Болотяна Лукроза - Петров (Домонтович) Віктор

1

Червоний будинок охопив великий простір. Геометризував видноколо. Довжелезний мурований паркан того ж кольору продовжував в обидва боки пряму лінію будинкових стін.

Я завжди тримався думки, що Університет треба уявляти собі таким, яким він уперше піднісся у творчій уяві архітекта: оголений простір, безмежне над ним небо й будівлі!.. Уявою Беретті керували мрії про велич, позбавлену пишности, але сповнену суворої нерухомости. Крижана застиглість неруху, — такий був початковий задум.

Сторіччя тому Університет ще знаходився поза містом. Він не належав місту. Він становив собою самодостатній, замкнений у собі світ, який не перебував у жадному зв'язку ні з чим. Виник він з наказу Миколи І, самодержавного монарха, абсолютного в своїй необмеженій волі. Так будовано палаци й касарні в Росії. Так збудований Університет у Києві. Піраміди належали пустелі; палаци, касарні й Університет так само. Порожнеча ґрандіозного простору покликана була підкреслювати їх ізольовану виключність.

Круглі колони порталу вісьмома вертикалями перетинали площину будинкового фронтону. Заґратовані ворота дворів Університету були завжди замкнені.

Людина або пересікала брукований сеґмент майдану, або рухалася ґранітними плитами пішоходів уздовж парканового муру. Мандрівка, сповнена, можливо, пошани, можливо, безнадії, тривала вічність.

Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в уцегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини.

У вестибюлі в студента відбирали його посвідку. Ніхто з непосвячених не смів стати причетний до містерії науки. Імперія оберігала спокій державного неруху.

Щілини коридорів були безмежні. Вони тяглись у несказанну безвість і не мали кінця. Людина проходила повз анфіладу величезних вікон. Коридори звужувалися, щоб знов бути високими. Ця ілюзорність суперечности, повтореної у своїй незмінності, вражала. Вона породжувала примари, що здавалися примхливими привидами божевільних. Ще й досі я страждаю від снів, які примушують мене блукати по цих кам'яних щілинах, проходити безкраї пустелі коридорів. Двері авдиторій, що виходили в ці коридори й були завжди зачинені, зберігали мовчання схованої за ними тайни.

Імперія рескриптом імператора включила у свій реґламент гуманізм і освіту як принципи, але як принципи, покликані ствердити не свободу індивіда, не його визволення, а дисципліну розуму. Уверситет був архівом державно визнаних істин, ґатунком касарні, зведеної на ступінь храму. В армії дисциплінували рух людини, в Університеті її розум. Університет мав адміністративне призначення; він був функцією режиму.

Золоті ґудзики на мундирі студента були сталого розміру й устійненої форми, на форменній тужурці студента, як поступка часу й моді, вони могли бути пласкі або опуклі, але в обох випадках вони несли на собі імперський герб, символ імперської могутности й величі, двоголового орла.

Місто, наблизившись, порушило цю симетрію ізольованости, цей ритм співвідношення простору й будинка, що з нього виходив будівничий. Воно оточило Університет метушнею домів, дрібних і випадкових, настирливих, як старці.

Але й тоді, коли місто наблизилось до Університету, й тоді, коли місто поглинуло його тишу, знищило велич його палацової відокремлености, навіть і тоді Університет продовжував панувати над усім простором.

Я стою коло вузького продовгастого вікна філософського семінару, який знаходився вгорі під дахом, я дивлюся крізь нього і я впевняюсь, що над усім грандіозним видноколом, яке простерлося передо мною на захід і на південь, над блакиттю далечини панує цей гігант. Ніщо не заступає відстані. Усе довкола підлягло цьому будинкові, що титул імператорського сполучив у своїй назві зі згадкою про св. Володимира.

З Батиєвої гори, з круч Арсеналу, з віддалі Військового госпіталю, звідсіль ви бачили, що місто, навіть і огорнувши Університет по схилах гори кільцем домів, не змогло принизити його могутности.

Кам'яна фортеця зберігала свою всевладність. Будівля переборювала спротив простору. В синявій димці обрію полуменіла, запалена сонцем, червоно-чорна кров Університетських стін. Палав вогонь похмурого світла…

2

Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. Мій співрозмовник, до якого було звернене це запитання, що могло здатися чисто реторичним, замислено зауважив: "Дуже багато!..". Він не розвинув своєї думки, мені перешкодили розпитати його. Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією.

