Краплі - Дрофань Анатолій

Усе трапилось якось зовсім несподівано. Батько Саньки прийшов увечері із заводу і, скидаючи біля вішалки кашкета, весело сказав: — Ну, жінко, збирайся в дорогу, поїдемо в село. Партком цеху рекомендує мене на голову колгоспу.

...Санька всі свої одинадцять років прожив у місті, і тепер у селі Кринички, куди приїхав з сім'єю, все здавалося йому новим і незвичайним. Поселилися вони в центрі села, недалеко від крамниці, в невеликому будиночку під залізним дахом. Дві кімнати і сіни були свіжопобілені, долівка старанно повіхтьована.

В палісаднику, супроти вікон, на високих гінких стеблах яріли червоні ружі, стриміли зелені гострі списи півників.

Мати кілька днів наводила порядок у хаті: розставляла меблі, розв'язувала вузли з білизною, одягом, відкривала ящики, в яких були запаковані різні дрібні речі. При цьому вона майже цілий день наспівувала пісень. І в голосі її, як здавалося Саньці, бринів тихий смуток.

Все чомусь не ладилося в неї. Карнизи, які вона хотіла почепити над вікнами, мереживні гардини виявилися непомірно великими. В заводській просторій трикімнатній квартирі вікна були щонайменше втричі більші за ці. Килим, котрий лежав у них у спальні, тут, в сільській хаті, ніде було розіслати, і мати, посипавши його нафталіном, згорнула, перев'язала мотузком, винесла в комірку.

Невесело було і в Саньки на душі. Його, звичайно, ні крихти не хвилювали ні килим, ні гардини. Хлопцеві найперше жаль було, що телевізор, перед яким він раніше просиджував цілі вечори, мати накрила скатеркою і він править тепер за звичайнісінький туалетний столик. Чудесний радіоприймач "Мир", що ловив цілісінький світ, тут теж зовсім не потрібен: в Криничках немає електрики.

Санька перших два дні майже не виходив з хати: лежав на дивані з книжкою в руках. Товариші, проводжаючи його в село, подарували новеньку, в голубій коленкоровій оправі, з багатьма малюнками книжку Жюля Верна "80 тисяч кілометрів під водою". Іншим разом Саньку й за вуха не відтягнули б від неї. А тепер ось два дні тримав її в руках, а встиг прочитати якихось двадцять сторінок, та й з того мало що запам'ятав. Дивився у книгу, а перед очима невідступно стояв Київ, вулиця, на якій він жив, будинок, подвір'я. Йому уявлялося, як зараз хлопці там, у їхньому дворі, ганяють м'яча, а потому, захекані, спітнілі, полягають на спориші під крислатою тополею, і хтось із них, розмахуючи руками, почне розповідати про останню футбольну зустріч на стадіоні, про неймовірну спритність воротаря... Ех, хлопці, хлопці, коли б ви знали, як скучив за вами Санька за цих кілька днів! Були б крила, птахом би до вас полетів...

Але на третій день Саньці все ж стало нудно лежати на дивані. Він відклав Жюля Верна, пішов на подвір'я, в сад. Коли повертався звідти, на вулиці хтось тихенько свиснув. Біля воріт над лісою Санька побачив дві хлопчачі голови: одна простоволоса з розкуйовдженим чорним чубом, друга в картузі з низько насунутим на лоба козирком.

Санька зупинивсь, якусь хвилину дивився на них. А ті теж не спускали з нього очей.

— Іди сюди,— обізвався чубатий.

Санька спроквола підійшов.

— Здоров! — гукнув той, що був у кашкеті.

— Драстуйте.

— Ти чого не виходиш на вулицю?

Санька,— в сірих коротеньких штанцях на шлейках, білій сорочині,— не знав, що відповідати, здвигнув плечима.

— Ти не бійся, виходь до нас гулять. На рибу підемо... А то можемо чкурнуть до діда Кирила в сад. В нього, брат, яблука... Ну просто мед з медом.

Через якихось десять хвилин вони вже сиділи в дворі на спориші.

