Лемко - Дімаров Анатолій

І

Перед війною діло було. У панській Польщі, як писалося тоді в наших газетах.

Молодий лемко Микола лісником влаштувавсь працювати. Попобігав, роботи шукаючи: на убогих моргах земельки пісної не розхазяйнуєшся. А він народився тринадцятим: чортова дюжина. Добре, що родич далекий (вік за нього молитись!) кому треба словечко замовив — узяли лісником на роботу. Робота не каторжна, і на кожному дереві як не кожух, то мешти висять. Молодий лемко Микола за цю роботу зубами вчепився: таке щастя раз у житті випадає, та й то далеко не всім. Кожну деревину як дитину власну стеріг. Кожного оленя пас.

А тут — вовки завелися, звідки вони і набігли! Цілісінька тічка вовків. Оленів ріжуть, зайців-лисиць підмітають. До людської худоби добралися. Собак навіть крали. От-от на людей почнуть нападати.

Молодий лемко Микола ударив на сполох, побіг до пана директора.

Директора дуже та звістка розгнівала: ногами тупотів на Миколу. Собаки то, а не вовки! Собаки, пся крев!

Директор в літах уже був: півроку лишилось до пенсії. То йому що — теж ґвалт піднімати, облави влаштовувати? Гляди, ще й пенсію зріжуть, що розвів у лісі вовків.

Молодому лемкові Миколі й послухатися б. Погодитися з паном директором, що то таки собаки, а не вовки. А він затявсь на своєму.

Зарядив свого іфіса шприцом, що присипляє звіроту, та й приволік панові директору до кабінету сіроманця найбільшого:

— Оце що, не вовк?

— Забери! Забери, пся крев, собаку! — затупотів ногами директор.

І чи то від крику шаленого, чи від тупоту лютого вовк візьми і прокинься...

Молодого лемка Миколу з люстри знімали. А пан директор зламав собі карк. Стрибонув у вікно з другого поверху, на плечах раму виніс. Ну хто ж після цього лемка дурного на роботі триматиме?..

Не довго й без роботи в батьків на шиї сидів: війна заварилася.

Військо польське, що нахвалялося гоноровито німецькі танки посікти на локшину шаблюками, за тиждень-другий розколошматили. А тут ще й совіти з іншого боку підперли, швабам руку дружби подавши.

Куди діватися лемкові?

І завербувався Микола на роботу в ту ж Швабію. Фюрерові переможну зброю кувати.

Як він її там кував, розповідать не любив. Німці їх усіх, завербованих, вважали за бидло. У чорному тілі тримали. Тільки й того, що не за колючими дротами. Як полонених з совітів: ті мухами дохли, палить не встигали.

Ще й відпускали зрідка до міста, якщо не проштрафишся. З пов'язкою "остарбайтера" на лівій руці. Красива пов'язка, готичними літерами виписана, а Микола її перед кожним поліціянтом за спину ховав: боявся, що ухоплять за карк — та до поліції.

Ходив містечком ошатним, вітрини крамниць роздивлявся, куди тільки німцям заходить дозволено. На виставлені наїдки потай облизувався. Виду не подавав, який голодний не був. Не втрачав постави уродженої. Не будь-хто — лемко іде!

Ходив-ходив молодий лемко Микола містечком ошатним та й виходив дівчину, яку звали Вірою, а прізвище — Лепська. Чистокровна полька, тільки з тих, що на тамтій Україні жили, під совітами. Багато тоді поляків було там розкидано, то вже потім, після війни, у Польщу повибиралися.

А він спершу не знав, що вона полька. Думав — німкеня. "Ти диви, і серед них є отакі файні дівчата!" В очах утопитися запросто. Та акуратне ж, акуратне, мов щойно скупане. Ще й фартушок накрохмалений. І бантик біленький на голівці русявій.

Котить коляску, а в колясці — мале німченя.

Раз обігнав лемко Микола красуню — обернувся, назустріч пройшовся... Обігнав удруге... А третього разу заговорити наважився.

Німецькою. Сленгом. Що ним тубільці зроду-віку розмовляють з колонізаторами.

Дівча й зупинилося — Миколу в очах своїх утопило.

— Цо пан муві? — озвалась по-польськи.

У молодого лемка Миколи й душа заспівала.

І почали вони уже вдвох немовля німецьке вигулювати.

Як скінчилась війна, забрав Микола Лепську Віруньку до себе на Лемківщину. У велику сім'ю, що у тісняві, як бджоли у вуликові. На морги злиденні, на землю пісну, що каміння тільки й родить.

Дивилася-дивилася на те лихо Вірунька та й стала чоловіка знаджувати на свою батьківщину. Де землю не моргами — гектарами міряють. Де чорнозем — хоч на хліб намазуй. Де тільки татко і мамка її, єдину доньку, виглядають. Де річка сумирна і тиха, а не ось ця, що під боком реве: от-от хати позносить. Де луг — до самого неба. І трави на лугові тому — косиш не перекосиш...

Слухав-слухав молодий лемко Микола про річки молочні й кисільні береги та й вирішив їхати.

II

У поруйнованім війною селі опинився. Що його уже совітська влада дотла обдирала. Не гірше німецької. Де таки й справді чорнозем — хоч намазуй на хліб, і ріка замалим не тече молоком, і поля гектарами, а не моргами зміряні. Золото, золото, куди не ступи, а людяки якісь аж пришиблені по тому золоту ходять.

Довго ж намагався зрозуміти молодий лемко Микола, що і до чого...

III

Ну й став жити — куди мав діватися? На Лемківщину? Так там таке заварилося, що лемки білому світу не раді були. Новий польський уряд, збільшовичений, провів операцію "Вісла". Щоб не плодились бандерівці. У совітів навчившись, підігнали ешелони та лемків усіх, усіх до одного, на піски неродючі в бік моря Балтійського й виселили: "Хазяйнуйте, пся крев, якщо шануватись не вміли!"

Скільки їх там перемерло, стражденних!..

А тут людей давно шануватись совіти навчили: як не дерли три шкіри — мовчали. Хіба що зберуться, хильнуть по чарчині та "Ой ти, Галю..." заголосять одне поперед одного. Мов до тієї Галі і моляться. Що їх, життям люто покривджених, тільки й тримала на світі...

Та ще крадуть, прости мене Господи! З гуртового, з суспільного. Бо не вкрадеш — не проживеш... Вже як нічого не несеш під полою з роботи, то якось воно і невдобно.

Тож Микола і став приживатися у світі цьому дивовижному. Звикати якось до нього.

Став ходити на роботу в колгосп — зароблять трудодні пустопорожні. І потроху-потроху теж красти навчився. Вірунька в штани потаємні кишені нашила: відро зерна влазило! А жінота — за пазухами та попід спідницями. Як миші носили.

Миколу спершу совість мучила. Ніс зерно в тій кишені, а довкола мов "Злодюга! Злодюга!" кричало. Та згодом звикнув.

Людяка — вона до всього звикає.

Жили в хаті саманній, по війні наспіх зліпленій. Віруньчині батьки невдовзі й померли, та хата недовго була спорожнілою. Лемко Микола беріг сімейну традицію: настругав дітлашні повну хату. Та всі у нього, у бахура. Родила — тіло тріщало.

А в неділю наряджався в святковий костюм, привезений із Швабії, взував мешти блискучі, а на голову — капелюха з пір'їною, і леґінь леґенем поважки селом походжав. Молоденьким вдовичкам (скільки ж їх війна розплодила!) очі зривав. Що ладні були його разом з костюмом отим на свої груди сирітські покласти. Спали і снили про лемка.

Ох і ревнувала ж Вірунька! Ох і пильнувала, щоб якась відьма-розлучниця чоловіка не вкрала!

Було усього: і сварок, і крику, і сліз. А він лиш усміхався у вуса (бач, і вуса завів парубоцького):

— Та не журись, жінко, не змилиться...

"А шляк би тебе трафив! Заодно з тим, що намилюєш!" Лемченят півсела напустив. Так принаймні Вірунька вважала. До якої дитини не приглянеться — лемчисько викапаний. Хоч під своє крило всіх збирай.

IV

А потім про лемка Миколу село все заговорило.

Та що там село! По району прокотилося, дійшло аж до області.

Довкола села, що в ньому став жити Микола із жінкою Вірою, лежали якісь химерні ґрунти. З одного боку — чорнозем по шию, з другого — пісок перемитий. Гектарів п'ятсот, як не більше. Ріка тисячі років по заплаві гуляла та й нагорнула гори піску.

Нічого на полі тім не родило. Що не пробували сіяти — горіло на пню.

На нього давно і рукою махнули: нам і чорнозему вистачить.

Лемкові ж Миколі, який звикнув землю скупими моргами міряти, оте поле порожнє — колючкою в оці. Не раз його кроками міряв, прикидав, що й де садити. Отут сосна ростиме, а тут, на заболоченому, вільха. Озолотитися можна!

Мову заводив — сміялись, одмахувались.

А тут Сталін перетворювати природу надумався. Лісосмугами всю країну покрити.

Микола, лемко, й ожив. До району дійшов — переконував.

Одмахувались. Дай, чоловіче, нам спокій із своїми гектарами, тут немає чим лісосмуги засаджувати.

Ходив-ходив, страждав-страждав лемко Микола та листа й накатав. У Москву. Сталінові. Цісареві над усіма цісарями.

Дальше району той лист і не дійшов.

Перехопили, до отієї установи стали тягати, що з неї наперед ногами виносять. Хто це йому пораяв такого листа написати? Вождя народів тривожити? Не вірили, що він сам до такого додумався.

Вже й статтю йому шили: диверсант німецько-англійський, надумався сталінський план перетворення природи зірвати. Вже й тюрма його ждала або куля в потилицю. Та Микола, на щастя своє, зізнався, що він не один лист, а два написав. Щоб хоч один до високого адресата дійшов.

Кинулися шукать другий лист — немає листа! Прозівали, проґавили, уже, мабуть, у Москві. Ану ж батько народів і справді той лист прочитає? Та й спитає із них, як уміє питати.

І загуло, завертілося.

З переляку великого кинули всю техніку, що нею лісосмуги прокладати збиралися, на піщане те поле, будь воно й прокляте, саджанців скільки треба навезли. За тиждень упорались.

І зазеленів, підростаючи, ліс на полі досі порожньому, село од зимових вітрів захищаючи. І стали плодитись у ньому не тільки гриби, од маслят аж до білих, а навіть звірота набігла. І зайці, й лисиці, і борсуки товстопузі, навіть лосі та сарни почали гостювати. І начальство районне уже вище начальство в ліс той привозити стало: хвастатись, як вони геніальний сталінський план у життя втілюють.

У газетах дзвонили, кричали по радіо. Про лемка ж Миколу — ані словечка.

Тільки люди про те пам'ятали, хоч скільки літ уже збігло.

Збираються до лісу по глицю на розпал чи по ті ж сироїжки-маслята, не забувають сказати, що до Лемкового лісу рушають.

V

А він хату нову будувати надумався.

Бо ця уже зовсім розвалюхою стала, дітлашня всі стіни оббила. У дощі стеля протікає, як решето, от-от обвалиться.

Батько Сталін давно уже вмер, у Москві став царювати Микита. Кукурудзою ледь не задушив неосяжну країну. А потім (все було йому мало) цілину в Казахстані засівати затіяв. Степи переорати, де зроду-віку казахи табуни свої випасали.