Залізяка - Білокопитов Микола

Розповів чоловік, який має безпосереднє відношення до цієї пригоди, присягається,

що все так і було, як він розказує, але геть категорично протестує проти того,

щоб на нього посилалися при написанні бувальщини. Що ж, хай так і буде.

Почнемо з короткого екскурсу в недалеку історію. У 90-х роках 20 століття на пострадянському просторі стався металобрухтовий бум. І у нас, в Україні, майже в кожному місті й селі створювалися пункти прийому металу, більшість із яких не мали ліцензій і були спочатку головним болем для правоохоронців, а потім, подейкують, ще й добрим приробітком для тих же стражів Закону. Але мова не про це.

В одному селі неподалік від Запоріжжя цією справою – прийманням металобрухту — займалася жінка. Звали її Галиною, була вона з чоловіком розведеною, дітей не мала, зате мала великий двір біля свого будинку на околиці села. Отож круті хлопці від металобрухтового бізнесу й запропонували жінці приймати метал від населення. Привезли їй великі ваги, дали магніт і пояснили що й до чого: якщо магніт прилипає до залізяки, то це чорний метал або просто чормет, якщо ні, то — кольоровий або ж кольормет. А вже кольоровий метал: алюміній, бронзу, мідь та інший треба сортувати за кольором.

Галина швидко засвоїла ту науку й справа у неї пішла дуже жваво. Кожного дня люди приносили металевий непотріб, якого за багато років чимало накопичилося по дворах, потім взялися за розробку звалищ. Коротше кажучи, щомісяця Галина приймала по два-три самоскиди металобрухту, заробляючи на тому ділі непогані гроші.

І ось одного дня знані в селі пияки, постійні клієнти пункту металобрухту Василь і Сашко прикотили на візку якусь масивну, круглу, продовгувату річ. Крізь порваний мішок, у якому знаходилася та металева штука, видно було, що вона добряче поржавіла.

— Галько, приймай залізяку! — звично вигукнув Василь.

— Галька на базарі насіння продає! — сердито буркнула жінка.

— Ой, вибачте його, Галино Микитівна, — грайливо вискалився Сашко, киваючи на товариша. — Воно ж неграмотне, безкультурне ще й п'яне з самого ранку, — тому й меле бозна що. Прийміть у нас, будь-ласка, залізячку.

— Ну, ви й артисти, — благодушно зауважила Галина. — Ладно, кладіть свою залізяку на ваги. Тільки обережно, не збийте мені їх, тільки настроїла.

Крекчучи, хлопці підняли мішок з візка і, не втримавши, впустили на ваги, аж гирька звалилася з полички.

— Ну, я ж просила вас, обережно! – розсердилася Галина. — Що ви за люди?

— Так важка ж, зараза! — огризнувся Василь. — Ледве доперли сюди. Мабуть, сто кіло, не менше.

— Підождіть, подивимося, скільки, — розважливо сказала жінка, рухаючи пальцем гирьку по шкалі. — Так, рівно дев'яносто кілограмів. Все, знімайте свою залізяку й кидайте на оту купу. Зараз гроші винесу.

Худорляві, наче хорти, хлопці взяли нелегку ношу, розгойдали трохи й кинули на купу різного залізяччя. Хотіли жбурнути повище та не вийшло, бо таки важкенька річ.

Одержавши гроші й залишивши до вечора візок у дворі хазяйки, Василь із Сашком подалися до пивнички.

Тимчасом до двору нагодився сусід Микола. Йому знадобився невеличкий металевий стрижень.

— Он там, на отій купі візьми, — кивнула йому господиня й уже збиралася заходити до хати, як почула стривожений крик сусіда:

— Галю, звідки це в тебе?

Повернувшись, вона побачила, що сусід сидить навпочіпки біля привезеної щойно хлопцями залізяки, яка наполовину вистромилася з порваного мішка.

— А що таке? — спитала.

— Ти знаєш, що це?

— Чормет, що ж іще? — спокійно зауважила Галина. — Ханурики привезли.

