Фальшивий білет - Антоненко-Давидович Борис

Чи ви, читачу, бачили коли-небудь детективний фільм у кінотеатрі, що в ньому, бодай би хоч на один кадр, не промайнула залізниця? Чи ви читали авантюрний роман, де б герої, точніше, герой і героїня, хоч один перегін не пересиділи б у вагоні візаві в приємних, лагідних сутінках; що заколисують одним турботу, іншим сумління? Чи ви, читачу,— хай ви будете найхимерніший романтик, що й досі кохається в безкраїх, вільних, козацьких степах і сумує над незліченними могилами,— чи ви уявляєте собі країну без залізниці?

Розуміється, ні. І це не через те, що у ваших повільних кроках уже не чути рипу чумацької мажі і ваші смаки та запити піднеслись над рівнем миски з варениками в сметані, ні — просто залізниця занадто далеко пустила свої колії в наше життя й нашу свідомість. Залізницею ми самі можемо їхати, залізницею перевозять збіжжя, крам, пошту, залізницею приставляють зброю і навіть транспортують ідеї. Це вона, залізниця,— бадьорий живчик вічно рухливого, повнокровного життя і невсипуще джерело всяких пригод і авантюр. їй, що за мить робить людей ворогами, а за дві—найщирішими приятелями^ їй, що розтоплює людську замкненість і гартує одиниці в квадратовий гурт вагонів, їй, що везе людське горе й радощі, що проносить крізь глухі нетрі електрику, пару й крицю, їй, веселій, громохкій змії,— перше й останнє слово в моєму оповіданні.

Подивіться на залізницю: вона завжди мчить у незнану прекрасну далечінь!..

Хіба можна не поспішати на залізницю? Чи витримаєте ви спокійно зв'язати ваші валізки, найняти на вулиці візника, не видаючи своєї похапливості, потім помалу закурити цигарку й, не поглядаючи на годинника, безтурботно їхати? Чи вистачить вашої сили волі байдуже підійти до каси, дістати білета й звільна податись пероном до поїзда? Я певний, що — ні.

Так було й у нашому вагоні. Дарма що й люду було не абияк багато, і дзвінків не чути, проте всі квапились. Біля дверей до вагону на десять хвилин зчинився рейвах, дві сварки й один штраф за плювання на перон. Потім усі повлазили, знайшли свої місця й полегшено зітхнули. Просто перед нашим вагоном затишно світився тьмяний циферблат великих дзиґарів: там показувало до відходу поїзда ще аж двадцять хвилин. Пасажири нишком заглядали крізь вікно на циферблат і ніяково їжачились у присмерку; чи ж варто було сперечатись, лаятись, захеку-ватись, коли — аж двадцять хвилин!..

І цей німий, але завжди такий промовистий, такий живий циферблат миротворче впливав на пасажирів. Можливо, що цей настрій спокою і задоволення вагон довіз би да самого Харкова, поки поїзд не покинув би останній пасажир і не прийшли б робітниці вимивати підлогу та лави, але нашому вагону судилось зазнати пригод ще в самому Києві. Є мудра українська приказка: не шукай розваги, вона сама тебе знайде. І коли в щоденному житті ще сяк-так можна сперечатись за її поправність, то на залізниці вона виправдана цілком. Бо залізниця — це не тільки засіб комунікації, а и одна а найкращих розваг. Далебі! Ви не пробували, вдтачу, коли вас сверлить незрозуміла туга, піти на двірець, взяти білет на перший-ліпший поїзд, що відходить за п'ять хвилин, і їхати навмання? Спробуйте. Так ось, до теми. Розваги почалися ще в Києві. Але спочатку—загальна картина, дислокація, так би мовити. Насупроти мене, в самісінькому кутку — літній кремезний селянин із смугастою, де-не-де залатаною торбою. їде він далеко, до самого Харкова, достукатись до самого товариша Петровсько-го — про землю. Через те в торбі випинаються дві округлі паляниці, певно, там ще шмат сала, цибуля, сіль і прохання громади, що розписав волосною каліграфією сільрадівський писар. Коло цього селянина низенький, худорлявий дядько у "городському" піджаці й ремінці на кашкеті. Далі — дві київські перекупки з Євбазу. Перекупки — як перекупки: великі теплі хустки, живіт наперед і кошики.

