Зелені сусіди - Шморгун Євген
ЗЕЛЕНІ СУСІДИ
— Піду до криниці,— брязнув відром дід Іван. Світланка затанцювала:
— І я, і я з тобою! Зазирнула у відро.
— О! — здивувалася.— Тут ще скільки води...
— Свіженька смачніша,— усміхнувся дід до онуки.— А цю ми подаруємо нашим зеленим сусідам.
І шугнув застояну воду за ворота.
— А казав, сусідам подаруємо...
— Зеленим сусідам, онучко, зеленим. Вони он зразу ж за ворітьми й живуть. Бачиш? І подорожник, і ромашка...
— Вигадник ти, дідусю! Це ж бур'яни!..
— Все одно сусіди. І приязні, доброзичливі... Більшість... Пішла Світланка з дідусем до криниці. Потім допома-|
гала мамі полоти цибулю на городі, гралася з капловухим Бровком біля його будки. А по обіді вийшла за ворота, і постелила на зеленому моріжку стару бабину хустку і при-| мостилася на ній з книжкою.
Читала-читала Світланка і раптом чує — хтось вітається:
— Добридень, дівчинко!
Озирнулася довкола — нікого немає. Подумала, що то| їй так здалося.
ТРАВА-МУРАВА
Коли це знову чує:
— Добридень, дівчинко!..
Придивилася — з нею вітається тоненьке стебельце! споришу. Дрібненькі листочки і зеленаво-білі квіточки] до неї пнуться.
"Ой,— похопилася Світланка, чомусь зовсім-зовсім неї здивувавшись, що рослина враз заговорила людською мовою,— це ж, мабуть, споришеві важко стало, що я на нього лягла..."
І вже було хотіла встати, та спориш, певно, вгадав її думку і заспокоїв:
— Ні, ні, мені зовсім не важко. Я витривалий. Я най витриваліший з усіх ваших зелених сусідів.
— Ти? — не повірила дівчинка.— Такий тендітний?!
— Авжеж. Хіба ти не помітила, що я зеленію навіть при самій дорозі? Мене щодня і люди топчуть, і худоба товче, а буває, й колесо наїде... Інші рослини на цьому місці давно загинули б, а я росту.
— І справді... А такий непоказний...
— Ну; не кажи так! — наче аж образився спориш.— Про мене навіть у пісні співають. Чуєш?
Світланка прислухалася: десь з другого кіня села долинула пісня:
Зійди, дощику дрібнесенький.
Скропи травцю-муравцю...
— Це ти трава-мурава? — здогадалася дівчинка.
— Атож. Мені чимало імен люди навигадували: і птича гречка, і моріжок, і свиняче зілля. А ще гусячою травою, топтун-травою називають...
Світланка ніколи не думала, що одна травиця та стільки імен може мати. Знала — спориш та й годі. А тут он як виходить... І попросила:
— Розкажи мені про себе...
— Гаразд,— погодився спориш.— Хоча тут і розповіда ти, власне, нічого. Хіба тільки те, що надто вже я усім ДО смаку: корови мене випасають, вівці та свині скубуть кури клюють, гуси щипають. А коли достигнуть мої маленькі горішки, то яких тільки пташок не злітається Навіть відлюдкуваті тетеруки, глухарі і рябчики не проминуть нагоди поклювати. Та й люди мною не гребують У багатьох країнах з моїх молодих стебел варять зеле ний борщ, як і з щавлю, готують салати. Вживають мене і від різних хвороб. Зайди в аптеку — і побачиш коро бочки, на яких написано: "Спориш". Отож усім я потрібний, бо всякі корисні речовини в собі маю.
— А я знаю,— зраділа Світланка,— що таке корисн речовини. Вітамін "Це" — ось що!..
— Не тільки. Хоча й цей вітамін у моїх листочках є і, щоб знала, у кілька разів більше, ніж у лимоні..
А ще мої листочки очищають повітря від пилу. Та й коріння не така вже безкорисна річ — з нього можна виробляти фарбу темно-синього кольору.
