Народний Дім - Маковей Осип

НАРОДНИЙ ДІМ

Доки Народний Дім не був Народним Домом, тілько домом лікаря д-ра Фушера, ніхто про нього не думав і не займався ним, хіба сам Фушер і ц[ісарсько]-к[оро-лівський] уряд податковий. Тоді-то сей дім прожив свої найкращі літа.

Се. був звичайний старосвітський партеровий дім, побитий ґонтами, зі сходами і широчезним ґанком до подвір'я, з різними коморами і закамарками на кури, качки, гуси і голуби, і з окремою стайнею на коні та возівнею на карети. Дім невеликий, але з однаковими вікнами, одностайною краскою на надвірних стінах, з цілим дахом, цілими коминами, одним словом: назверх порядний. І всередині у довгім ряді кімнат видко було не лише порядок, але і заможність — •не даром же доктор Фушер лічив хворих із сорок літ.

До сего дому належав* і огород, до котрого входилося з подвір'я. Невеликий огород, але з него була і користь, і приємність: тут росла і всяка добірна садовина, і виноград, і оріхи волоські та ліскові, і синій боз, і жасмин, і квітки, а попід дерева м'яким зеленим килимом стелився розкішний моріжок. До того була в огороді і крита кру-гольня з мурованою альтаною в мавританськім стилі — на літо прекрасне місце для тихого спочинку або забави. Гарно було тут, і затишно, і приємно. Тілько десять минут ходу від ринку міста, а властитель дому міг жити мов на селі.

Але сталося: прийшов час, і Фушер помер. Його насліди ники жили ще якийсь час у сім домі і господарили так, що дім мусили продати. От тоді й лучилися на нього незвичайні купці: кілька руських патріотів задумало купити його на власність народу. Дім коштував двадцять тисяч, а патріоти мали в руках тілько п'ять тисяч, зібраних за довгі літа патріотичної роботи. Вони сказали собі: "Купувати дім за готові гроші — невелика штука, а от штука купити його без грошей або з п'ятьма тисячами в руках. Решту зложить народ". І вони купили сей дім, уживши при купні різних адвокатських способів, позичок, векселів і т.п. Купивши, назвали його Народним Домом, а місцева "Руська газета" привітала його великою вступною статтею, де між іншим було сказано: "Маємо вже тепер свою власну народну палату, свою кріпость для оборони руських душ, своє гніздо, де будуть виховуватися молоді вірлята України,— маємо свій власний Народний Дім. Дім на три фронти до трьох вулиць; мури грубезні, можна на них ставити перший поверх. Тут буде саля на збори, концерти і бали; тут будуть товариства, казино, бурса, друкарня і т. п. Народний маєток збільшився о Народний Дім. Відзиваємося тепер до тебе, руський народе: складай гроші, аби дім сплатити, розширити, прикрасити і віддати тобі на службу".

З того часу, як дім Фушера став Народним Домом і збільшив собою народний маєток, а "Руська газета" так прославила його, він як би відмінився, став славним у руськім народі і покрився немов якоюсь авреолею. Тепер уже всі знали, що се не який-небудь дім, а Народний Дім з трьома фронтами і з грубими мурами, що двигнуть не тілько дах, але ще й перший поверх. А відколи на його стінах блисла синя таблиця з золотим написом: "Народний Дім", то люди з міста і з сіл не раз ставали перед ним і з поважанням вимовляли слова: "Ага! се Народний Дім. Ну... на палату або на кріпость він не похожий. Але добре і се!.."

І так звичайний дім Фушера дочекався на старість великої слави. Треба признати, що ся слава спершу зовсім не змінила його зверхнього вигляду; він який був за часів Фушера, такий на погляд був і тепер, коли належав до руського народу. Будівничий казав, що дах "витримає" ще кілька літ, ганок треба поправити подекуди, бо спорохнявів, а мури — ті постоять ще й сотку літ. Лише всередині дім змінився дуже: замість колишніх дорогих меблів стояли тут тепер прості столи, шафи та крісла, в потребі і ще простіші ослони, а блискучі колись помости втратили небавом свою ясність і затоптали їх патріотичні ноги інтелігенції, а ще більше селян. Але Народний Дім бачив тепер у своїх мурах самі патріотичні сцени: збори, наради, вечірки зі співами і танцями і т. п., а його головна саля заясніла небавом від портретів Шевченка, Федькович,а і різних інших патріотів, що різними поглядами дивилися із стін в сей або той бік салі.

Так тяглося зо два роки. Виділ Народного Дому не спішився з направками, які казав поробити будівничий, бо патріоти і так не могли дати собі ради з векселями, які попідписували і які треба було в пору сплачувати. Хоч "Руська газета" в кождім числі грубими буквами відзивалася до народу: "Складайтеся на Народний Дім! Не забувайте при жадній нагоді на Народний Дім!" — та нарід, очевидно, не відчував так дуже сильно потреби думати при кождій нагоді про Народний Дім, і встаючи і лягаючи, і ходячи і танцюючи, і їдячи, і спочиваючи. Хоч се нікому іншому, тілько цілому народові дісталася така палата в руки, але нарід не дбав за неї навіть так, як дбав колись Фушер. Там десь котрий русин прислав на Народний Дім одного золотого або і два і потім пильно шукав свого імені в часописі у "виказі впв. патріотів, що зложили складки на Народний Дім", а коли не найшов, то питався в редакції, чи ис пропали в кого його гроші,— але таких високоповажних патріотів було небагато, так що виділ, а радше тілько три виділові на гарних посадах і властителі камениць, не мали просто вільної години з векселями. Інші виділові були, правда, щирі патріоти, але їх патріотичних підписів на векселях був би навіть ніхто й не приймив...

