Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Розлючений, Опал вертівся та ставав дибки. Раптом я знову глянула на урвище й компанію Торнтона, що застигла над ним. Чому вони так дивно принишкли? Чому не шукають обходу? Де я бачила це урвище й річку, коли я чула про них?..

Аж тут я зрозуміла: Селестія! По цій річці проходить кордон! І я перетнула його.

– На землю! – рикнула загрозлива постать.

Вона спинилась зовсім близько, уся така безпристрасна й холоднокровна, у чорному мундирі. Я сповзла з Опала. Від перенапруження мене трусило. Почувалася дивно: наче маю боятись, але не боюсь, і це лякає мене.

– За нами! – рикнули знову.

Ще одна постать стала опріч мене, і ми рушили до пурпурового шатра. При ньому виднілись дві жінки. Ще здалеку стало ясно: одна – сеньйора, інша – служниця. Жінка у багатих шатах пожадливо вдивлялася в мене. Здавалось, вона тільки цього й чекала: чергову жертву, щоб зірватись на ній, відвести душу. Аж ось вона я: так нахабно перетнула кордон, стрибнула з урвища просто їй у табір!

«Порушника чекає розправа», – промовляв увесь її вигляд.

Та не встиг мій конвой дійти до неї близько десяти кроків, дивні метаморфози стались із пані: обличчя пополотніло, очі розширились, подих заціпило… Здалось, вона ледве втрималась на ногах. Чого не скажеш про мене: самопочуття сеньйори мене не цікавило, та я була б рада, якби вона справді зомліла, і варта кинулась її рятувати, а я зникнула з виду.

Проте, як вже говорилось, пані втрималася на ногах. Може, хвилину вдивлялася вона в моє лице, не в змозі поворухнутись. Я вже й не знала, що думати: це обов’язкова стадія перед тим, як перейти до розривання на шмаття? Раптом уся вона перемінилась, і погляд її сповнився співчуття.

– Помилуй Тіккас! – скрикнула вона. – Та ти уся тремтиш! Що ж ти стоїш? Ходімо до шатра, відігрієшся! – потім обернулась і кинула до своїх: – Негайно знайдіть, у що переодягтись! І подайте гарячого чаю!

Тоді жінка наблизилась до мене, скинула накидку зі своїх пліч і турботливо накинула на мої.

– Д-дяк-кую, – мовила я

– Бідолашка! – лише вигукнула жінка. – Ходімо ж, ходімо… – поквапила мене, а потім знову обернулась до своїх: – І нагодуйте коня!

У шатрі я перевдягнулась у сухе: мені подали розкішну сукню, схоже, з гардероба тієї жінки. По тому принесли чай і, всівшись на подушках, ми стали його попивати. Жінка зацікавлено мене розглядала, мовби будувала версії того, що ж могло примусити мене стрибнути з такої кручі, проте не ставила прямого запитання. Я відповідно розглядала її і намагалась зрозуміти, що за людина сидить переді мною.

Жінка ця була вже немолода, проте досі дуже красива. Розкішне золотисте волосся спадало на плечі й облямовувало вродливе обличчя. Те обличчя дивувало своєю витонченістю та чарівливістю, однак водночас… воно здавалось якимось неприродним та неживим. Одні тільки очі на ньому палали дивними вогнями – яскраві, великі та сині.

Ця жінка ласкаво всміхалась мені й питалася про самопочуття, складаючи враження людини вкрай доброї, співчутливої та милосердної. Проте було в ній щось таке… щось від сеньйори Лефевр.