Розгардіяш - Кропивницький Марко

ДІЄВІ ЛЮДЕ:
Денис Шаповаленко.
Степанида, його жінка.
Юхим, їх старший син.
X и м к а, жінка Юхимова.
П р о х о р, другий син.
К а т р я, жінка Прохорова.
Іван, третій син.
X р и с т я, мати Катрина.
М е л а ш к а, сусідка, удова.
Д а н ь к о, школяр.
1-й староста.
2-й староста.
Музика.
Сільський староста.
Урядник.
Дмитро.
Знахар.
Музики, народ, діти і козаки.
Діється в селі.

ДІЯ ПЕРША
Нова хата, стіл, піл, жердка, мисник, полиця, лави, кочерги і таке інше.
ЯВА 1
Степанида і Мелашка.
Степанида (причеплює над божницею рушника, Мелашка їй допомага). Отакечки найкраще буде, як рушника розгорнути надвоє, а посередині будуть образи...
Мелашка. Еге ж. Посередині вони поставляють собі благословеннє, а перед образами почеплять лам-падочку та голубів... Коли б ще й квіток почепити, тоді вже і господи як хороше було б!..
Степанида. Нехай люде бачать та дивуються, як свекруха пеклується задля невістки опорядити нову хатину.
Мелашка. Такої другої свекрухи, як ви, увесь світ сходи — не знайдеш.

ЯВА 2
Іван (вносить дошку). Ось ще вам одна дошка.
Степанида. Давай її сюди, на піл. (Кладе дошку на піл, застеля піл літником і склада подушки). Невже втомився, що так важко дихаєш?
Іван. Думаєте, не втомився?..
Степанида. Тепер вже неначе і все готове в хаті?
Мелашка. Причепурена хата та опоряджена, неначе хороми.
Іван. Дайте ж мені, мамо, за труди чарку горілки.
Степанида. Все тобі горілки, чи не годі б вже на сьогодня? І так вже зо три вихилив. Вип'єш лишнє, і знов вхопе тебе за серце.
Іван. Тадже ж у нас сьогодні весіллє?..
Степанида. Та воно правда... Забув хіба, що вчора хвершал казав, що тобі овсім не слід пити?
Іван. Та що він тяме, ваш хвершал?
Степанида. О, ти розумний!..
І в а н. А ви, може, маєте мене за дурного?..
Степанида. Казав хвершал, що від горілки тебе ще гірш скоцюбить.
І в а н. Скоріш йому язика скоцюбить!..
Мелашка. На мою думку теж так випада, що хвершал бовка дурницю.
Степанида. А хто його зна... Налийте вже йому, сусідко. (До Івана). Ото ж щоб сьогодня була остання, чуєш?
Іван. Чую, не глухий!..
Мелашка (взяла пляшку і чарку). І я з тобою, Іване, почастуюсь. Ти бідний калічка, а я сердешна удова, то нам з тобою тільки і втіхи, що в горілці, чи так?
Іван. Може, й так...
Мелашка(приспівує).
Та нікому гірше нема,
Як тій удові,
Що у хаті тільки сама
Та стіни німі...
(Випила й підносе Іванові).
Але хоч я і удова, та не геть-то журюся...
Іван (випив). А тепер піду на весілля, ще й там мене почастують. (Хутко пошкунделяв).
Степанида. Ач який... Не годилося б йому пити.
Мелашка. Отже я по щирості так міркую, що мені та вашому Іванові нічого більш у світі не зосталось, як горілку пити... Ніщо так не заспокоює клопіт, як горілка, вона — втішниця найсправжніша.
Степанида. Нам з Івана ніякої роботи і ніякого пуття...
Мелашка. Що ж, так вже, виходить, бог йому призначив.
Степанида. А певно, що так... Що я з ним по-помучилась, як ще малим був, як ото скоро упав з печі та скалічів... Вірите, не раз навколішки припадала та сльозами милосердного благала, щоб його прибрав; вимучив він мене до пропадющого... Воно, може, і гріх було об тім благати. Ох, господи многомилостивий!..
Мелашка. А мабуть, таки гріх...
