Канікули Остапа і Даринки - Бачинський Андрій

Привіт!

Ми — Остап і Даринка — близнюки.

— Але я старший, — вибігає наперед Остап.

— Ще чого?! — відштовхує брата Даринка. — Подумаєш, старший! Зате я мудріша!

Отак з нами завжди — ми сперечаємося, іноді навіть сваримося. Та як тільки стається щось надзвичайне — а надзвичайне трапляється з нами постійно! — ми не можемо одне без одного і всі проблеми неодмінно вирішуємо разом. Тому що близнюки дуже тонко відчувають одне одного, а ще багато в чому одне одного доповнюють — і завдяки цьому знаходять вихід навіть із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Так нам пояснив старий мольфар у зачарованій печері в скелях Довбуша. Зайшовши в ту печеру опівночі, ми раптом потрапили в минуле — і для того, щоб повернутися додому, мали знайти зачарований камінь, в якому була закута душа молодого опришка.

Уявляєте, скільки нам довелося пережити! Але завдяки моїй спритності, — каже Остап, — і моїй кмітливості, — додає Даринка, — ми звільнили закуту в камені душу опришка, і вона стала зіркою на небі, поєднавшись у такий спосіб зі своєю коханою! За це мольфар подарував нам чарівну бартку, з якою, — каже Остап, — я неодмінно колись знайду Довбушеві скарби!

А ще в нас є маленька сестричка Оленка — і її одного разу викрала страшна відьма Бона. Тож ми, ясна річ, мусили сестричку звільняти...

Про все це ти міг — чи могла — прочитати у книжці "Пригоди Остапа і Даринки". Але на цьому наші пригоди не закінчилися — у цій книжці вони ще карколомніші. Але ми знову здолаємо всі перешкоди — тому що ми разом! А те, що ми іноді сперечаємося і навіть сваримося, — це дрібниці, не зважай...

Отож — гайда з нами!

P.S.: А Остап від Даринки справді старший. Знаєте, на скільки? На цілих чотири хвилини!!! Ото сміхота...

Частина 1

Мушля, син Володаря морського

На море

— Тату, ну тату, ну чому ми не їдемо в Косів? — ображено скиглила Дарина. — Ти ж нам обіцяв ще минулого літа.

— Ще раз повторюю: ми їдемо на море. Ти не хочеш на море?

Остап спостерігав за суперечкою сестри з татом і нервово гриз нігті. Авжеж, йому дуже хотілося на море, але діти цілий рік чекали, що влітку поїдуть на Гуцульщину й продовжать пошуки скарбів Олекси Довбуша, розпочаті минулого року в скелях біля Болехова.

Щоб припинити суперечку, батько виклав на стіл квитки на потяг Львів-Сімферополь. Дарина понуро зітхнула, зрозумівши, що нічого вже не змінить, і пішла збиратися в дорогу...

На жаль, найменша Оленка не могла поїхати разом з усіма, бо трохи застудилася й кашляла. В поїзді ж хвороба могла загостритися. Мама з татом хвилювалися, що мала розплачеться й вередуватиме, але дівчинка досить спокійно прийняла звістку про те, що залишиться з бабусею в селі. Навіть сказала: "А я й не хочу їхати з вами. Мені з бабусею буде спокійніше, тут мене ніяка королева не вкраде і кров мою не вип'є! Ось так!" Після поїздки у Кременець Оленка часто розповідала про вершника, який викрав її з-під носа у тата з мамою, про відьму, яка вбивала маленьких дітей, і про те, як Остап із Дариною пробралися через коридор часу й урятували її. А деколи прокидалася посеред ночі й просто плакала. Батьки не розуміли, що це таке вигадує мала фантазерка, але особливо не переймалися, списуючи все на занадто емоційний характер дитини. І сьогодні вони лише здивовано переглянулися й промовчали. Остап із Даринкою, які сиділи поруч і все чули, промовчали теж, лише схилили голови, щоб не видати своїх почуттів. Вони, на відміну від Оленки, вже навчилися берегти свої таємниці...

