Чаювання з душогубцем - Чемерис Валентин
Якось, коли він у черговий раз приніс мені борг — все ті ж три гривні, що їх у мене зазвичай позичав "до пенсії", — я, пригадую, саме зібрався чаювати, тож запросив і його на чашечку.
Він охоче погодився, але одразу ж і застеріг:
— А ви не погребуєте зі мною чай пити?
Я навіть не подивувався, лише запитав його:
— Але чого це я маю вами гребувати? Рогів, здається, у вас немає. А втім, хоч би вони й були, я не закомплексований.
— Але ж я… я — душогубець.
Він дивився на мене пильно і серйозно — аж надто серйозно, наче розігрував і чекав моєї реакції, — то вирішив — хоч у грудях у мене щось і тенькнуло, — йому знічев’я підіграти.
— Що ви, навпаки, я дуже люблю пити вечірній чай із душогубцями. Маю таке… мм… хобі. Чи, швидше, звичку. Це, знаєте, приносить мені зайву порцію адреналіну в кров.
Він розуміюче посміхнувся (а може, вирішив прийняти мою гру), але, мабуть, передумав, бо зітхнув і знову посерйознішав:
— Мало приємного — з душогубцем сидіти за одним столом. Порядні люди не люблять подібних компаній. Це мовби негігієнічно…
Він тоді саме вийшов — в який-то раз — із божевільні, але ні виглядом своїм, ні поведінкою, ні чимось іншим не нагадував пацієнта такого специфічного закладу, і я попервах ще не вірив, що він той… псих. Ми з ним мешкали в одному будинку, що біля міського парку, і частенько вранці моціонили разом на його алеях — не домовляючись, звісно, просто так виходило, що здибувались на біговій доріжці. Він із чіткою черговістю потрапляв у той лікарняний заклад, званий у просторіччі дурдомом. Особливо по весні. "Нестача вітамінів після зими", — посміхаючись, бувало, пояснював своє відвідання божевільні. Певно, йому кращало, бо через якийсь там час він знову повертався додому.
У нашому дворі всезнаючі бабці казали, що він "добряче чокнутий", хоча те, що він психічнохворий, було й так зрозуміло, оскільки він перебував на обліку в психоневрологічному диспансері. Звали його Павлом (прізвища, на жаль, не пам’ятаю, мабуть, я його взагалі не знав). Усі його звали "Павлом із вісімнадцятої". Він жив сам, дружина, казали, покинула його, коли у нього почалися проблеми зі здоров’ям, дітей не мали. Розлучившись, вони розміняли квартиру на дві окремі в різних районах міста, і таким робом він опинився в нашому будинку. Високий, худющий, у широких штанях — кльош — данина флоту, геть не модних сьогодні, він завжди — влітку і взимку — ходив у тільняшці, тож його у нас і прозивали моряком або "тільняшкою". Він любив, бувало, зайвий раз підкреслити свою приналежність до флоту: "Ми — в тільняшках!" А коли йому не вірили в чомусь, рвав на собі якийсь там піджачок, схожий на матроський кітель або чорну куртку, і кричав, показуючи у себе на грудях смугасту тільняшку: "Ти — гля!.. Той, хто в тільняшці, ніколи не бре’!.."
Запевняв, що в минулому він — військовий моряк, але у відповідь на те у нашому дворі лише крутили пальцем біля скроні — вбив собі в голову, бідолаха, що він моряк, тож і натягнув тільняшку та кльош, а їх можна купити на кожній барахолці. Та й у Павлівці, — відома у нас лікарня для психохворих, усі такі лежать — як не Наполеон або Македонський, то адмірал чи космонавт, або й інопланетянин…
Виходило ніби логічно.
Він часто сам до себе — певно, забувшись, бурмотів (він узагалі любив, що називається, "побесідувати з розумною людиною", себто із самим собою) відомі рядки Шевченка: "Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти! Виростив вас, доглядав вас. Де мені вас діти?". Іноді під час такого бурмотіння згадував Мефістофеля — лице в нього було довгасте, мефістофельське, з гострою борідкою (що її він часто замислено посмикував) і таким же гострим носом, або величав себе гегелівським чортом, вірив, здається, в дух Банко — той, із трагедії Шекспіра "Макбет", що уособлює помсту за злочин, і взагалі — захоплювався, як я відчув, марновірством. Знав, здається, Біблію й іноді, сидячи у дворі на лавочці, звертався кудись у простір, до невидимого співбесідника: "Бог дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духу: буква-бо вбиває, а дух животворить". "Буква мертва, — вперто переконував когось невидимого й аж сердився, — напевне, той, невидимий його співбесідник, з ним не погоджувався, — дух треба брати за основу, дух животворить, а буква мертвить".
Одне слово, класичний псих із начитаних інтелігентів, які, на свою біду, дошукуються першопричин… На цьому ґрунті сердега й "поплив". Але, судячи з усього, він був ще не зовсім закінченим психом, чи, як бабці казали, "чокнутим", а тихо собі й далі божеволів. Неухильно. Жив замкнуто, ні з ким не водив знайомств, ніхто у нього в квартирі не був, і він ні до кого не заходив, пенсію отримував значну (принаймні наша листоноша запевняла, що військову і — "добрячу"), але майже всю її роздавав жебракам, щосуботи й щонеділі, як не перебував у Павлівці, ходив до церкви "замолювати гріхи", тож від пенсії й до пенсії грошей у нього постійно не вистачало, і він приходив до мене позичати, "аби дотягнути", але просив чомусь незмінно лише троячку і незмінно — отримавши пенсію — повертав її разом із чемною дякою.
