Клубок Аріядни - Косач Юрій

Світ такий широкий, а життя таке коротке, а проте я зустрів Котенка вдруге. Це було після того, як я гамірно провалився в Льондоні зі своїми перспективами і зв'язками. Коли я проспівав у "Regent" увесь репертуар стрілецьких пісень (сольо!) і проциндрив увесь моральний капітал, збитий на цих героїчних виступах, мені не залишалось нічого іншого, як давати тягу звідти чимскоріше.

Ім'я людини, яку я так фатально зустрів удруге у свому житті, в нічній буді "Flying Fish"2 — було Котенко. Так принаймні він називався тоді, коли ми вперше зустрілися з ним у пересильній литовській тюрмі — одному з моїх університетів.

Я пригадую собі такий епізод: Котенко був голярем на відділі, мав вільний вступ до всіх келій, і так ми познайомились. Зіскрябуючи пре-тупою бритвою пушок на моїй юнацькій бороді, він говорив зі мною про "Етику" Спінози і про екзотичні оповідання П'єра Льоті, що чомусь і мені нагадували весну, рожевий легіт вишневих розквітлих садів і мандрівку. Я ділився з ним запасами тютюну, ми лежали на цементовій підлозі і мріяли. І от хтось на відділі пустив поголоску, що Котенко "стукач"*. Це була безглузда і дурна помста відділового замітача Олюка, але факт фактом, ситуація стала грізна. Стукача порішено закатрупити4. Був визначений день і година, місце — велика двадцятьсімка, де сиділо яких пятдесять бандитів, що мали в мить, коли Котенко ввійде зі своїм голярським знадіб'ям, кинутись на нього і стерти його з лиця землі.

*Flying fish (англ.) — летюча риба.

*Стукач — у в'язничному жаргоні: донощик.

*Закатрупити — вбити, закатувати.

Я не був при цьому, так мені оповідали. Котенко знав про приго-товлюваний замах. Він прийшов, як звичайно, в 27-ку спокійно, ста-точно, заглядаючи кожному в очі, обійшов усіх, що стояли похмуро, вичікували нерухомо, кожний на свому місці. Обійшов, сказав протягом "т-а-а-к"... і обернувся плечима. Здавалось, це був найкращий мент для проведення пляну, проте ніхто не рушився, і Котенко спокійно голив далі. Застерігаюсь, я не знаю докладно тієї сцени, мене там не було, а знаю тільки, що потім ніколи я не чув, щоб Котенка хтось називав стукачем. Але все ж я міг подивляти відвагу та холоднокровність людини, що ввійшла зовсім спокійно до людей, які мали твердий намір не випустити його від себе живим.

Пізніше, так і не знаю, що з ним було. Мене випустили, він залишився, і аж тепер, коли я сидів у "Flying Fish" до божевілля закоханий у Аріядну і не бачив нічого, крім її чорних очей, де танули всі літературні сюжети: Стамбул, корсарі Лепанта, співучий лук Вишневецького, до мене підійшла людина гладко оголена, в добре скроєному смокінгу, з тим особливим обличчям, які ніколи не забуваємо, — які мають кіновці1, грачі, шпигуни та авантюристи.

— Ви могли б мене нарешті пізнати, — сказав він, — чи гарно так забувати друзів?

І коли я, збудившись зі сну, озирнув блискавкою минуле і найшов у закапелку спогадів місце для цього підборіддя, орлиного носа та широкоплечої постаті, я тільки сказав:

— Котенко, невже це ви?

Я не міг тоді того помітити (та і звідки я міг сподіватись?), що Арі-ядна дивиться на нього із-за серпанку цигаркового диму глумливо прижмуреним оком, що в кутах її уст спурхують призирливі зірки усміху, ні, я того не міг бачити. Я тряс руку Котенка.

— Де ж ви були цих пять років, Котенко?

— Усюди, де мене найменше потрібували, — сказав він, посміхнувшись. — Я зробив кілька партій подорожі, комерційних інтересів. Я був у Барсельоні видавцем синдикалістичної газети, в Сиднею я виступав у барі як гармоніст. Потім мене пришибла доля — це був великий упадок. Мене "накрили" шаромижники1. Проте, як бачите, я знов редівівус2, я знов у формі. Але представте мене вашій товаришці...

* Кіновець — кіноактор.

Я справді нагадав собі, що ми не самі. Я був розніжений спогадами. Хто знав, чи те, що в житті ми вважаємо найгіршим, згодом не стає найприємніше? Така умовність життя. Мені майнули мої юнацькі університети на причах тюрем, мої блакитні весни, бачені з-поза крат3, мої злети та упадки і серед них Котенко — триклятий авантюрист був одним із тих зловісних ґеніїв, що зринали над моїм призначенням, над моєю existence manquee4. О, коли б я був знав тоді...

Вони дивились одно на одного, вивчаючи себе, міряючи свої сили так, як два змагуни. І нарешті вона подала йому свою руку в чорній рукавичці, ту владну, жорстоку руку. Розгадати її, чарівну Аріядну, не було легко і для Котенка. Я представив їх одне одному. Та ті прізвища нічого не говорили, не мали ніякого значіння. Хіба я самий достоту знав, хто вони обоє? Тут, у "Flying Fish" я познайомився з нею тому кілька місяців. Росіянка, грекиня, туркеня, мадярка? Я цього не знав, і вона сама, може, як слід не знала. Артистка, студентка, продавщиця в магазині — могла бути однаково добре тією, другою і третьою. Але, врешті, це мене не цікавило. Що, до біса, це могло заважити на нашому знайомстві?

Ці місяці, це був якийсь чорторий, прірва забуття. Ми мешкали в одному готелі, ми були ввесь час разом, всюди разом. Іноді вона залишала мене — мала маленьку ділову прогульку. І я міг дуріти, погрожувати смертю — вона ніколи не сказала б мені, куди йде, за чим і до кого. Вона мене пестила по чуприні і наказувала, як вірному псові, чекати.

— І не пробуй слідкувати, малий...

Я залишався самий, злющий і ганебно кляв. Я обіцяв собі забратись геть, але чекав її, і все минало, коли вона приходила така, як завжди — спокійна, неспішна, чудесна.

1 Шаромижник — шахрай.

2 Редівівус (лат.) — воскреслий, оновлений.

3 Крати — ґрати.

4 пропаще існування (франц.).

— Ви давно тут? — спитала вона Котенка між іншим.

— Всього три дні.

— Раніше тут бували?

— Доводилось, — посміхнувся Котенко. — Цілий 1917 я провів тут. Потім ще кілька разів спинявся тут на тиждень-два.

— Ви, як бачу, ділова людина.

— Залежить від того, що називати ділами.

— Те, що приносить якусь реальну користь, так принаймні кажуть.

— Крихка дефініція. З усіх моїх справ я ніколи особливої реальної користи не мав.

— Отже, якісь шляхетні цілі?

— Може, — задумано сказав Котенко, — але я, їй-Богу, над цим не застановлявся. Передовсім є життя, потім міркування про цілі. А життя — це ненаситність. Коли б випадково мені сказали осісти десь, стати добрим урядовцем, гандлярем, рантіє, тоді я подумав би, що життя скінчилось. Та є такі люди. І крім усього наш час. Воєнне покоління, вибите з рейок звичайної буденщини, вже ніколи не забуде про війну та її глузд. Ось саме в тому криється таємниця деяких людей.

Аріядна все хотіла наблизитись до конкретного.

