помешкання поганюще. Зруйнований панський будинок—уявляєш? Гарно те, що близько полеї річка та й при сельбуді парк. Ех, весна ! Березень минає, а там літо, брате. А хороше в нас, ой, хороше !...

Потяг летить, Лаврін — поруч зі мною на лавці і я бачу, як йому просто на ніс сідає маленька зеленувата мушка. Перша мушка після зими. 1 звідки вона в цьому вагоні? А мушка вже сіла Лаврінові на щоку, і він швидким рухом зганяє її газетою.

— Лавріне, а пам'ятаєш курси ? Знаєш, була ще Оля? Не забув, як ми з тобою приятелювали й часто гризлись за неї? Не смійся, справді, гризлись. А потім роз'їхались, вона теж кудись поїхала...

Я кажу це й десь тихенько-тихенько сам собі дивуюся. VI кажу це про Ольгу й так спокійно, наче про те, що ось ми їдемо, що ось ожила вже зеленувата мушка. Я відчуваю, що я такий спокійний... Але ж це було так давно.

— Пам'ятаєш, Лавріне, як я ревнував тебе до неї? А одного разу ти плакав. Так, так, плакав. Пам'ятаєш ? Ти з нею через віщось посварився й потім прийшов до мене, плакав і розказав про все. Пам'ятаю, було тебе шкода, а десь усередині чомусь тепло-тепло й надійно йокнула радість.

— Вона зрадіє тобі... Неодмінно.

Що там цікаве він побачив на свойому нігті ? І що він сказав таке незрозуміле ?

— Що ти сказав, Лавріне ?

— Я кажу, що вона зрадіє... Бач, я одружений з нею.

Ху, жарко! Я почуваю, що горю. І навіщо так опалювати вагона? Хіба ж уже не березень на полі й хіба не ожила вже маленька зеленувата мушка в вагоні? Я почуваю, як у скронях у мене пульсує кров, приливає мені до обличчя. Ні, Лаврін каже, що вагон не опалюється.

— Бач, Сергію, я з нею листувався... І потім іще побачились... А зараз вона зі мною у Вовковинцях.

Так, за вікном по яругах, на полі, блукає весняне булькання й весняне розтавання, і вагон уже давно не опалюється. Ні, я не спокійний. Я раптом відчуваю, що далекий спомин дратує мене, як оця в'їдлива зеленувата мушка. І тоді знову я сам собі десь тихо дивуюсь : це ж було так давно-давно...

II.

Напівзруйнований двоповерховий панський будинок. Пана тепер нема, і вибиті шибки на другому поверсі вищиряють свої чорні пастки. Потріскані білі колони несуть на своїх рівних стовпах, здається, тисячі років. У першім поверсі — сельбуд. Тут міститься заля для вистав, книгозбірня й читальня. Напроти — моя кімната, а далі, аж у другому кінці коридору, живе Явтух. А ще далі — міцно забиті двері, а за ними —'Кімнати й кімнати й знову якісь коридори з купами наваленої цегли й сміття. Там пустка й тиша.

В моїй кімнаті затишно. Лямпа з-під синього абажуру кидає ясне коло на стіл, кладе стьожку на білий аркушик паперу, і каламар від тої стьожки міниться чорним і синім. Завтра — неділя, увечері в сельбуді лекція, а зараз надворі початок квітня й вечір, і чутно, як у містечку вибивають бравурного марша на двох дзвіницях.

Я хочу писати конспекта до лекції, треба добре підготуватись, бо читаю я тут уперше й знаю, що буде багато людей, які прийдуть послухати нового заві-дателя сельбуду, будуть сидіти в темній залі стоголовим, чутливим і зацікавленим чудищем, а розпо-рядчик буде перебивати мої слова й прохати, щоб , не лускали насіння. І, крім того, я знаю, що в темній Р залі буде сидіти Ольга, дивитись на естраду, на мене, і і певно, щось буде думати про мої рухи й мої слова. І тоді я тихенько червонію. Ах чорт, значить, ти пишеш цього конспекта для Ольги ?

І враз я близько-близько відчуваю напруження сотень людей, сотень допитливих очей, чутливу тишу напівтемної залі. Слухайте, моя лекція для вас, тільки для вас ! Жодного слова я не залишу без по-" яснення. Я не знаю тільки, як треба почати, про віщо сказати спочатку, щоб відразу вас зацікавити, захопити під свою владу.

"Лекція, лекція, лекція, — так кажу я собі багато разів.—Лекція, лекція, лекція"—повторюю я без ліку, і літери цього слова хаотично блимають у моїх очах жовтавими фігурками.