Степанида. Живемо, мовляв, навпомацки, не втямимо: де гріх, а де спасеніє... Попомучилась я з Іваном, і господи, попомучилась!.. Тут приспічує тобі робота, а ти з ним воловозься... аж зненавиділа його!.. Отже як хирів, як мучився, а не захирів, зріс на клопіт нам. Куди його призведеш, до якої роботи?.. Ні косою потягти, ні за плугом... Одне слово, дармоїд...
Мелашка. А ви не ремствуйте. Може, господь на його каліцьку долю пошле вам такого щастя, якого й не сподіваєтесь.
Степанида. А може. Звісно, бог що схоче, те й зможе... Ох-хо-хо! (Заметушилась знову по хаті). Чи буде ж коли-небудь невістка так панькатись зо мною, як я оце їй догоджаю?
Мелашка. Чого не знаю, то не знаю і не хочу пророчити... Звісно, як Прохор ваш не зопалу одру-жився з Катрею, а по мислі, то вже певна річ, що промеж них мусить бути і лад і згода; а де лад, там і пошаноба,— як свекрусі, так і свекрові та й усьому родові... Як Прохор — вже царську службу відбув?..
Степанида. Ще не цілком відбув, він запасний...
Мелашка. Але воно так припада, що неначе вже й збувся того клопоту... Там, де поберуться без кохання, як тепера воно часто вже трапляється, то з такого шлюбу шкода сподіватись супокою, лихо та гармидер там зразу окубляться. (Зітхає). І не доведи господи!..
Степанида. Правда, сусідонько, що з такого спарування не жди милування...
М е л а ш к а. Хоч би й про себе скажу. Віддалась я без огляду, похапком, ніби здуріла на той мент... Звісно, молода була — дурна... Хвалити господа, що здихалась, а дев'ять год таки промучилась... Нехай мене тепер хоч озолотять — вдруге вже не піду заміж, нізащо не піду!.. Нехай йому хрін з паприкою, от що!.. (Регоче).
Степанида. Тадже либонь на тім тижневі... Стривайте, хто ж оце мені казав? Отже й не пригадаю!.. Чутка така була, що ви заручилися з Самійлом Кривоп'ятенком.
М е л а ш к а. Еге ж, мало знов була не здуріла, та, дякувати господеві, заздалегідь похопилася зректись...
Степанида. А казали люде, що Самійло від вас відкинувся?
М е л а ш к а. Брешуть, брешуть, сімсот і дев'ять раз брешуть! Я від нього відреклась!.. Ой і люде ж у нас які брехливі!.. ай-ай-ай!..
Степанида. Ми з своїм старим побралися по своїй власній волі та, благодареніє господеві, прожили вік в згоді... то нехай і діти наші так... Оті полумисочки, сусідонько, не ставляйте на припічку, а краще у мисника, а макітру можна постановити геть туди, аж на черінь... Ох, сяду та відпочину. (Сіда). Сідайте і ви та відпочиньте.
М е л а ш к а. Я не втомилась ще; як треба кому у чім задопомогти, то я на ту добу роблюсь невтомною.
Степанида. Та це правда, що ви роботящі.
Мелашка. Отже мій покійничок на те не вважав, все було за моїми руками, а він ніби того і не добачав.
Степанида. Скільки знаходилось порадників, щоб Прохор наш сватав другу яку дівку, а не Катрю. Про іншу казали, що за нею і сеє і теє, і що її рід величний та заповаджений, що через той рід можна через яке уремня і в начальники призвестись... але ми усім відповідали, що то цілком у синовій волі, що нехай бере ту, на котру впаде його думка...
Мелашка. Так, так... Воно так і повинно бути, бо так воно найкраще.
Степанида. Деякі люде аж глузовали з нас та дурнів з нас строїли... Може, почастуєтеся ще?
Мелашка. Я з дорогою душею. Гляньте на хатину, як квіточка... У великий кошт вона вам обійшлась?
Степанида. Хоч і не питайте, потратилась багато... Але ж задля кого втрачаємось, як не задля дітей?.. Задля них тільки й живемо. Небагато їх у нас. Юхим вже в одділі, дочка теж... Прохор та Іван, ото і всіх... Викушайте ж чарочку.