— Може, й чормет — занепокоєно мовив Микола, — але якщо він бабахне, то твою і мою хату знесе!

— Тю! Що ти балакаєш? З чого б це іржава залізяка бабахала?

— Це не просто залізяка, Галю. — Микола обережно звільняв несподівану знахідку від мішковини. – Я ж в армії сапером був. Але такого дива ще не бачив. Це, здається, снаряд з якоїсь великої гаубиці – є така гармата. Ого, й запал на місці. Ой, сусідко, давай тікати звідси!

— Ти що, жартуєш?

— Які жарти? Кажу ж тобі, це величезний бойовий снаряд часів війни. Телефонуй в міліцію чи еменесівцям, хай розбираються з цією штукою. Бо буде біда!

По цих словах Микола сторожко відійшов від небезпечної знахідки й перед тим, як піти з двору, ще раз попередив сусідку:

— Галю, це не жарти! Викликай спеціалістів!

Жінка сполошилася й розгублено стояла на подвір'ї, намагаючись усвідомити, що ж робити? Викликати міліцію вона не хотіла. Бо ті хлопці не так снарядом займатимуться, як знову почнуть вимагати ліцензію на право приймання металобрухту, якої в неї ніколи не було. І поки на лапу не даси – не відчепляться. А до того загадкового МНС не знала як телефонувати. Тому поміркувавши, Галина прийняла, як їй здалося, єдино правильне в цій ситуації рішення: хто привіз небезпечну залізяку, той нехай із нею голову й морочить .

Василя й Сашка без особливого труда Галина знайшла там, де й сподівалася: в пивному барі. Хлопці вже встигли добряче випити й сиділи за столиком, безтурботно лялякаючи про те, про се. Жінка вирішила не здіймати галасу на людях і вигукала обох на вулицю.

— Що сталося, Галю? — спитав Сашко.

— Ще не сталося, але може статися. Ходімо зі мною! Обидва!

— О, це цікаво! — єхидно посміхнувся Василь. — Галько, а ти нас двох витримаєш?

— По-перше, не галькай! А по-друге, таких сопливих, як ти, — жінка оцінила його презирливим поглядом, — мені десяток треба, щоб ухекатися трохи.

Отримавши одкоша, Василь заткнувся. А Галина стисло пояснила випивакам, що й до чого. А закінчила тим, що, мовляв, якщо вони зараз же не заберуть свою залізяку, вона викличе міліцію і в них будуть проблеми.

— Так ми ж уже всі гроші пропили, — не кліпнувши оком, збрехав Сашко.

— Нічого, відробите. Завтра буде машина, допоможете завантажити металобрухт.

На тому й погодились.

Кинувши снаряд на візок, хлопці пообіцяли Галині відвезти його туди, де знайшли – в балку. Оскільки мішок, у якому вони приперли цю "залізяку" на пункт, повністю розірвався, то вирішили обходитися без камуфляжу. Ґрунтова дорога була вся в ямах та горбах. По ній і торохкотіли візком Василь та Сашко. А важкий снаряд, підстрибуючи, гримкотів і почергово завалювався то на один борт візка, то на другий...

Тим часом пообіднє липневе сонце пекло немилосердно. Хлопців розморило. А до балки було ще далеченько. Зупинилися на перепочинок з перекуром.

Першим озвався Василь:

— Чуєш, а для чого нам цю штуку мантулити хтозна куди? Давай кинемо її десь тут і хай собі лежить.

— Еге, а якщо дійсно, не дай Бог, зірветься? — засумнівався напарник. — Ми ще ж у селі, як-не-як!

— Ой, не сміши! Якби він хотів рвонути, то давно вже бабахнув би! — нервово вигукнув Василь і, схопивши каменюку, що лежала край дороги, кілька разів гепнув нею по корпусу снаряда. — Бачиш? Там усередині все поржавіло. Це вже купа металобрухту!

— Ну, коли так, — погодився Сашко, — то давай його тут і притулимо.