— Он ти який! — дівчинка з повагою подивилася на тоненьке споришеве стебельце.
— Я що...— знітився спориш.— Я так собі... От сусід-подорожник... Він...
НАДІЙНИЙ СУПУТНИК
Тут Світланка помітила майже поруч із споришем пучечок широких ребристих листків. Посередині пучечка красувалася блідо-фіолетова стрілка.
— Подорожник — це я,— мовила рослина.
— Тебе я знаю,— відповіла Світланка.— Тебе я багато разів бачила.
— Мене всі знають,— хитнув стрілкою подорожник.
— Одного разу я порізала палець, і мама приклала до ранки твій листочок. Тільки помила його перед тим. Ранка швидко загоїлася. Дякую тобі, подорожнику!
— Чого там дякувати... Я для того й росту, щоб люди з мене користь мали. Хтось подряпає руку — я допоможу, хтось ногу намуляє, опечеться чи в кого чиряк вискочить — і цьому лихові можу зарадити. Якщо тебе, дівчинко, вкусить бджола, оса чи волохатий джміль — хутенько зірви мого листочка, помни і приклади до болючого місця. Мій листочок висмокче отруту, втамує біль. Було й таке, що ми, подорожники, рятували людей, коли їх кусали навіть гадюки...
Подорожник розповів Світланці багато цікавого про себе. Виявляється, він, як і спориш, не дуже боїться, коли його топчуть, бо на листках має жилки, що пружинять, немов ресори. Квітки подорожника, хоч і не вельми примітні, впали в око бджолам, і крилаті трудівниці носять з них пилок у вулики. А на Далекому Сході в Маньчжурії і Північному Китаї місцеві жителі із подорожникового насіння варять кашу. І їдять собі на здоров'я.
— Люди гадають, що ми називаємося подорожниками, бо ростемо при дорозі чи й на дорогах. А насправді ми від того подорожники, що по світу подорожуємо. Наше насіння легко прилипає до черевиків і мандрує разом з людиною по всіх стежках-дорог ах. Де насінина відлипне, там і проросте. Навіть в Америку ми помандрували. І виросли там. Індіани, тамтешні жителі, ненавиділи європейських завойовників, які несли їм смерть і лихо, отож зненавиділи й нас і назвали "слідом білої людини". Проте згодом переконалися, що нічого злого проти них ми не мали...
ПЕРЕСЕЛЕНКА З-ЗА ОКЕАНУ
— А мене зустріли на чужині з щирим серцем! — втрутилася в розмову ромашка запашна.
— Хіба ти теж мандрівниця? — здивувалася Світланка.
— Атож...
— Куди ж ти мандрувала?
— Як-то куди? Сюди, до вас. Дівчинка розсміялася:
— Отакої! Виходить, подорожувала від нас та до нас?.. Ромашка запашна ображено нахилила свої жовтаві
І квіточки.
— І зовсім не смішно,— мовила вона.— Я справді іноземка. Півтораста років тому в Європі, а також і в Азії мене не знали. Родом я з Америки. Коли в минулому столітті мене вперше у вас запримітили вчені, то дивувалися не менше, ніж якби побачили у тутешньому лісі індійського слона. Мене показували всім, як дивину. А я тим часом за кілька десятків років заполонила всі пустирі й придорожні рівчаки від Атлантичного до Тихого океанів. От і стала звичайною.
Світлана почервоніла. їй було соромно, що через свою необізнаність образила таку приємну рослинку.
— Пробач, я не знала...— мовила тихо.
— Зараз мало хто мою історію знає. Зате мене знають усі. Мама твоя, коли купала тебе маленькою, сипала у воду мій цвіт. І не тільки щоб вода приємно пахла, а й щоб ти росла здоровою, бадьорою, рум'яною. Недарма ж мене ще називають рум'янком...