Усе вже налагодилось на мирну лагідну путь, коли це прийшов чолов'яга в романівському кожусі й смушковій шапці. Під пахвою він поважно тримав, як клейнод, брезентового портфеля. Чолов'яга скидався на кооператора районного масштабу, але не в цьому річ. Ситуація ускладнилась тим, що в нього була плацкарта на те ж саме місце, де вже грузько й уперто сів дядько з торбою до тов. Петровського. Почалась сварка. Дядько, власне, не сварився. Він видобув з калитки плацкарту, показав сусідові, потім помацав під собою лаву й уперто замовк. Кооператор гарячився:

— ...Кажеться ж, руським язиком говорю: моя плацкарта на двадцять сьоме місце! Не міг же касир видати дві плацкарти на одне місце?! Ви зайняли моє місце, і я прошу вас устати...

Дядько, ніби його оце зараз мають підважувати, ворухнув стегнами, присунув до себе торбу й ширше вмостився на лаві. Сказав муруго й твердо:

— Мене кондуктор посадив тут, я на своєму.

Його сусіда в "городському" піджаці зненацька виявив ініціативу:

— А подозвольте, товаришу, куди ж ви їдете? Може, тут, сказать, ошибка трапилась...

— Та мені на Крути,— неохоче одмахнувся кооператор,— вопрос не в том, куди я їду, а не треба займать чужих місць!

— Ну, я ж так і думав, що не інакше, як тут ошибка! — зрадів низенький дядько: — Це ж на Харків, через Полтаву, а вам треба на Ніжень. Це ж совсем, сказать, не туди...

Кооператор збився трохи на голосі, але вперто стояв на своєму:

— Да, мій поїзд на Харків,— що ж я не розумію, чи що!

— Так ваш же — через Ніжень, а це — через Полтаву... Це ви не туди вернете.

Дядько глузливо посміхнувся. Кооператор із брезентовим портфелем безнадійно втратив у його очах усяку повагу й дядько, дарма що був присадкуватий і до того ж сидів на лаві, а кооператор стояв, зумів якось ізгори зневажливо подивитись на нього. Потім зітхнув і одвернувся:

— Нам воно, канєшно, всьо равно, ну тільки ви не в свій поїзд сіли. Це на Полтаву.

Через вагон саме пройшов провідник поїзду. Дядько застебнув на піджаці ґудзика й простягнув навперейми РУку.

— От, товаришу, поясніть їм. Тут ошибка вийшла, потому не може бути, щоб на одне місце, сказать, по два квитки...

Провідник сердито-професійним голосом грубо перебив його:

— В чом дело? Пред'явите, граждане, билеты! Провідник знав уже наперед, що тут хтось наплутав

і когось треба конче розпікати, через те переглядання і звірення білетів з плацкартами, що вимагала служба, тільки ще більше роздратувало його.

— Ну, конечно, не туда сели!! Даже смешно. Ваш поезд — это совсем наоборот. Он на второй линии. И как это, не спросясь, лезть у вагон — даже непонятно!..

Провідник трапився здоровенний, голос мав громовий, хоч і промоклий до хрипоти в пиві та горілці. Нижчому за

нього кооператорові не випадало, навіть із амбіції, сперечатись із ним, та й про що тут сперечатись? Кооператор замовк, насупився й повернувся до виходу. Дядько в "городському" піджаці подивився йому вслід і яхидно кинув:

— Іч! з портхвелем ходите, а в поїзді їздити не вмієте!..