Остап, Дарина і Оленка дуже любили їздити потягом. Тільки-но вони сідали у вагон, одразу замикалися в купе й уявляли себе машиністами електровоза або моряками підводного човна, а найчастіше — астронавтами із "Зоряних воєн". Остап завжди був Дартом Вейдером, Дарина — принцесою Леєю, а Оленка — Люком Скайвокером. Щодо розподілу ролей не сперечалися ніколи, зате постійно сварилися з приводу того, хто займе верхні полиці, адже дітей було троє, а полиці тільки дві. Оленка сама, без сторонньої допомоги, ще не могла вибратися нагору, тому, як правило, вередувала й заходилася плачем. Урешті тато не витримував і примусово "підселяв" малу до когось із старших.

Цього разу Оленка не їхала на море, тому про верхні полиці ніхто не сперечався. Без шуму й Олениною плачу було навіть якось сумно їхати. Остап із Дариною лежали собі, заколисані стуком вагонних коліс, і уявляли, як вони купаються в теплому морі й ніжаться на піску під сонцем. Діти були впевнені, що де-де, а в Криму вже точно жодні відьми, чаклуни й привиди не зможуть перетворити їх спокійний відпочинок на безкінечний коловорот неймовірних пригод...

У Сімферополь потяг приїхав о 9-й ранку, а ще за дві з половиною години тролейбус Сімферополь— Ялта висадив Даринку, Остапа та їхніх батьків на станції курортного міста Алушта.

Тато домовився про оренду житла заздалегідь, тож хазяї будинку вже з самого ранку чекали гостей. Батьки пропонували дітям відпочити з дороги, але малим не терпілося скоріше скупатися й повалятися на піску. Вони наперебій доводили, що не потомлені, й узагалі, якщо приїхали на море, то нема чого розсиджуватися — треба негайно йти на пляж. До пляжу було недалеко, і вже за двадцять хвилин діти, мов спраглі звірята після тижневого блукання в пустелі, з розгону "влетіли" у море й з несамовитим вереском почали хлюпалися у воді. Але вже за годину мама погнала дітей додому — щоб не "згоріли" на сонці. Остап із Дариною опиралися й вимагали продовження сонячно-водних процедур, та мама була невблаганною. Вдома близнята набундючилися й ображено мовчали до вечора. "Розтопити" невдоволених дітей вдалося лише татові, який приволік із базару величезний кавун — кілограмів, мабуть, із десять. Той виявився таким солодким і соковитим, що брата й сестру довелося мало не за вуха відтягати, коли вони за кілька хвилин "змололи" половину кавуна. Ситі й замучені розвагами у воді, заколисані шумом моря, що доносився крізь прочинене вікно, діти позасинали.

Наступного дня батьки дозволили Остапові й Даринці провести на сонці трохи більше часу. День за днем засмага ставала все темнішою, і мама вже не боялася нещадних сонячних опіків. Тож біля моря діти товклися з ранку до вечора, з перервами на обід та вечерю.

У кінці серпня відпочивальників щодня стає все менше й менше. Усі поспішають готувати дітей до школи. Тож хоча місця на пляжі тепер було вдосталь, Остапа з Дариною це не тішило, адже не залишилося ровесників, з якими можна було затоваришувати й погратися. Та й купатися в морі вже не дуже хотілося, тож Дарина з Остапом розважалися тим, що будували на пляжі піщаний замок і гралися з морем у війну: гнані морським вітром хвилі час від часу брали замок в облогу й "злизували" його неприступні стіни. Проте діти щоразу відбудовували свою твердиню.

Раптом — після чергової водяної атаки — у рівчаку біля замкової вежі Дарина помітила щось блискуче:

— Остапе, дивися, що це? — покликала вона брата.

Він присів на коліна, уважно роздивився й вигукнув:

— Та це ж мушля, тільки дуже велика! Я собі її заберу.