Дівчинка, щоб якось загладити свою провину перед ромашкою, похвалилася:
— Я оце якраз читаю дуже цікаву книжку— "В бур'янах", її Степан Васильченко написав. А дідусь дав, бо дуже любить цього письменника. То в ній розповідається, як малий Тарас Шевченко воював з бур'янами. Ось послухай.
І Світланка прочитала:
"...В хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лози шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?"—"Я. Прости... Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.."—летить голова. Стоїть будяк, чорний, яж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" — і царева злетіла з пліч голова, як галка..."
Ромашка розсміялася:
— Ну, будякові так і треба, хай не буде такий задавакуватий. А коров'якові не по-справедливому влетіло — рослина він не тільки сумирна, а й корисна. До речі це наше богатир-зілля.
БОГАТИР-ЗІЛЛЯ
— Тут, здається, про мене мова? — нахилився до них високий білявий стрижень, на якому рясно золотавіли великі красиві квіти. Знизу стрижень обгортало довге волохате листя.
Це був коров'як.
Дівчинка пригадала, що тільки вчора вона з дідусем Ізбирала в сито коров'якові квіти-коронки. Дідусь сушить Іїх на зиму, щоб ними кашель і простуду всяку виганяти. А сьогодні коров'як знову палахкотить цвітом. Поцікавилася:
— Коли ж це ти встиг заквітчатися?
Коров'як хитрувато шелеснув листом, примружився золотниками:
— У мене щодня нові квітки зацвітають. А ті, вчорашні, якби ти з дідом не зірвала, все одно осипалися б. Тому я охоче ділюся квітами з людьми.
А чого це ромашка тебе богатирем назвала? За те, що ти високий, еге ж?
— Та воно так і не так. Високих трав і без мене он скільки! Мабуть, тому, що на сухому-пресухому грунті, де інші трави ледь-ледь животіють, можу вигнатися у зріст людини...
— Що тут гадати! — перебила коров'яка ромашка.— Ти просто наймогутніший — от і все. Недавно дідусь твій, Світланко, прив'язав до коров'якового стебла вашу Лиску. То на тому припоні вона так і простояла цілий день, не відірвалася...
КОЛЮЧИЙ ЗАДАВАКА
— Ану,— почувся враз тріскучий, неприємний голос,— кто тут із себе силача видає? Спробуй підступитися до мене, подивлюся, який ти хоробрий!
Звичайно ж, і рослини, і Світланка зразу пізнали задерикуватого будяка-чортополоха. Он як він наїжився колючим листям! Кілька яскраво-пурпурних квіток пикато випинаються з надійного колючкуватого захисту. ІВ будяком Світланка познайомилася років два тому, як Із дідусем у садочок ішла. Побачила вона тоді квітку кортополоха і захоплено вигукнула: "Яка гарна ружа!" [І тільки дідусь Іван намірився зупинити онучку, як вона (хапнула квітку рукою і зойкнула. Відтоді затямила: будяка-чортополоха треба остерігатися...
— Ми з тобою, забіякою, і знатися не хочемо! — від-Іповіла будякові ромашка запашна.,
— Хе-хе-хе,— зареготав деренчливо будяк.— Боїтеся! Ке-хе-хе! Я вас усіх переколю!..
І чванькувато відвернувся до паркана. І — Ну й характер у нашого сусіди! — осудливо похитав золотистим стрижнем коров'як.— Ні з ким не вживеться!
Мимо якраз пролітала бджола. Почула коров'яка та й каже:
— Що ви, що ви! До нас, бджіл, будяк такий привітний! І щедрий. Ми з радістю навідуємося до нього в гості. Він і цвіте довго, і нектару багато дає. А кращого за будяковий мед годі й шукати...
Світланці не сподобалася бджолина річ, бо зла була на будяка. Отож вона й заперечила:
— Крім вас, бджіл, будяка ніхто не любить!.. Бджола стояла на своєму:
— Даремно ти, дівчинко, так. А пташки? І щиглики, і чижі, і синички — усі до будякового насіння ласі.
