Так вийшло - Антоненко-Давидович Борис

Відтоді, як глухої морозної ночі Лебединські, не у фаетоні, навіть не в санях, а на драбчастому возі, яким возять влітку снопи з поля і який тоді потемки трапився в клуні першим напохваті, трюхикали чимдуж з хутора, аби швидше від'їхати подалі від своєї околиці, де їх усі знали,— минуло понад десять років. Спочатку тяжких, злиденних років, у тісноті й бруді, з тифами, з порожніми шлунками, з постійним страхом за своє життя...

Але, перебідувавши втрьох з донькою в її маленькій київській кімнаті злигодні й потруси перших років революції, вони більш-менш щасливо дочекалися, коли життя потроху втряслося й унормувалося. Якщо порівняти з тим, що вони чули про своїх давніх знайомих, яких сувора доля порозкидала на поневіряння по Болгарії, Сербії, Польщі й Франції, то Лебединські влаштувалися в нових умовах досить непогано. Дочка, Марія Миколаївна, з Лебединської стала Красовською, вийшовши заміж за немолодого київського інженера, й вела музичне виховання в кількох дитячих садках; Микола Петрович за допомогою зятя влаштувався плановиком на великому заводі, де той працював; Софія Аркадіївна, давно забувши про свої популярні книжечки та аптечки, захопилася художнім вишиванням і, на подив самій собі й Миколі Петровичу, навіть дещо заробляла на тому. З минулого, крім спогадів, якими можна було ділитися тільки у вузькому колі своєї родини, ке лишилося нічого. В анкетах на роботі Микола Петрович і донька значилися як службовці, а в графі про походження незмінно писали "з селян". Якось під час чистки радянських установ хтось із комісії присікався був до біографії Марії Миколаївни й почав допитуватися, з яких саме селян вона походить — з куркулів чи бідноти, але, натренована своїм чоловіком, що бував у бувальцях, Марія Миколаївна легко розвіяла небезпеку, відповівши спокійно: "Батько був середняк". Відповідь цілком задовольнила комісію, і на тому непорозуміння вичерпалося. Самого Миколу Петровича не спитали й того.

Проте брехати в анкетах, біографіях та розмовах — було прикро Лебединському. Так ніби він не тільки на папері, а й у повсякденному житті підміняв самого себе, раз у раз граючи чужу, невластиву йому роль. А втім, не тільки він, а й інші теж здебільшого грали ролі. Навіть неживі речі — і ті грали. Лебединський внутрішньо посміхався, коли натрапляв у газетах або чув у промовах: "Комнезам грає велику роль у справі організації бідняцьких мас", "Профспілки грають велику роль у комуністичному вихованні трудящих", і навіть трамвай теж грав "велику роль у житті великого міста". Ну що ж, мусить і він, Микола Петрович Лебединський, аристократ у душі, грати роль службовця, щось на зразох колишнього "разночинца", парвеню. Гидко, але треба. Бо що вдієш, коли "все сметено могучим ураганом", як декламує часом Марія Миколаївна! Родовід, становище в суспільстві, меблі з карельської берези, саксонську порцеляну, ескіз самого Верещагіна — все знищено...

Ні, пак, не все. Єдине, що збереглося в Лебединського непорушним з тих часів, про які не можна було тепер нікому казати, це його давня пристрасть до полювання. Звісно, тепер були інші обставини, інші можливості. Про хортів, полювати з якими так любив колись Лебединський, годі було й думати; він не міг собі дозволити тримати навіть одного якого-небудь лаверака чи пойнтера-бекас-ника. Дві кімнати зятевої квартири, з яких меншу займав Микола Петрович з Софією Аркадіївною, були не якою там великою житлоплощею, щоб на ній розкошувати з мисливським собакою. До того ж зять, а за ним і дочка не поділяли ловецького захвату Миколи Петровича, і на це не можна було не зважати.

Та хоч би як там, а щороку, надвечір тридцять першого липня, він виїжджав на відкриття мисливського сезону. І в цей день його не могло спинити ніщо. Геть цифри, зведення, звіти, плани! Хай хоч півтора дня, а будуть його днями цілком!

Вибиратися далеко від Києва йому не дозволяла робота, а тому Лебединський звичайно їздив пароплавом до одного з придніпрянських сіл на північ від Міжигір'я. Щоправда, там було не так густо з дичиною, як.десь па Прип?яті чи під Яготином, але їхати недовго — за які три години вже й там. Якщо навіть не дуже пофортунить, то все ж, повернувшись додому, можна на вічне запитання зятя: "Що вбили, крім здоров'я і часу?" завжди показати з пару чирят та бекасів. А якщо до цього долучиться ще й дебелий крижень, то, як на теперішні обставини, це можна було вважати за успіх. Та суть не в кількості забитої дичини. Лебединського вабило інше. Там, на тих болотах і озерах, де він бував сам на сам з природою, де щоразу повторювалися з невеликими варіаціями давні мисливські пригоди, де перед очима раптом поставав краєвид, що нагадував щось давнє, призабуте,— йому ніби поверталося минуле, і він знімав з себе

постійну незручну машкару, лишаючись просто мисливцем. І тоді здавалося, що нічого не змінилось у житті, що не було ні тої останньої грудневої ночі в маєтку, ні цих пропащих неспокійних років, а просто він поїхав цього разу полювати в інше місце.