— Ага, так не чесно, — засперечалася сестра. — Це я її знайшла, вона моя.

— Чому тоді одразу не брала, побоялася?

— І нічого не побоялася. Віддай!

— Ні, тепер вона моя!

— Ні, моя!

— Моя!

— Моя!

— Моя!

Від слів діти перейшли до діла й заходилися видирати мушлю одне в одного з рук. Невідомо, хто переміг би в цій боротьбі, але в якусь мить мушля просто розкололася надвоє. Діти попадали на пісок, кожне зі своєю половинкою в руках. У повітрі між Остапом і Даринкою одразу ж з'явилася невеличка прозора хмаринка. Спочатку вона розхитувалась у такт хвилям, відтак зависла на місці й... здалося, що хмарка заговорила, хоча нічого схожого на рот у неї не було та й не могло бути.

— Нарешті мене звільнили. Ура! Я бачу сонце! — пролунало над пляжем.

Не відводячи очей від чуда, Остап тихо запитав Дарину:

— Ти теж чуєш це?

— Так, а що то таке?

Остап не встиг відповісти, бо хмарка знову заговорила, звертаючись до дітей:

— Дякую, що ви мене звільнили! Знали б ви, як мені там було тісно, темно й самотньо!

— А т-ти... хто? — несміливо запитав Остап.

— Хто я? Я син морського Духа, покровителя рибалок! — урочисто промовила хмарка й почала змінювати свою форму, приймаючи подобу маленького хлопчика.

— А що ти робив усередині мушлі? — запитав Остап.

— Це батько покарав мене.

— Що ж ти накоїв?

— Та нічого такого: лише дав рибам голоси й примусив їх співати хором. А вони як почали бульбашки ротами пускати — аж море піною вкрилося! То всі рибалки від страху на берег повтікали. Ото тато й замкнув мене в мушлю, щоб я не бешкетував. Та хіба я винен? Самому мені нудно, а бавитися нема з ким.

— А ти замки з піску будувати вмієш?

— А що тут уміти? — хлопчик знову перетворився на хмарку, яка завертілася і вмить здійняла вихор піску. Коли вихор припинився, перед очима дітей постав красивий замок з палацом і вежами, оточеними муром із бастіонами.

— Кла-а-а-с! — захоплено вигукнув Остап. — Відтепер ти будеш моїм другом!

— Ні, моїм! — відрізала Дарина й тупнула ногою об пісок.

— А чому це твоїм? Він же хлопчик і не буде з тобою в ляльки гратися!

— Та не сваріться ви, я буду дружити з вами обома, — дух намагався примирити дітей. — Але спершу мені треба ненадовго повернутися в море, до тата. Якщо він пробачить мене і дозволить погратися з вами, я одразу ж повернуся.

Хмарка попливла в бік моря й розчинилася у воді. Діти сіли поряд в очікуванні свого нового друга...

Минуло кілька хвилин. Над водою з'явилася прозора хмарка, наблизилася до дітей і знову набула обрисів хлопчика. Лише цього разу він був невеселий.

— Що сталося? — з тривогою запитала Дарина.

— Зник мій батько, — сумно відповів дух.

— Як це — зник?

— У морі ніхто не знає, куди він подівся. Це сталося дуже-дуже давно, сотні років тому.

— Не може такого бути, — засумнівався Остап. — За сотні років знаєш, як усе міняється? Ти би вже постарівся й помер.

— Я — дух, і для мене час — ніщо. Сидячи в мушлі, я не відчував його й думав, що минуло лише кілька днів. Та не залишилося вже нікого з тих, хто пам'ятає давні часи. І тепер немає кому розповісти мені, що ж сталося з моїм батьком.

— У тебе ще був хтось із родини?

— Ні, лише тато і я.

— Хто ж тепер є покровителем рибалок?

— Немає більше покровителя, як і немає тих рибалок.