Хлопці підкотили візок до узбіччя дороги й перехилили набік. Снаряд випав, покотився по короткому схилу, перед самим парканом натрапив у траві на горбик, підскочив і став на "попа".

— Ти диви! — наче солдат по команді "Струнко!" стоїть, — зауважив Василь.

— Ага! — погодився Сашко. — Хай тут побуде на варті спокою і миру.

Спекавшись "залізяки", хлопці кинули візок біля двору Галини, де вони його постійно залишали, а самі, як завжди, подалися до пивнички.

Хто знайомий зі специфікою селянського буття знає, що влітку господарі встають дуже рано й пораються на городі. Спекотний полудень перебувають у хаті чи в садочку в холодочку. А під вечір – знову на город.

Дід Кузьма після ранкової городньої роботи подрімав у хаті, затим пообідав, подивився новини по телевізору. Між іншим, у новинах розказували про терористів, які в сусідній державі підірвали будинок, підклавши під нього бомбу. Старий уголос поспівчував постраждалим, зауваживши сам собі щось на зразок того: добре, хоч у нас такого немає. Та з тим узяв косу й пішов за парканом травички вкосити.

Побачивши величезний снаряд, дід закляк на місці. Жахіття, що показував телевізор, відбувалися десь далеко й не викликали конкретного страху. А тут ось вона, реальна загроза біля його рідного обійстя! Спина дідова вкрилася холодним потом, руки затремтіли й випустили косу. Кузьма злякано скрикнув: "Господи, вже й сюди терористи добралися!" і побіг по сусідах, щоб розповісти про страшну знахідку. Як на те, з найближчих сусідів удома була тільки старенька баба Дуська, яка вже й недобачала, й недочувала. Ледве докумекавши, що їй стривожено говорив Кузьма, вона байдужим голосом перепитала:

— Війна почалася, чи що?

— Може й почалася! — знервовано гаркнув дід і, зрозумівши, що з Дуською нема сенсу говорити, побіг підтюпцем до приймальниці металобрухту Галини. Принаймні, у неї є телефон і можна повідомити, куди слід.

Почувши про дідову біду, Галина, звичайно ж, здогадалася в чому річ. Але не подала вигляду. Мовляв, он телефон, дзвоніть Кузьмо Григоровичу, хоч в міліцію, хоч у сільраду, хоч куди хочете. А про хлопців подумала "От негідники! Ну, нехай тепер самі викручуються, як можуть!".

Дід Кузьма набрав номер 02. І почав розказувати черговому міліціонеру про тероризм взагалі й про загрозу терористичного акту проти нього персонально...

— Вам що, робити нічого? – сердито перебив його черговий. — Ви займаєте телефонну лінію, по якій людина, котра потрапила в біду, можливо саме зараз не може додзвонитися до нас. А ви якусь ахінею несете! Не соромно?

— Що? Яку таку ахінею? Та в мене біля двору бонба лежить! Це ж вам не жарт! І взагалі, як ви смієте зі мною так розмовляти? Я ветеран війни і праці... — і далі Кузьма Григорович насварив телефонного співрозмовника, пообіцявши, що скаржитиметься на нього самому міністру внутрішніх справ, а то й президенту. А закінчив категоричною вимогою. — Швидше приїздіть, бо якщо бонба зірветься – півсела рознесе.

— Так ви б з цього й починали, що у вас бомба біля хати! — зрозумівши, що абонент швидше за все не жартує, сказав черговий. – А то розповідаєте про якийсь тероризм. Кажіть, де ви живете... — Записавши адресу, міліціонер порадив не наближатися до вибухового предмета й чекати приїзду спеціалістів.

Поки дід розмовляв з черговим про тероризм, поки міліція повідомляла в управління МНС, поки сапери готувалися до виїзду на місце, Василь із Сашком повністю пропили гроші, виручені за забраковану Галиною "залізяку" і зажурено розмірковували на тему: де б його ще знайти металобрухт, щоб заробити на пляшку.