— Згода, і без сумніву воєнне покоління значить свій слід. Це, коли хочете, зовсім сьогодні виразно. Шалена енергія, воля, оцей наш неспокій — все виявляється як не в цьому, то в іншому. Будують велетенські дороги імперії, поривають маси, закладають підприємства, пишуть сензаційні книжки, летять в Арктику, над океани, і в сумі істота життя, ота, про яку ви говорили, так чудесно розкрита війною, виявляється у моментальних творах, по яких прийдешні покоління нас пізнаватимуть. Так де ж і в чому ваш бунт?

— Аріядно, — перебив я, — ви недискретні. Котенко — це, передовсім, людина таємниці.

— Але ж, мій друже, — відповіла вона, — не баналізуйте справи. Мені не цікаво знати, чим займається пан Котенко, і не про те йде. Він може бути продавцем бальонів, самоєдським місіонарем і саксофоністом, це не має значіння. Йде про те, щоб його діяльність стала частиною загального твору нашої доби.

— Коли про це йде мова, то ні, — зареготався Котенко досить неприємно, — моя діяльність — чиста ілюзія. З неї і після мого імення нічого не лишиться.

— А хто знає, — промовила Аріядна. — Ілюзії несподівано можуть стати дійсністю. Чи все існування не ілюзія?..

В такому ось тоні, який мені рішуче не подобався, бо виглядав на взаємне переліцитовування1 себе, як з'ясувати нез'ясоване, йшла вся розмова. Ми переривали її танцями і попиванням коктейлів, що спалахували на столі іскристими переливами барв, так само як спалахували непевні очі Котенка, цього поетичного гохштаплєра2. Він час до часу танцював із Аріядною, і мені ставало прикро та злісно, коли вони губились у юрбі, сповитій галасливою муринською3 музикою. Нащо він прийшов сюди, щоб зустріти нас? — це мене мучило, гнобило,сердило.

Для них я був хлопчик, що його треба було пестити і посміхатись до нього, але зовсім неповажно, зовсім не як до рівного собі. Двобій був між ними, тими двома лиликами4, ворохобними5, лиховісними. Так я їх і уявляв собі всі: він у смокінгу зі сніговим панцирем сорочки, холодний, крижаний, і вона — в чорній сукні, огорненій крилом нетлі6: два лилики в синьому сяйві лямп. Це для них був той скрегіт-ливий джез, ті чорні муринські пики, ті кельнери — на диво звинні7 пінгвіни, вся ця буда "Flying Fish'y", немов акваріюм з тремтливою селединовою тонню8, золотистими рибками, підводними дивовижними рослинами і каменями.

1 Переліцитовування (лат.) — розмова, що ведеться на аукціоні.

1 Гохштаплєр (нім.) — ошуканець, пройдисвіт.

3 Муринський — мавританський.

4 Лилик —кажан.

5 Ворохобний — бунтівливий.

6 Нетля — нічний метелик.

7 Звинний (діал.) — меткий, спритний.

' Тоня — 1) місце, де ловлять рибу; 2) місце, де тонуть, небезпечне місце.

Ми продовжували розмову:

— Ось ми з Котенком уже друзі, малий, — сказала Аріядна, вертаючись після танцю до мене заздрісного і темнішого від лісової ночі. — Котенко знав мою приятельку летунку Бессі Ірман, що скінчила так нещасливо.

— Як?

— Вона розбилась з літаком. Казали, що це випадок, другі, що це самогубство через нещасливе кохання. Гарна смерть, але дурна причина. Як можна через якогось там дурня так безглуздо покінчити?..

— Я пригадую, — заскрипів Котенко, — що це сталось тому, що її нареченого начебто обвинувачено у зв'язках із контррозвідкою одної з великих держав. Одним словом, його не пустили до клюбу, і це був маленький скандал.

— Але губити життя?..

— У деяких людей означені речі і поняття варті більш за життя, пані Аріядно. Героїчний світогляд нині панує скрізь.

— Це нудне.

— Як усе шляхетне. Чи ви не вважаєте вчинку Бессі Ірман шляхетним?

— Уважаю його просто нецікавим і безглуздим, — нараз сердито сказала Аріядна, — і годі про це.