За тиждень Санька взнав майже всіх хлопців на вулиці, а з цими двома: чубатим Колькою Маринчиком і Льонькою Пастухом, що носить насунутого на лоба картуза і цвірка слиною крізь зуби, — навіть встиг потоваришувати. Вони такі диваки: без кінця розпитували в нього про трамвай, тролейбус. Та найбільше їх захоплював телевізор, що стояв у Саньчиній хаті, накритий скатеркою. Хлопці подовгу розглядали великий темно-коричневий ящик з віконцем посередині, все допитувалися :

— А кіно теж можна у нього дивитися?

— Та я ж кажу, скільки хоч...— пояснював Санька, поблажливо зиркаючи на товаришів.— Мені вже аж набридло. 1 сьогодні кіно, і завтра...

— І білетів не треба купувать?

— Та які там білети, покрутив ручку — і дивись.

Хлопці перезиралися між собою, заздрісно хитали головами: от, мовляв, штука.

— Ну, а футбол як? Теж усе видно? — допитувався Колька Маринчик, вертячи своєю чуприною перед матовим віконцем телевізора.

— Та ще краще, ніж на стадіоні. Бо там сидиш десь угорі, перед тобою чиясь спина, ніякого чорта не видно. А тут отак...

Санька ставить за метр перед телевізором стілець, поважно сідає, заклада ногу на ногу:

— Отак і дивишся. І все як на долоні.

Хлопці теж сідають по черзі на стілець, закидають ногу на ногу, вдивляються в сіре віконце телевізора. От би сталося чудо, щоб у ньому спалахнув вогник і воно все засвітилося чудесним сяйвом. Але чуда немає. Сіре віконце телевізора, як і раніше, байдуже дивиться на хлопчаків.

Вони знову поперемінно зітхають, починають навперебій розмірковувати, як би його все ж примусити працювати цю хитру штуку.

— А що, коли б з клубу принести батареї?

— Ні, нічого не вийде,— пояснює Санька,— не потягне.

Хвилину мовчать.

— Тоді попросити у Миколи Кононова акумулятор від автомашини.

— Все одно мало.

— Ну ще від одного авто акумулятор.

— Теж мало. Взагалі, треба струм від електростанції.

Тоді хлопці, почухуючи потилиці, майже в один голос із обуренням заговорили:

— От ти, чорт забери... Ну коли вже в нас у Криничках побудують електростанцію? Та?

А Санька, все більше запалюючись, бажаючи ще чимось вразити своїх слухачів, вів далі:

— Одного разу показували матч московського "Спартака" і нашого київського "Динамо". Наші як почали давати їм! Один гол, другий, третій, четвертий, п'ятий... І все на суху.

Хлопці слухають, очей не зводять із Саньки, задоволено посміхаються. Але Саньці уже й цього мало.

— Тоді їх воротар,— продовжував він,— як розсердиться, як гильне м'яч. Він через усе поле летить, летить... Бачу я, ну прямісінько в телевізор. Знаєте, ну точно сюди. І тільки бац! — прямо в скло,— збрехав Санька і оком не зморгнувши.— Воно тільки дзень!..

— Та ну,— присів Колька Маринчик, у захваті схопивши обома руками чорну чуприну,— оце здорово.

Воно б усе так і зійшло, тільки Льоньку Пастуха сплоха не проведеш. Він примружив око, цвіркнув слиною крізь зуби, глянув з-під козирка на телевізорний екран, на Саньку, запитав:

— А потім його що — засклили наново?

Санька відчув насмішку. Якусь секунду подумав, дивлячись кудись убік мимо хлопчачих голів, почав викручуватись:

— Та ні, то тільки так здалося. Воно, звичайно, м'яч теє... міг і розбити, та тільки його хтось вчасно перепинив рукою.

Може, тому, що Санька бачив багато такого, чого не знають сільські хлопці, тільки якось зразу він став

серед них своєю людиною. Чи йшла компанія на річку, чи мандрували в ліс драти сорочачі гнізда, чи на клеверище ловити зайча — ніщо не обходилося без нього.