Нараз я щось відчув : "Лекція, лекція . . " Стрункий ритм уже вхопило моє вухо, і він відбився в усій моїй істоті. Нові слова, нові речення раптом хлюпнули на мене, багато речень, без ліку . . . Це те, що треба, тільки так треба збудувати свій вступ, але я не можу записати, я не встигаю систематизувати думок, і олівець хапливо й рвучко бігає по папері, а звідти вже дивляться горбаті й п'яні літери, і схоже на те, що вони тупцюють якийсь божевільний танок.

Через двадцять хвилин конспекта написано. Я вже знову маю здібність відчувати те, що робиться навколо мене. Дзвони надворі вже стихли. Лямпа тихенько, ледве чутно лопотить, і за шахвою шелестять старими газетами миші.

Я не чув кроків по коридору, але в мою кімнату входить Явтух. Увійшов, став тихенько біля дверей і мовчки чекає, коли я звернуся до нього.

Він старий і сивий, я знаю, що він тридцять років прислуговував панові в цьому самому палаці, і від того в нього м'які рухи й здібність нечутно з'являтись і зникати. Але, коли у вісімнадцятому році пан тікав за кордон, Явтух не поїхав за ним. Залишився жити в палаці й зараз — сторожем у сельбуді.

Він стоїть і мовчки чекає біля дверей, а я навмисно не звертаюсь до нього. Чи довго ж він мовчатиме ? І невже не обізветься ? Проходить хвилина, проходить друга довга хвилина. Ні, я більше не можу ! Я рвучко схоплююсь із стільця й підбігаю до нього. Він схилив на бік сиву голову, а його зморшкувате, темножовтого кольору округле й маленьке личко нагадує печене яблоко. І сам він невеличкий, з розкаряченими ногами, у брудних порватих чоботях. Десь глибоко з — під кострубатих, як у сича, брів, із глибоких западин, якось, чи зловісно, чи.з зацікавленням, гостріють його колючі оченята.

— Явтуше, — кричу я. — Ви до мене?

Він відповідає не зразу, і в його оченятах я ясно спостерігаю цікавість.

— До вас, пане. Я зайшов спитати, чи не треба вам чого.

Я розумію, що він розглядає мене, як якогось чудернацького звіра.

— Нічого не треба, Явтуше,—кажу я. — Я вас уже просив, щоб не називали мене паном, бо я не пан.

— Слухаю, — відповідає він і не йде.

•— Ви мені ще маєте що сказати? — запитую. Він мовчить. Я знову сідаю за стіл і тоді чую його голос:

— Пане, чи можна мені до церкви?..

— Знову — пане ! Ідіть, Явтуше, куди хочете, можете не питати мене.

Я рішуче відкриваю книжку й намагаюсь читати. , Перескакую через рядки, прочитую сторінку.

"Він і досі не пішов?" — запитую себе і враз озираюсь назад до дверей. Явтуха немає,

Я вдягаюсь і виходжу на ґанок. Просто на груди падає мені вечір, повний березневої вогкости, і чорний, ще голий, але вже весняний сад стоїть переді мною. Мої ніздрі роздуває гострий похітливий запах дівочої спраглої землі, торішнього листу, я жалібно хапаю, захлинаюсь цим металевим живущим повітрям і дивлюся на кований дзвінкий молодик, що зачепився своїми мідними рогами за чітке галуззя далекого дуба. Праворуч за високим парканом зідхає вулиця, і розмова двох дядьків довго бренить у повітрі, як натягнута велетенська струна.

По кривих східцях я спускаюся в сад. Тут зовсім темно й тихо. Тут волохата темрява клоччями принишкла за кожним стовбуром і кущем, і нашорошена тиша мільйонами тонісіньких струн напружено, гармонійно й одноманітно виводить якусь одну високу ноту. Сніг уже давно розтав і багнюка висохла, та земля ще мокра, й іноді під моєю ногою м'яко схлипує торішнє перегниле листя. Сад великий, занедбаний, із старими дуплястими яблунями й грушами — притулком вухастих сов, із зарослими" крислатими алеями. Від дубів та берез залишилось багато високих пеньків, і вони тепер ніби збігаються з темряви на глухий звук моїх кроків і в чеканні становляться по обидва боки алеї.

Я зупиняюсь і запалюю цигарку. На мить світло від сірника вихоплює з термяви східці напівзруйно-ваної альтанки праворуч і похилий стовбур якогось дерева. Я пригадую, що не загасив лямпи і нікому не сказав, що йду.