Земля дітей - Сингаївський Микола

Поема

I

До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.

Нас буде більше на землі,
стократ ми будемо щедріші.
Щасливі діти й журавлі
здіймають обрії все вище.

Вони збираються в політ –
і прагнуть вийти в капітани.
А в небі залишають слід
їх зоряні ракетоплани.

Це родовід залізняків,
від них – і наше покоління.
І ми навчались у батьків –
у школі честі і змужніння.

Високий гарт,
крилатий лад,
зорі досвітньої наснага
і в дружбі виплеканий сад,
де у серцях росте відвага.

У мріях дерзновенні ми,
тому нам ближчі небокраї.
Та залишаємось дітьми,
допоки в нас дітей немає.

Ми ще невтішні і малі –
стартуємо з долонь гарячих.
Дитинства більше на землі,
безмежний світ –
в очах дитячих.

II

За горами, за морями,
в сивих затінках ночей –
визрівало яре сонце,
поспішало до дітей.

У розкрилене світання,
до пробуджених ланів…
Щоб теплом не обминути
наших дочок і синів.

Щоб росою ніжно вмитись
і напитися з криниць.
І щоб довго-довго жити
на землі дітей і птиць.
На землі добра і щастя,
що творили ми самі.
Де від Жовтня розквітає
все, що творене людьми.

Сад любові, крила злетів,
Дивіться такожМикола Сингаївський — ЧорнобривціМикола Сингаївський — Батьківське полеМикола Сингаївський — Імена і зоріЩе 81 твір →Біографія Миколи Сингаївськогодружби зоряні мости…
Це батьків земля священна,
це колиска доброти.

Немовля голубить мати,
пригортає до грудей…
Я дивлюсь тобі у вічі,
земле сонця і дітей.

Я твоє прийдешнє бачу,
де в зіницях – кожна мить.
Засівайся щастям, земле,
і квітчайся для століть.

III

Батьки і діти – ми одного кореня,
землі проміння – у серцях у нас.
Жагу любові,
пізнання і творення
ми зберегли і маєм про запас.

Вона з глибин.
І звіку невичерпна,
щедріше пийте, старші і малі.
Як рідна мати до землі причетна,
то й дітям є турботи на землі.

Життя прикрасить щедрою любов’ю,
що зіткана із радощів, болінь.
І дерево, посаджене тобою,
ростиме для грядущих поколінь.

І виросте…
Заплодоносять віти,
помітять люди зблизька і здаля,
що недарма жили батьки і діти,
немов одного дерева гілля.

Творці краси,
творці своєї долі,
невтомні змалку сіячі добра.
І в кожного яскрить на видноколі
Землі своєї провідна зоря.

Вона в душі,
як поклик і відвага,
а з нею кожен з нас, як Прометей.
Нас у краї незнані кличе спрага,
та наймиліша ти, земля дітей.

IV

Зорі над колосками,
вже засинають діти.
Каже їм на добраніч
перепел у житах.

Місяць повис над ставом,
нитку сріблясту в’яже,
щоб таємниці неба
і землю дітей з’єднати.

Мов на узгірці стала
сива струнка тополина
і подає верхівку
місяцю-чародію.

А ген і волошка синя
торкає пелюсткою небо,
і їй прохолоду у вінчик
тремтливо цідить зоря.

Та над усім колосся –
до обрію підступає
і на зелених стеблах
тримає землю свою.

Землю дитячої віри,
землю добра людського,
землю води і хліба,
землю родючих надій.

Наче зерно в колоссі,
наче у небі зорі, –
в серці батьків довічно
сяєш ти, земле дітей.

Промінням криниць зорієш
і соками щедро поїш,
Твої колоски, мов діти, –
сонце наших надій.

V

Руки матері, очі матері,
слово матері – у мені.
Чую голос неначе в мареві,
чую в серці – на самім дні.

Чи під зорями вечоровими,
чи під небом світанків моїх
за долинами, за дібровами
голос матері ще не стих.

Руки матері – на моїм чолі,
наче два лебединих крила.
Скільки нас було, –
як горох, малі,
а до сонця всіх підняла.

За порогами, за дорогами,
у розлуках та в суєті,
менше з гордістю, все з тривогами
поспішали до тебе в житті.

Очі матері – сонця промені –
зігрівають мене щораз.
А думки твої смутком сповнені,
твої клопоти все про нас.

Від найменшого до найстаршого –
всім ти зичила щастя-добра,
щоб не зрадили роду нашого,
щоб для кожного – в небі зоря.

Щоб і сіялось, і родилося,
наче зерен у колоску.
Щоб усе материнське згодилося,
у житті ж – як на довгім віку.

Бачу очі твої, чую руки твої,
що голублять, мов сонце гілля.
Це ж у серце б’ють молоді солов’ї,
це дитинства тепла земля.

VI

Звертаємось до вас,
хто не прийшов з війни.
Щодня на подвиг ваш
рівняються сини.

Хто у вогні згорів
і хто від кулі впав,
на ваших путівцях
палав зелень трав.

Всі, хто за нас поліг
у вирвищах смертей,
ви – в пам’яті землі,
ви – у серцях дітей.

І нині ви живі –
безсмертні між людьми,
хоч матерям завжди
ви снилися дітьми.

Ви з нами кожен день –
у творчості, в труді
і на землі дітей –
довічно молоді.

До Вічного вогню
приходимо щораз.
І тут на чатах ви
незримо серед нас.

Хто прагнув на зорю
з людської висоти,
хто виніс із вогню
планету доброти.

У нас, живих, нема
солдатської вини,
що не вернулись ви
з останньої війни.

Хоч досі ще для вас
не скінчилась вона…
Ми воскрешаєм ще
полеглих імена.

Усе, що ви колись
заповідали нам, –
продовжується в нас,
передано синам.

І ми своїх дітей
навчаємо в житті
високу честь батьків
тримати в чистоті.

VII

Земля в оновленні,
у цвіті,
в різноголоссі дітвори.
Така пора у цьому світі:
вигадуй,
пробуй і твори.

Є і твоя зоря на обрії,
дерзай і швидше досягни.
Були батьки у нас хоробрими,
такими ж будьмо, як вони.

На суходолі чи на морі
зорю засвічуйте свою.
Ми всі – як воїни в дозорі,
Ми сіячі в своїм краю.

В роботі,
в творчості,
в дерзанні
ми на землі залишим слід.
І повторю я не востаннє:
належить нашим дітям світ.

Заграє усмішкою в сонці,
впаде росою на траву.
Уже в двохтисячному році
я на землі дітей живу.

Тебе ж не зупинити, часе,
на реактивному крилі.
І я скажу, як у Тараса,
що будуть діти на землі,
що діти – вічні на землі.