Письменники-модерністи, з ґенерації 90-900 років, що, розриваючи з традиціями народництва в письменстві, модернізували українську літературу, були автодидакти. Письменники-самоуки; за освітою недоуки. Ніхто з них не мав закінченої освіти, середньої або вищої.

Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. У своїх автобіографічних згадках він узагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту.

Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок у гімназії "Общества родителей" на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої класи не пішов.

На думку Євгена Маланюка, пишний півтораметровий бант химерної краватки, розлогий комір блузи, волосся довге, панама або солом'яний бриль, вибійчані штани, уся ця специфічна зовнішність поета покликані були в Миколі Вороному підкреслювати те, що бракувало йому як поетові. Було зневажливе пенсне, увічнене в епіграмі Зерова, і не було поета. Вони обидва не терпіли один одного. Микола Зеров — Вороного, й Вороний — Зерова.

Я не хочу цими згадками щось закинути на адресу поета, що виявляв до мене ознаки щирої благоприхильної приязні, але я мушу згодитися, що Микола Вороний, навіть і в ті роки, коли я його знав — у другій половині 20-х — надавав великого значення своїй живописній зовнішності. Знов таки: не стільки зовнішності, як живописності. Він хотів мати вигляд поета-артиста!..

На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим, як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем у бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова-на-Дону. Павло Богацький тримається іншої думки. З того факту, що в 90 роках Микола Вороний одвідував лекції на Львівському університеті, він робить припущення, що Вороний мав гімназіальну матуру. Хто зна? Можливо! В кожнім разі, питання про освіту Миколи Вороного не є остільки певним, щоб не викликало обговорення.

Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де в присутності представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити.

Поети цієї ґенерації культивували в собі зовнішність поетів і звичку до богемної безладности життя, але ніколи вони, за винятком Івана Франка, не виявляли жадного нахилу до вченої поезії, до поезії як науки, до творчої дисциплінованости вчених. У своїй творчості вони покладалися на надхнення.

За цієї доби — кінець 90, початок 900 років — поезія й наука, література й літературознавство, творчість і наполеглива кропітка праця в архівах і бібліотеках існували окремо. Свобода надхнення була приналежністю поетів, дисципліна розумової праці — приналежністю вчених, професорів Університету. Це були два способи ставитись до письменства, чітко відокремлені один од одного. Поети творили, учені досліджували їх творчість. Професорові так само не годилося бути поетом, а вченому — писати романи, як єпископові — грати в футбол.

19 вік і навіть початок 20 знав це суворе розмежування фахів, функцій, чинів, освіти, класів. Робітник протистояв власникові фабрики. Колезький асесор — статському радникові. Людина з дипломом Університету — людині з нижчою освітою. Офіцер — цивілістові. Існувала глибока різниця між тим, хто мав орден Святослава або Анни, і тим, хто був нагороджений Володимиром третього ступеня на шию.

Згідно з доктриною Монтеск'є, влада законодавча була відокремлена від влади виконавчої. Людина, що грає на гармоніку, й директор Інституту історії Академії наук. Генерал і фурман, що розвозить молоко з молочарень по місту. Єфрейтор і імператор. Доковий робітник і міністер закордонних справ. Поети не писали дисертацій, вони не домагалися звання професора, не здобували наукових ступенів маґістра або доктора.

Поезія й наука були два відрубні світи. Вчені обмежувалися тим, що розшукували по архівах і приватних збірках незнані документи, публікували неопубліковані листи, сперечалися щодо дати народження письменника, розшифровували ініціали присвятних написів у поезіях. Павло Филипович був надзвичайно гордий, коли йому пощастило з'ясувати ініціали присвяти в одній з поезій Боратинського.

Іван Іванович Огієнко для своєї вступної лекції в Університеті вибрав тему: "Чи правильно поставлений наголос у "Полтаві" Ол. Пушкіна: "Молчит музыка боевая?"". Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Здобуток бездоганної ерудиції. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Авдиторія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор.

Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос у слові музика на другому складі, а не на першому, то жаден огріх з боку поета, жадна його помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови барокового письменства, студенти в захопленні улаштували промовцеві гучну овацію.

Ще й досі в моїх ушах бренить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої авдиторії, вікно якого виходило на луговину Ботанічного саду, і я бачу за катедрою худорляву постать промовця з продовгастою борідкою, в форменному сурдуті гімназіального вченого.