Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

О, як болісно дають по серцю ті вигуки, в які впихаєш радість, коли хочеться завивати від горя! Я також стискала руки, щоб не видати напруги.

– Я ніколи не розумів, чому він мене не любив, – в його голосі звучало тремтіння. – Чим я завинив? Чим я не такий? А він дивився на мене… як на ворога. Дивився на мене, ніби це я у всьому винен… Рідний батько! Він дивився на мене так, ніби це я винен у смерті матері. А чому вона померла? Я не знаю. Одного дня вона просто померла. А море забрало сестру… І залишило мене наодинці з ним, – якось страшно це прозвучало. – Він ніколи не називав мене сином.

І раптовий істеричний смішок вирвався у нього з грудей.

– Знаєш, це він мене фехтувати навчив. Я пам’ятаю, ти так верещала і бігала від мене, коли я тебе подряпав… Це були просто подряпинки. Нещасні подряпинки у порівнянні з тим, як він різав мене! – дуже моторошно полум’я освітлювало його риси. – О-о-о… Він мене навчив. Він мене таки навчив. Я став фехтувати так, щоб більше ніхто не посмів мене різати!

«Дарма я сюди прийшла, – змолилася я. – Та хто знав, що я не здатна витримати розбійницьку сповідь?»

– Я досі пам’ятаю той день, – сказав Піт. – Той день, коли мене підставили. А я до останнього нічого не знав. Сидів за нотами й вигадував, яким зробити останній акорд… А він вламався до мене і виставив шпагу у груди. Я вже думав, що він мене вб’є. «Це ти зробив?!» – кричав так, ніби порубає на місці. «Це ти зробив?!» – кричав так, що у шибках здригалося скло, – Піт видихнув і заплющив очі. – Я справді думав, що він мене вб’є. Але він мене відпустив. Повірив? Аж дивно. Ніколи не вірив. У всьому винив. Спитав про принцесу… Нарешті випустив шпагу. І сказав мені тікати світ за очі. Тікати й не озиратись. І не сподіватися на справедливість, на честь, на людську доброту. Сказав, що якийсь містичний «він» мене так просто не відпустить. Що знищить мене, тільки я попадусь йому в руки… – Піт знову набрав повітря у груди. – Цікаво… що він мав проти клятого Конрада, що одразу зрозумів, в чому справа? Мені здалося, що цей був той єдиний випадок, коли він ненавидів когось більше за мене.

Після цього Піт замовк. Посидів трохи, який раз підворушив пригасле багаття… і глянув на мене. Ніби вперше зрозумів, що я тут сиджу. Сиджу – і слухаю.

– Іди спати, Ізабель, – сказав він. – Завтра складний день.