Любов - Жиленко Ірина

Була я пташкою – і ти мене спіймав

І небо взяв у придане за мною

Я стала квіткою – і ти мене зірвав.

Та й досі пахне дім у нас весною.

Я стала яблуком.

Зостався по літах лиш смак медовий на твоїх вустах.

А я тепер у срібному вінці.

Тепер я свічка у твоїй руці.

Тобі ще світло? Але ж день мине

Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни.

Бо взята тишною, – уже не буду я тобі жоною…

Я буду тінню, голосом, луною.

Тож будеш ти крізь темряву людську на голос мій незрячий йти за мною. І кликати… Але кого? Яку?

Ту пташку, що і спіймана – літала?

Ту квітку, що і зірвана – цвіла?

Те яблоко, що дітьми проростало?

Ту свічку, що і згаснувши – була?

Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?

Ким я була? І ким я буду, Боже?

Господь мені всміхнеться:

“Не жалій і не тривожся. Буде все, як треба.

Пташина знов повернеться у небо.

А квітка знов цвістиме на землі.

І в яблука є ціль, і місце є,

А свічка зійде в Царствіє моє…” –

А що ж із ним залишиться,

Господь, в тих чорних днях, у світі зловорожім? –

Твоя любов, дитя, твоя любов… І милість Божа.