До французького шансоньє - Ірванець Олександр

Це є поезiя найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вiршi,
Як поцiлунки — з усi в уста.
Твоï пiснi легкi i свiтлi
(ïх так сприймають слухачi),
Та пам'ятай — у цьому свiтi
Є свистуни i стукачi.
А ти — гiтара, гiлка з дерева,
I ти сьогоднi на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрiбна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час вiд часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазiмодо
В глухонiмому Нотр-Дам.
Вiн припадав до дзвона тiлом,
Вiн разом з ним лiтав, лiтав...
О, скiльки тих, якi хотiли
Тiлами битися в тiла,
А язиками лiзли в душi...
Я й сам колись таким грiшив.
Пiснi, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повiльно прозорiла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозрiння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укритi суєтнiстю змiн.
Хай серцем слухають i кров'ю,
Як Квазiмодо слухав дзвiн!..