Так було й того разу, коли він, тицьнувши мені боржок, хотів було йти, а я несподівано навіть для самого себе запросив його на чай…
— Вам — який? — запитав я, коли ми сіли у мене на кухні. — Звичайний чи…
— Швидше "чи"… Та й до чифіру маю знаду — звик, коли якийсь час сидів в спецізоляторі…
Розстебнув свій чорний, добряче ношений і ремонтований піджак, що нагадував флотський кітель й одночасно бушлат чи куртку (може, з куртки чи бушлата й був перешитий-перелицьований?), і перед моїми очима заголубіла його традиційна, теж вилиняла тільняшка — сорочок він, як я розумію, не визнавав.
— Строкову проходив у морфлоті, — пояснив, помітивши мій погляд. — Точніше, під водою — як закінчив школу водолазів, тож і службу провів у скафандрі, — моря зверху, можна сказати, й не бачив. А під водою такий морок, що й витягненої попереду руки не загледиш. Та й працювали ми здебільшого вночі…
"Там ти, голубчику, мабуть, і звихнувся", — подумав я, але вголос заговорив про щось інше, нейтральне.
Якось непомітно ми розговорились за чаєм, було гарне літнє надвечір’я, коли перед відчиненим вікном тріскотіли слюдяними крильцями барвисті бабки (парк поруч, а їх там!..), в палісаднику пахтіли матіоли, над двором, ганяючись за якоюсь поживою, робили круті віражі стрижі (Дніпро теж поруч, одразу ж за парком), чай був духмяним, тож усе налаштовувало на неквапливу бесіду. Чи й на відвертість…
— Давно так не пив затишно чай, — зізнався він. — Та й спішити не треба. Правда? — я кивнув. — Тож хочеться посидіти — коли ще така нагода трапиться. Та й скафандра на тобі немає, і ти не в психушці. Воля, одне слово. Хоча, — зітхнув, — де ту волю нині здибаєш? Так, сама лише її видимість. Тож іноді мені здається, що на дні моря краще — га? Вам так не здається?
— До водолазної служби я ніколи не мав аніякого відношення. Навіть не знаю, що воно й таке. А ви, до слова, як потрапили у водолази?
Він почав розповідати, несподівано для самого себе захопився, і ось що я від нього за чаюванням почув.
— Забрали мене на флот, привезли разом з іншими новобранцями у Севастополь — три місяці навчання, муштра на плацу — я там пару ботинків відгепав, а тоді приїхали "покупці". Здоровим був нівроку, легені — позаздрити можна, — тож і загребли мене у водолази. Ризикована взагалі служба, але я був молодим та дурним і нічого не боявся. Навпаки — пишався. Водолаза з мене зробили класного, адже під водою загалом провів щось тисяч із чотири годин. Був нагороджений медалями "За відвагу" та "За врятування потопаючих" і нагрудним знаком "За дальній похід" — я потім від них відмовився, за що й загримів у спецізолятор… Але це станеться потім, а спершу я потрапив у групу водолазів-розвідників — були й такі, принаймні у ті часи, на Чорному морі. Годували, скажу вам, наче в доброму санаторії — щодня масло, сир, ковбаса, флотські борщі з м’ясом, яєчня з салом, битки по-київськи — уявляєте? Кава з вершками, печиво — лафа! Що таке водолаз-розвідник, я тоді й уявлення не мав. Та нам і не пояснювали, а ми — годували добряче — і не совали носа, куди не слід. Спочатку займалися господарчими роботами, потім, як уже звикли, почали нас навчати водолазній, стрілецькій та мінній справі. Ну там ще топографії, орієнтуванню на місцевості. Останнє нас насторожувало: для чого водолазу орієнтування на місцевості, берегові споруди, мости, тунелі, приморське шосе, нам же працювати в глибинах моря? Особливо багато уваги приділяли мінній справі. Ми розуміли, що готують нас до чогось важливого. Так і вийшло. Потрапив я в особливу групу водолазів, що складалася з десяти найбільш випробуваних знавців своєї справи. Ось тоді перед нами й відкрили карти: ви, сказали нам, ОГВД — особлива група водолазів-диверсантів. Я вперше здрейфив: який я диверсант? Слово це тоді було ледь чи не лайливе… Адже диверсанти, як вважалося, були лише у ворогів. Ой, думаю, хоча б не вилізло нам боком санаторне харчування!.. Але нас заспокоїли: що ви — диверсанти, це всього лише словесна мішура, звичайнісінька формалістика, бо в радянській армії та флоті диверсантів немає. Ми ж за мир і дружбу між народами. Та і які диверсанти на Чорному морі та ще й у мирний час? Правда, вас навчатимуть диверсійній справі під водою, але це, як кажуть, на всякий випадок. Береженого і Бог береже. А раптом?.. Та ще для того, аби попереджувати можливі акції ворожих диверсантів-водолазів і заодно розібратися з вашою допомогою ось над чим: чи можуть вони — вороги-диверсанти, водолазних справ майстри — проникнути під водою в бухту і підірвати в ній бойові кораблі?
Чим далі ми вчилися, тим серйознішим ставало наше навчання. Особливо, коли почали освоювати ПЗП — підводний засіб пересування, що їх ще на жаргоні називають буксирувальниками — він буксирує на собі водолаза під водою до того чи доіншого об’єкта, який треба "зліквідувати". Вчили нас на ПЗП "Протей" (Протей — давньогрецьке морське божество, яке вміло перевтілюватися в тварину, воду, дерево, себто бути невловимим і невидимим, отже, за ідеєю, і ми мали такими бути), він мав потужні акумуляторні батареї і двигун, що розвивав під водою швидкість до п’яти вузлів (один вузол дорівнює одній милі за годину, або — 1,852 км/год).
