Земля у рівновазі - Альберт Гор

руйнівну заго­тівлю деревини. У Сараваку, як і в Папуа, розслідування виявило, що урядовці, відповідальні за лісові багатства, напевно, отриму­вали гроші, надаючи концесії компаніям, які ладні були винищити ліси. Під тиском цих компаній уряд невдовзі запровадив закон, який забороняв блокувати дороги, якими перевозили ліс. Корінні народ­ності, зокрема пенан, кенья, кайян, келабіт, та лун баванг, ібан, зрештою взяли справу у власні руки, коли ерозія вразила їхні землі настільки, що вода стала непридатною для пиття. Ті, хто виживали завдяки майже зниклим лісам, стали особливо відчайдушними в своїй боротьбі. Хоча цей рух опору мав невеликі шанси перемогти потуж­ні сили, що йому протистояли, їхня мужність викликала міжнародні протести, які тривають і досі.

Одне із саравакських племен, пенан, за сприяння екологічної групи «Друзі Землі» послало делегацію до Сполучених Штатів. Одного зимового дня вони увійшли до мого офісу, одягнені в позичені светри, щоб захиститися від незвичного для них холоду: здавалося, то були прибульці з іншого тисячоліття, у солом'яних капелюхах і дерев'я­них браслетах — єдиних залишках своєї культури. З допомогою перекладача, який з великим зусиллям опанував їхню мову, пенани розповіли, що деревозаготівельні компанії встановили прожекто­ри, щоб винищувати ліс як вночі, так і вдень. Схожі на шокованих мешканців міста, що знаходиться в облозі під постійним обстрілом, вони розповідали, як навіть сезонні дощі не спинили ланцюгові пили та лісозаготівельне обладнання, що руйнували древні землі їхнього народу — спадщену багатьох поколінь. Перед тим, як піти, вони передали мені заяву перекладену на кострубату англійську:

«Майже всі лісові багатства пенанів винищено. Води річок дедалі більше замулюються, особливо під час дощового сезону, як тепер. Багато селян хворіє. Діти часто страждають на біль у животі. Їжі теж не вистачає. Мусимо йти у віддалені місця в пошуках їжі. Якщо нам пощастить, після одного або двох днів пошуку ми знаходимо щось попоїсти... Ліки теж важко знайти. Коли ми перекривали шляхи з червня по жовтень 1987 року, ситуація трохи покращилася. Вода в річках стала чистішою. Винищення лісу тимчасово зупинилося... Прибуло чимало поліції та солдатів на гелікоптерах і зі зброєю.

Ми кажемо, що проблеми пенанів спонукають наш народ вста­новлювати блокаду. Пенани хочуть мати землі та ліси своїх предків. Поліція та солдати відповідають, що нині діють нові закони. Якщо ми не знімемо блокаду, нас схоплять і кинуть до в'язниці. Ми, пенани, не хочемо застосовувати силу. Ми не хочемо шкоди своїм сім'ям і селам. Коли поліція та солдати розблоковували шляхи, ми не опи­ралися. Якщо нам потрібна допомога від поліції, ми не отримуємо її. Якщо ж викликає компанія, поліція прибуває та залишається біля нашого села довгий час. Чому новий закон такий жорстокий? Ми хочемо законів, які допомагатимуть нам. Але новий закон дуже розчаровує. Нас не вбивають із зброї, та відбирати наші землі — це те саме, що й вбивати нас».

Ось такі вісті з фронтів війни проти природи, що нині триває скрізь у світі. Ці слова пенанів разюче подібні до скарг ефіопів, захопле­них військами Муссоліні у 1935 році, чи закликів на допомогу з Угорщини, коли радянські танки йшли у 1956 році вулицями її міст. Перші жертви слабкі та безсилі, але безжальне і невситиме прагнен­ня експлуатувати й плюндрувати Землю скоро пробудить сумління у тих, хто тільки тепер починає чути сигнали тривоги та приглушені заклики про допомогу. Згадаймо знані слова пастора Мартіна Німоллера про те, як нацистам вдалося підкорити все суспільство. «У Німеччині нацисти спочатку розправилися з комуністами, і я не підняв голосу, бо не був комуністом. Тим часом вони взялися за євреїв, та я мовчав, бо не був євреєм. Далі вони розгромили проф­спілки, та я мовчав, бо не був членом профспілки. Потім вони взялися за католиків, та я мовчав, бо протестант. Зрештою вони прийшли по мене, і тоді вже не залишилося нікого, хто міг би підняти голос за мене».

Одним із тих, хто починав новий рух опору був Чіко Мендес. В той час, коли наприкінці 1988 року сенатори Тім Вірт, Джон Гайнц і я, разом із конгресменами Джоном Брайантом, Джеррі Сікорскі та делегацією спостерігачів їхали до Бразилії, щоб зустрітися з Мендесом, — мабуть, найвідомішим серед борців цього руху останніх років, — його було вбито групою багатих землевласників. Родом із провінції Акрі в Амазонії, Мендес згуртував й очолив серингейрош (збирачів каучуку), що збирають щедрі дари вологого лісу — плоди, горіхи, та особливо каучук, виробляючи його з соку каучукових дерев. Їхній спосіб життя допомагає зберігати вологий ліс, та нині вони опинилися на шляху комерційних інтересів тих, хто прагне експлуатувати ліс, викорчовуючи або спалюючи його та розчи­щаючи місце для тимчасових тваринницьких ранчо. Багато разів Мендес та його група збирачів каучуку намагалися заблокувати бульдозери загарбників і заважали їм заглибитися у вологі ліси з метою їх підпалити. Більше того, Мендес розробив альтернативні сталі способи проживання у вологому лісі, що дають прибутки, та сприяв створенню різноманітних підприємств, заохочуючи фермерів не спустошувати землю, а жити в гармонії з нею. Усвідомивши всю складність посталих питань, він зайнявся політичною діяльністю і розвинув свої лідерські здібності, та багатство і влада землевлас­ників зумовили його поразку. Оскільки ж він усе ще загрожував їхнім інтересам, то вони вбили його за три дні перед Різдвом пострілом із рушниці в дверях власного дому.

Прибувши до Акрі, ми зустрілися з вдовою Мендеса, Ілзамар, і його колегами, які присягнулися продовжувати опір винищенню Амазонії. Їхня битва ще далека від завершення: багатьох інших представників руху, менш помітних ніж Мендес, теж убили, але вологий ліс не можна врятувати без організованої міжнародної підтримки. Насильницька смерть Мендеса не була марною, трагедія привернула всесвітню увагу до страшної загрози, яка нависла над однією з найбільших екосистем у світі. Хоча Мендес хотів жити, але саме це він зпророкував у своєму останньому інтерв'ю: «Якби ангел зійшов із неба і запевнив, що моя смерть посилить боротьбу, то це була б справедлива плата».

Мендес високо оцінив би чудову жінку з Кенії — Вангарі Маттгаї, яка заснувала рух «Грінбелт». Усвідомивши, як звичайне садіння дерев може допомогти зупинити ерозію грунту, вона залучила до цієї справи жінок, і менше ніж за десятиліття вони посадили понад 8 млн. дерев. Я провів день із членами руху «Грінбелт» у сільській місцевості в Кенії восени 1990 року; вони розповіли мені, що садіння дерев дає нагоду поділитися інформацією — від жінки до жінки — про планування родини й поширити технологію контролю за народ­жуваністю. До того ж їхні заповідники дерев тепер слугують гене­тичним