Народний Дім привик помалу до свого нового властителя, хоч і посумнів троха зверху. Ще мешкали в нім, крім товариств, і чужі люди, котрі платили за мешкання і від часу до часу допоминалися енергічно у виділу о порядок. Виділ не міг викрутитися і латав то сходи, то вікна, то старі груби або підлоги. Але на третій рік ті добрі люди мусили забратися, бо виділові Народного Дому прийшла до голови патріотична думка заложити в Народнім Домі бурсу для учеників. Люди випровадилися перед феріями, і два мешкання, зложені з кількох кімнат, лишилися на час ферій порожні і замкнені. Патріоти в більшій часті виїхали також на ферії — і в кімнатах товариства часом не було і живої душі. З того часу і почалася недоля Народного Дому.

Він почув нараз страшенну порожнечу у своїм нутрі, так як голодний чоловік. Темними ночами щось у нім скрипіло, шелестіло, бігало по підлогах, у коминах стогнало,— він сам не знав, що йому хибує. Подує сильніший вітер, крокви стогнуть, ґонти злітають на землю, від коминів відриваються цегли, і двері та вікна скриплять так жалібно, що ані заснути. А вже, що йому найбільше не подобалося, то миші, що бігали йому по животі і залазили чорт знає куди. Десь-то перше того мерзенного сотворіння і не було видко, а тепер ось як лазять! Та й скілько того!

Народний Дім не раз прислухувався вночі, що в нім діється, і мороз проходив по його мурах. Миші завели собі гнізда в бібліотеці Народного Дому. То, бувало, ніч настане, у всіх кімнатах нема ані одного патріота,— мишам воля. Вони вибігають з бібліотеки, проходжуються по читальні та по інших кімнатах і сумують над своєю гіркою долею.

— Десь перше,— каже одна,— хоч і треба було пильнуватися, але можна було тут запопасти якусь їду: масло в комірці, муку, хліб... а тепер хоч гинь: самі книжки!

— Ох, правда,— нарікає друга миш,— я от з'їла троха поезій Панька Хванька та й так мене у животі ріже, що сама не знаю, що собі робити.

А третя миш на те:

— Сестриці любеньки, а хіба ж я не відхорувала тяженько, з'ївши "Досліди над руською мовою" професора... як же він називається?., ну, пусте! Нехай його чорт побере!

— А мій тато так вмер, покуштувавши габілітаційної розправи доктора Поклонського про генезу казки "Дід як в'язку дров підвів, то під нею аж присів". Там таке понаписував про Індію, Візантію, Британію і Японію, куди ся казка ходила, що бідний тато мусів умерти наглою смертю. Кому смерть, а професорам по чотири тисячі пенсії за те...

— Ох, гіркий наш світ! — плакали всі миші хором. А Народний Дім і сам не знав, що думати: і мерзко

було йому, і жалко нещасних. Але небавом годі було йому журитися мишами, бо йому самому буря вибила очі. На даху до фронту були від поду два круглі вікна, зовсім як очі. Одної ночі буря напосілася на сі вікна, термосила ними дві години і таки вибила. Притім позривала цілі плати даху і позаносила бог знає куди. Народний Дім став як сліпий.

Перше-то у його очах на даху хоч сонце мерехтіло, а тепер вони випали, як у чашки, тілько ями лишилися. По бурі тої самої ночі прийшла довга зЛива і вода лилася на під, а з поду крізь стелю у салю з портретами.

Шевченко у кожусі і в шапці саме тоді приглядався мишам, що танцювали, мабуть, коломийки по салі, коли чує, а йому вода за ковнір ллється.

— Гей, Федьковичу, рятуй! Вода ллється мені за ковнір. Здійми мене із стіни!

— Не можу, братчику солодесенький! І мене повісили тут, не знати за яку провину. Прибили до стіни...

— Се що за лад у вас такий? — сердився Шевченко.— За моє добро така мені подяка?

— Ех, Тарасе, не знаєш ти нас! Ще ти не маєш чого нарікати...

Тарас загорнувся ліпше у кожух і замовк. І Федькович не відзивався, тілько думки думав: "От як придався мені гуцульський сердак, усю воду втягає в себе!"

В кілька днів по бурі залатали дах Народного Дому. Будівничий уряд заборонив латати ґонтами, казав ужити бляхи. "І так,— казав урядник,— ґонте майже в середині міста се анахронізм. Та й другим домам небезпечно".

— Не журіться,— відповів йому виділовий, що не виїхав на ферії,—ми ще вимуруємо таку палату з такою бляхою, що ну!

Урядник покинув журитися, а тим часом Народний Дім дістав зверху дивні білі, бляшані латки на чорних збутвілих ґонтах. Ті латки так блищали до сонця, що люди аж не могли дивитися. Та й Народний Дім не міг спокійно дивитися на ті бляхи. Часом потішав себе, що се ордери за довголітню службу, а часом й сердився, коли чув, як перехожі люди говорили: "Ну, та й полатали ж стару руїну". Справді дах виглядав дивно, так як би хто чорний, дірявий капелюх полатав білим полотном зверху.

"Старість не радість!" — думав собі Народний Дім і куняв на сонці до кінця ферій. У перших днях вересня ожив троха. До бурси прийняли сорок хлопців, жвавих хлопців із сіл, що мали стати колись також руськими патріотами.