Мелашка (наливає). Дай же господи нашим молодятам і щастячка, і здоров'ячка, і віку довгого та розуму доброго. (Випила і частує Степаниду).
Степанида (взяла чарку). Не бажаю я їм ні багатства, ні розкошів, я ніколи на те зродувіку не заздрилась, все багатство і всі розкоші — в згоді та в супокої... (Одпива).
Мелашка. Ото стільки випили?
Степанида. Я й зроду по повній не пила.
Мелашка. Та ви ж так і чарочку знаровите. (Регоче). А я така, що в чарці і краплини не лишу... Вже ж і весіллє справили ви, на славу: і питва і їства вволю, ще й троїста музика!.. Похрипли від співів і ноги від танців повідкидали дружки, свашки та приданки... Інші люде так задоволнилися питвом, що день по троє чмелів слухали...
Степанида. Тридцять цілкових як одну копійку тільки на горілку потратили... І знов столове двадцять; а скільки пішло на дарунки, на митрики та за вінчання... Що ж, кажу, задля своїх діток втрачаємось, ні задля кого більш, як задля них, увесь вік дбали задля них...
Мелашка. Так, так. Бачила багато я весіль на своїм віку, може, їх аж сімсот і дев'ять бачила, ну такого не видала... Може, ще ви почастуєте?
Степанида. Давайте.
Мелашка (подає пляшку і чарку). А я, сусідонько, признатись по правді, боже як боялась, щоб, бува, чого не скоїлось на весіллі...
Степанида. Чого ж такого?
Мелашка. Як Прохор гуляв з Катрею більш півроку... Хіба не знаєте, як іноді трапляється?.. Та й люде не поскупилися на пащекування та всякі прикладки...
Степанида. Знаю... Чула, що і ви, сусідонько, доточували свого язика.
Мелашка. Хто, я?.. Га? А може... Знаєте, як наслухаєшся, чого іноді каторжні брехливі люде не наплещуть, то часом і не встережешся, як і сама бовкнеш ненароком якесь словце... Не хочу таїтись, може, і я винна... Язик мій — ворог мій! Хоч візьми та й утни його!..
Степанида. Доставалося вам за вашого язика від покійного чоловіка?..
Мелашка. 1-і, доставалося!.. Бив, бив, бузувір, господи як бив!.. Раз з горища жбурнув мене об долівку та мало не перебив надвоє... Більш місяця вилежала після тії бійки... Як гоїлася та очунювала вже, то, вірите, все собі нишком шепотіла, дивилася на матір божу пресвяту та благала, щоб укоротила мені язика, щоб змогла я удержувати його за зубами...
Степанида (налива чарку і підносе)* Не вчула, певно, мати божа вашого благання? Викушайте.
Мелашка (випила). І з чого воно іноді ото коїться таке, що аж ніби тягне тебе за язика, ну притьмом тягне, щоб почесати його... А вже як розпустиш його, то й не встережешся, як і намелеш і навієш... Дай же господи нам діждати ще й Іванового весілля. (Хоче випить). О, чи я вже випила? Коли ж це?
Степанида. То я ще вам наллю. (Налива).
Мелашка. А я не відречусь, хильну. (П'є).
Степанида. Кажете, щоб Іванового весілля діждати, а яка ж дівка за нього піде, хіба божевільна яка? Кому потрібен дармоїд?..
Мелашка. А може, й знайдеться? А ви й не викушали?
Степанида. Я вже вдовольнилася, більш не питиму.
Мелашка. І не пийте; коли не кортить, краще не пийте. А мене чарочка завжди підбадьорює.
Степанида. А я ніколи не була прихильна до чарки, однудві подужаю, а третю, то вже через силу.
Мелашка. Іншому вона таки й вадить.

Я В А З
X р и с т я (входить з хлібом під плечем). Вітаю вас, свашечко, в новій синовій хаті.
Степанида. А вас вітаю в зятевій. Цілуються.
X р и с т я. Ідуть вже наші новосельці, князь і княгиня, оце їм святий хліб. (Кладе хліб на стіл).