Заповіт Шевченка - Донцов Дмитро

Дмитро Донцов

ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА

Публіцистика

------------------------

Замість передмови

Цим виданням представляємо заплановану до друку серію брошур та книг. Перша книга, яку ти, шановний читачу, зараз тримаєш у руках — "Заповіт Шевченка", доктора Дмитра Донцова.

Актуальність твору — незаперечна. Ми давно хотіли перевидати цю книжку (як і інші твори Д.Донцова), ми хотіли і хочемо донести полум'яне Слово нашого Великого Ідеолога до якомога більшого кола наших юних співвітчизників і тому і надалі прагнутимемо докладати максимальних зусиль для того, щоб твори Д.Донцова, Я.Стецька, Ю.Липи та інших Будителів Духу Нації були доступні українцям.

Донцов є тим, чиє Слово родить Чин, Слово — "твердая криця", "кличний дзвін".

На сьогодні є нагальною потреба перевидання творів класиків українського націоналізму, лідером серед яких є, безумовно, д-р Д.Донцов.

Дмитро Донцов народився 28 серпня 1883р. у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907р. на правничому факультеті, але після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. З того часу і починається його активна теоретично-публіцистична діяльність. Виходять твори "Модерне москвофільство", "Мазепа і мазепинство", "Підстави нашої політики" та ін.

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології — Великої Української Ідеї, "яскравої, виключної, всеобіймаючої" доктор Донцов повністю присвячує себе надважливій справі; засновує газету "Заграва", а з 1922 року у Львові за редакцією Д.Донцова виходить "Літературно-Науковий Вісник" ("ЛНВ"), з 1933р. — "Вістник", навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, котрі були постійними авторами та дописувачами часопису назвали "вістниківцями". До них відносимо Олену Телігу, Юрія Липу, Євгена Маланюка, Юрія Клена, Олега Ольжича та багатьох інших.

Основна праця Донцова — "Націоналізм" (1926р.) стала певною мірою євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей "Націоналізму" зродились легендарні чини лицарів УВО, ОУН, УПА та їх послідовників.

Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити неможливо. Його слово гостре, стиль пристрасний, мова лаконічна, означення влучні і чіткі, аргументи переконливі і незаперечні. І цим він страшний для ворогів України. Його вони панічна бояться і ненавидять і зараз.

Серед інших праць варто виділити "Дух нашої давнини", "Хрестом і Мечем", "Росія чи Європа", "Московська отрута", "Дві літератури нашої доби", "Туга за героїчним", "За яку революцію", "Правда прадідів великих", "Клич доби"...

Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на кладовищі Бавнд-Брук. Ми ще не спромоглися перевезти прах Донцова на рідну землю, але нині Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах і він, "невтомний сурмач волі" і сьогодні у боротьбі. У перших лавах.

Віктор РОГ

ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!

Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих...

Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного з "своїх", сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами! невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.

До чого кличе його великий Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полумям бухає з кожного рядка, написаного ним.

Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.

Він твердо тямив, що "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат "деспотів". Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця бачив він подостатком на Україні. Була це численна порода рідних по крови земляків, які "помагали москалеві господарювати" та з матері останню свитину здирати. Не тільки Петрові-катові й "Петровим собакам", не тільки Катерині "голодній вовчиці", слав він прокляття, але й Галаганам і Кочубеям, сучасникам-"шашелям". До них звертався: "погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе убють!" Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата у кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не коли "рідні" Каїни продавали як "лакеї в золотій оздобі" чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "кокардою на лобі", витертім з усякого почуття сорому й чести.

Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які совість продавали "за шмат гнилої ковбаси"; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як "варшавське сміття"; що їх чоботами місив завойовник як "грязь Москви". Ненавидів плюгаву породу "донощиків і фарисеїв"; отих рідних "людоморів", які запльовували всю нашу славу історичну; які лицарство запорізьке прозивали "розбійниками, ворами, пятном в нашій історії".

Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів продати у різницю москалеві. Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш росіян, оту "орду, скитів і варварів", а й ту погань людську з рідних "землячків", які помагали розпинати його Україну.

"Паскудою" був йому кожний з них, і він дивувався "чому ж його не так зовуть! Чому на його не плюють? Чому не топчуть?"

От цю Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились"; що своїм існуванням поганили його прекрасну, вольнолюбиву країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув всім своїм, сповненим любові, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", благає Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити". Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив в столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".

Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже був здібний лиш "вити свою", своє трудне серце лиш "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кровю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?

А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася в нього й ненависть, як не з любови?

Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай тай годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.

Скажуть: він же любив свій "окрадений люд". Любив... Та чи це була та палка, всепалаюча любов, яка бухає горячим полумям з його поезії? Він співчував з своїм окраденим народом, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лиш "журились", що нема кому їм "порадоньки дати". Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята, "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким, за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.

Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдовував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тої дрібноти нарікав "на Україні крім плачу нічого не почути", бо там "чорт ма людей". Не вірить, щоб там хто почув його слово, "всі оглухли, похилились у кайданах". Покоління, яке не пік сором неволі, не палило почуття ганьби. І в такі хвилини, в нападі гніву лає їх "мільйонами свинопасів", "плебеями", "німими підлими рабами", які "аби пуга в руках була", під кожним деспотом робити будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!

Тирани, їх помогачі, темні люди, ось кого він бачив на сучасній йому Україні. В просту, геніальну формулу уняв він людність України, його і нашої. Єзекеїлем на розпуттях голосить він: "Львища людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в буряні курча, клює і рве його, а люди хоч бачать люди, та мовчать"... Ось кого бачив він на Україні! Львищ, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбою приглядалася. Тих останніх і львищ ненавидів! Незлобний люд беззахисний жалів! Кому ж належала його любов?

Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах...