Половці і Отрок - Олесь Олександр

Зі збірки "Княжа Україна"

Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не має,
А один лише кістяк.

Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.

І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.

Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.

І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
"Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.

Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.

Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!"

І співець прийшов і мовить:
"Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні".

Відповів спокійно Отрок:
"Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.

Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!.."

І співець співає пісню,
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.

І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:
"О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!

Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Що святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.