Поїзд рушив. Київ замиготів цятками вогнів, повернувся в танку на захід і зник за печерськими горами. Замахали розпачливо перед очима бантики залізничного мосту й впали позаду в темряву. Поїзд вихопився на лівий берег і домчав кілометрити нічну далечінь.

Селянин обережно розв'язав торбу, видобув з-за халяви шевського ножа й почав їсти сало. Потім забалакали перекупки:

— ...Спродалась учора на Єврейському і пішла до доктора. Ну й доктора ж тепер!.. Оце вже другий місяць пішов, як мені все воно щось у голові штрикає і в очах будь-то тьмарніє. І, знаєте, сил моїх нема терпіти більше. Зайшла я до Марії Семенівни, дак вона мене одразу до нервного доктора справила, недалеко від них і живе. Прийшла я, значить, до нього, а в передній стрижена баришня докторська три рублі з мене править. Хотіла я торгуватись, дак вона каже: "І не просіть, менше як три нікогда не бере". Прийшлось мені там постояти та пошукати гроші.

— Що ж, не хватило? Мало, мабуть, продали? — співчутливо спитала її сусідка.

— Нє, не то що не хватило, а думка така, що вже, як ти з мене три рублі лупиш, дак дай я тобі хоч самі що не є рвані та грязні пошукаю: жаль же все ж таки настоящі деньги доктору аж три рублі давати!

— Та воно, конешно,— погодилась сусідка і мотнула шиєю, випинаючись із хустки, слухати далі.

— І що ж би ви думали! Обдивлявся, обдивлявся мене той доктор, і в око заглядав, і язика йому висолопила, і по колінці стукав, а потім і каже: "Окромя нервов — нічого у вас не признаю. Тольки одні нерви, предільонно,— каже,— розстройство видати... Здержим, я вам пропишу, а больше нічого не нужно". Ну, тут мене і взяло, не втерпіла я: "Воно даже некрасиво виходить,— кажу я,— що ви, доктор, только по колінках стукаєте та очі вивертаєте, а нема того, щоб узять трубочку та через трубочку мене послухать. Хоч ви й нервний доктор, а все ж таки должні мене всю з трубочкою лічить!"

— Конешно, конешно,— згодилась сусідка,— що то й за доктор, як без трубочки!

Дядько в "городському" піджаці запалив цигарку, пихнув синюватим димом, ліве око примружуючи, і сплюнув крізь зуби:

— Так тільки нерви і признав? — спитав він уважно.

— Да,— скорботно відповіла перекупка,— так і сказав: "Усе у вас у порядку, а нащот трубки, дак то — про-драсудок вроді, а за нерви я одвічаю".

— Ну, якщо нерви, так то пусте! — авторитетно зауважив дядько і потягнув цигарки.— Я на нервах знаюсь лучче всякого доктора. У нашому селі, ще як у городі не служив, так я нашу попадю за місяць із нервами на ноги поставив. Мені в Лаврі ще до війни монах один таке средство назвав, що проти нервів воно. Хоч би там тобі які нерви, а все'дно проти того средства не встояти їм.

— Та невже? Скажіть, пожалуйста! І що ж воно таке? — вчепились обидві перекупки.

Дядько широко розставив на підлозі ноги, обіперся рукою об коліно і глибоко вдихнув повітря:

— Так ото ж слухайте. Якщо ви все, як оце кажу вам, до точки зробите, так і через десять год не забудете Микиту Цимбала. Так і запомніть собі, що це порадив вам Микита Цимбал. Як рукою нерви зніме!.. Треба наперед достати собачого жиру і ото щодня вранці, як тільки встанете, так ні за що не беріться, а зараз же випийте ложку собачого жиру, а потім півдесятка яєць сирових ковтніть, а главное,— так щоб ніякого треволненія не було! І отак місяць видержіть себе...

Селянин у кутку раптом закашляв.