Звичайно, Санька знає більше від сільських підлітків і про трамвай, і про телевізор, і ще про багато різних речей. Але ось, заплющивши очі, вгадати, яка птичка співає в кущі, він не може. В нього не вистачає сили злізти за кілька хвилин на голу, без єдиного сучка, високу осичину, на якій сорока прилаштувала гніздо. Йому страшно, стоячи на повний зріст, гнати по ріці веслом човна або зіскочити на лоша і, тримаючись за гриву, стрімголов летіти на ньому по полю. В усіх цих ділах Санька пасує перед своїми новими товаришами. Але хлопці ніколи не докоряють йому. Вони навперебій один з-перед одного вчать Саньку і лазити по деревах, і їздити на лошатах, і пізнавати пташині голоси.

* *

*

Одного разу хлопці вирішили піти до діда Кирила в колгоспний сад по яблука. Колька Маринчик, у вилинялій майці, в чорних штаненятах із підкачаними холошами, глянув на Саньку, змовницьки хитнув головою — ходім, мовляв. Санька вагався. Красти — воно якось незручно. Якщо хлопці хочуть яблук, можна ж набрати в нього, Саньки. У сінях у них стоїть ціла корзина білого наливу.

Хлопці засміялися.

— Теж мені придумав,— зневажливо закопилив губу Льонька Пастух, — їсти свої яблука... Ха-ха... В діда Кирила є такі, що ти зроду не пробував.

Він відійшов на крок від Саньки, зневажливо кинув через плече:

— Скажи просто, що страшно. Боягуз...

Саньку боляче, мов шпичаком, вкололи ті слова. Він злегка зблід, насупив брови:

— Ну, ти обережніше, бо я за таке тобі...

Він зціпив кулаки, блиснув на Льоньку гнівним поглядом, хотів було кинутися на нього, але на дорозі став Колька Маринчик. його кирпате в ластовинні обличчя сміялося. Він узяв Саньку за руки, неквапливо промовив:

— Чого ж ти кокошишся, Льонька сказав правду, тобі страшно.

Санька звільнив свої руки.

— Ну, коли так,— сказав із притиском,— ходімте, а там побачимо, хто з нас боягуз.

Він перший пішов у напрямі до колгоспного саду. Хлопці, збиваючи босими ногами куряву, мовчки зашвидкували слідом за ним.

Великий колгоспний сад, обкопаний ровом, на якому поросла колюча дереза, був за селом. Хлопці скрадливо зайшли до нього з поля і, щоб не викликати ніякої підозри в сторожі, метрів двісті проповзли на животах один за одним: попереду Колька Маринчик, за ним Санька, потім Льонька Пастух та інші хлопці. Конюшина саме квітувала, і лан був схожим на розмаїте червонасте озеро, що дзвеніло, переливалося тисячами бджолиних голосів.

У Саньки вже боліли коліна, натомилися руки, неймовірно щемів лоб, ужалений бджолою, хотілося трохи спочити. Але Колька все ліз і ліз уперед, Саньці соромно було відстати, щоб хлопці знову не почали насміхатися над ним, і він напружував усі сили. Коли дісталися до канави, кілька хвилин озиралися навколо — чи немає поблизу діда Кирила. Але навкруг лежала тиша. Тільки в саду то там, то там погупували

13 А. Дрофань

197

яблука, десь кувала зозуля, відраховуючи комусь щасливі роки, як і раніше, дзвеніло клеверище, та ще біля куреня, серед саду, побрйзкував цепом собака.

— Значить, так, — сказав Колька пошепки. — Ти, Санько, залишаєшся тут на сторожі, а ми двинемо далі до білого наливу. Тільки ж не спи, яка небезпека — свисни. Зрозумів?

Колька був зосереджений, серйозний, його чорні сторожкі очі поблискували відвагою, в голосі звучала рішучість.

— Зрозумів,— хитнув головою Санька.

— Ну, вперед! — скомандував Колька.

Хлопці полізли один за одним в сад, а Санька, присівши в кущі дерези, зірко оглядався навколо.