От і сьогодні, коли Лебединський затримався ранком на льоті біля Попового озера, недалеко за Дніпром пройшла ранкова, лагідна, як у травні, гроза. Він опустив рушницю і, зачарований, дивився, як шугали з хмари білі змійки блискавок і весело погромихував негучний, наче" штучний, грім... Та отака ж ранкова гроза вже настигала його колись з-за Сули на Моховатому болоті! Тільки тоді він ішов у добрячих болотяних чоботях, на голові був білий кашкет, а за болотом на нього чекав з "дрожками" конюх Степан. Тоді — пригадується Лебединському — він щасливо втік від дощу й рано повернувся на хутір з кількома чирятами, яких повиносила з густої лепехи прекрасно надресирована ірландка Діана. Сьогодні дощ теж не зачепив його, але майже до пояса він був мокрий, бо довелося довго бродити у воді, марно шукаючи в оситнягу двох підранків. У другій половині дня Лебединському несподівано пощастило компенсувати себе чотирма бекасами, і він був задоволений.

Мокрий і стомлений, аж ліньки було спинитись і повили-вати з мокрих шкарбанів воду, щоб вона не чвяхкотіла там, він чвалав до села, солодко мріючи про відпочинок. Ось уже видно й крайні хати, а там пройти трохи вуличкою понад берегом і буде невелике подвір'я кульгавого Москалика, в якого Лебединський завжди спиняється. Як приємно буде зняти мокре взуття, сісти на лаві, простягти натруджені ноги, й закурити! На цьому, власне, й кінчалася для Лебединського справжня насолода від полювання,* бо далі, навіть перед Москаликом, цим напіврибалкою, напівхліборобом, що нишком пострілює і дичину з шомполки, треба було матися на обачності, стерегтися сказати зайве необережне слово.

Досі Москаликові не могло навіть наснитися, що підтоптаний чоловік, у потертому вицвілому піджаці, який не раз уминав у його хаті варену рибу, сьорбав пісний селянський борщ,— колишній поміщик, пан. Так собі чоловік — або продавець у крамниці, або базарний спекулянт, бо рушницю добру має: два чоки й кучно б'є. Коли Москалик якось став допитуватися, де Лебединський живе в Києві й що робить, той відповів йому досить туманно, мовляв, працює конторником на заводі, а живе аж під Святошином. Така відповідь не дуже відбігала істини, а головне, гарантувала, що Москалик, приїжджаючи до Києва на Житній базар продати свіжу рибу та птицю, не зважиться притарабанити в гості до Лебединського на зятеву квартиру. Бичуватися з Подолу пішки — далеко, а їхати трамваєм — при своїх нестатках пожаліє гроші.

Так на тому й стало: конторник так конторник, мисливці всякі бувають. Он торік восени в Москалика ночував навіть єврей-мисливець, суддя з Києва. Про це диво й став сьогодні оповідати Москалик, коли Лебединський, зайшовши до хати, вішав на кілок біля дверей ягдташ з бекасами. Саме бекаси й навели його на спогад про суддю-мисливця, якого Москалик з пошани до його посади назвав навіть по-город-ському "яврей", а не жид, як то звичайно казав про інших, не вкладаючи в це слово ні ворожнечі, ні зневаги.

— Бекаси йому — що горобці. І не гляне, якщо. бекас випурхне з-під ніг. А от утви багато б'є. Хоч він л настоящий яврей, а стріляти вміє. І горілку п'є. Торік, як ночував тут, пляшку зі мною випив, ще й мало йому здалося — попросив самогону де напитати. Ні, хороший собі жидок, от тільки що — суддя!..

— Цікаво, а з ваших сільських євреїв є такі, що полюють? — спитав Лебединський, сівши до столу й з насолодою чухаючи голу п'ятку об стопу.

— З наших? — здивувався Москалик.— Так їх уже ж давно нема. В нашому селі тільки один жид був — Берко, так і того ж в дев'ятнадцятому році втопили.

— Що ж він — злодій був, чи як, що втопили? — спитав Лебединський, аби підтримати розмову, вагаючись у думці — чи послати й собі по самогон, як той мисливець-суддя, чи досить того, що почастував учора ввечері Москалика і його жінку сорокаградусною? Мабуть, досить, вирішив він і закурив цигарку, простягаючи через стіл пачку й Москаликові.

— Хто — Берко злодій? Таке! — здивувався ще більше Москалик, навіть затримав коло пачки темну від засмаги й бруду руку.— Який там злодій! Берко був дуже хороший жид.

— То хто ж — грабіжники втопили? — все ще не розумів Лебединський.

— Та ні! Люди втопили. Ми самі.

— Ви самі? За що ж? — насторожився Лебединський, відчуваючи, як від останніх Москаликових слів на нього здалека повіяло чимось знайомим і страшним.

Москалик незграбно витягнув з пачки цигарку, припалив її об цигарку Лебединського, щоб не переводити марносірника, і, сплюнувши на долівку, замислився хвилину й сказав:

— Так вийшло...

Давній кошмар, як уві сні, насунувся на Лебединського від цих слів, але якась незрозуміла владна сила штовхала його ще раз зазирнути в прірву.

— Як це — "вийшло"? — вражено спитав він Москалика, як десять років тому питав у своєму домі Плахотку, коли той разом із іншими селянами прийшов палити маєток.

Москалик схилився, спираючись ліктями на розчепірені коліна, затягнувся цигаркою, знову чвиркнув на долівку й спроквола почав:

— Іншим би часом ніхто Берка й не зачепив би, ну а то ж був отой дев'ятнадцятий рік, коли навесні з нашого села, а найбільше з Петрівців, Гостомеля та Вишгорода ходили до Києва Куренівку брати.