Земля у рівновазі - Альберт Гор

таких політичних і моральних поразок перед лицем жахливої трагедії. А ми, в багатих країнах, будемо дурити самі себе: мовляв, якщо розвиток не спрацьовує і лише погіршує стан, то ліпше нічого й не робити, — а отже стати мовчазним свідком масової смерті, співучасником у цинічному вибракуванні людського племені.

***

Сили пригноблення завжди покладалися на мовчазних співучасників, величезну кількість тих, хто тихо приєднується до лідерів та інституцій, яких цікавить лише зміцнення своєї влади. Але вільний світ знаходиться у боргу перед тими, хто знаходить сили та мужність чинить опір правлячим силам, що часто застосовують залякування, і я переконаний, що ми вже маємо завдячувати й тим, хто нині від­мовився мовчати про руйнування довкілля. Один з найяскравіших прикладів такого опору ми маємо за часів Другої світової війни, коли це часто коштувало життя.

Узимку 1942 року Ленінград перебував в облозі, оточений наци­стськими танками. 900 жахливих днів мешканці міста зазнавали артилерійських обстрілів і повітряних бомбардувань, але найгір­шим був голод, від якого загинуло понад 600 тисяч чоловіків, жінок і дітей, аж поки блокаду не було знято. Ті, хто вижив, їли тирсу, пацюків, траву — все, що могли знайти.

При ленінградському інституті ім. Вавілова, ботанічному та сільськогосподарському науково-дослідному центрі, тридцять один науковець залишився охороняти унікальну колекцію рослин і насін­ня, які під керівництвом легендарного біолога, генетика та ботані­ка Миколи Івановича Вавілова зібрали по всьому світові в місцях їх генетичного походження. Колеги Вавілова — його самого сталіністи посадили до в'язниці за «сільськогосподарський саботаж» — були не так занепокоєні розширенням нацистської Німеччини або сталінських гулагів, як наступом індустріальної цивілізації на ті терени природного світу, де містяться унікальні генетичні ресурси, від яких залежить генетичне розмаїття та забезпечення світу продо­вольством. Оскільки ці терени самі були в облозі, то інститутські зразки насіння багатьох видів харчових культур представляли со­бою єдину ланку між минулим і майбутнім. Навіть під час обстрілу Ленінграду колеги Вавілова мужньо саджали нові покоління куль­тур, щоб поновити їхній генетичний набір. А коли голодні пацюки навчилися скидати металеві коробки з насінням із полиць, щоб дістатися до їх вмісту, вчені по черзі пильнували їх, щоб захистити ці генетичні скарби.

Оточені їстівним насінням та мішками саджанців, зокрема рису і картоплі, чотирнадцять вчених померли від голоду у грудні, але не з'їли цю дорогоцінну колекцію. Доктора Дмитра Іванова, інститут­ського фахівця з рису, знайшли мертвим за робочим столом серед мішків із рисом. Незадовго до своєї смерті він сказав: «Коли весь світ охоплений полум'ям війни, ми збережемо цю колекцію для май­бутнього всього людства».

Мужні зусилля цих вчених були типовими для багатьох людей сумління, які боролись по обидва боки ліній фронту в організованих рухах опору впродовж війн цього століття, намагаючись ослабити нищівну силу наступаючого тоталітаризму. Всі вони усвідомлюва­ли, що система, якій вони протистояли, є злою силою, з якою необ­хідно боротися, попри те, що шанси на перемогу були доволі при­марні. Деяких спонукали до цієї боротьби релігійні цінності; інші діяли з націоналістичного гніву; а ще хтось — підкоряючись своєму сумлінню. Практично всі ці борці опору та їхні рухи не могли стати серйозною перешкодою у вирішальних битвах. Але вони постачали вагомі розвідувальні дані військам, коли ті зрештою спромоглися на стратегічні військові дії, — а в деяких випадках вони затримували ворога, даючи змогу опозиції зібрати свої сили. І найважливіше: тоді, як світовий загал відвертав очі, вони били на сполох — і не лише словом, а й надихаючи своїм прикладом мужності та сумління.

Нині більшість світу теж відвертає очі, прагнучи не помічати шалену навалу індустріальної цивілізації на природний світ. Але сигнал тривоги лунає нині по всьому світові з тим ж знайомим го­лосом мужності та сумління. Проти нової нищівної сили відважно повстали нові борці опору: чоловіки та жінки, що усвідомили брутальну природу тієї сили, яка сьогодні нищить ліси та океани, атмосферу та прісну воду, вітер і дощ, геть усе розмаїття та багатство життя.

Вони борються проти цієї сили, не надто сподіваючись на пере­могу у великій війні, та їхні вражаючі успіхи в окремих сутичках уповільнюють навалу, а часом навіть рятують ту чи іншу частину екологічної системи, яку їм довелося захищати. Тому вони не тільки надали нам приклади мужності та винахідливості, але й виступають як єдині наші найцінніші «розвідники», сповіщаючи з лінії фронту про те, що спрацьовує, а що ні. Закликаючи до зброї та організації масових зусиль для збереження рівноваги у довкіллі, що сьогодні перебуває в облозі, ці борці опору відчайдушно намагаються привернути увагу світу до правди про те, що нині відбувається. Вони надихають усіх тих, хто приходить до кращого розуміння цієї кризи, і принаймні декілька їхніх історій мусимо тут розповісти.

Як особистості, нинішні борці опору часто мають ті самі психо­логічні особливості характеру, що були властиві цій категорії людей ще за часів Другої світової війни. Де б вони не жили — у Африці, Азії, Латинській Америці чи в екологічно постраждалих регіонах індустріального світу, — ці нові борці є переважно простими людьми з загостреним чуттям добра і зла (зазвичай прищепленим у дитинстві сильними та дбайливими батьками), які вперто відмовляються зра­дити свої принципи, навіть коли протистоять переважаючим і навіть смертельно небезпечним силам. Серед них можна назвати Тоса Барнетта, колишнього суддю з Верховного Суду Папуа Нової Гвінеї та радника прем'єр-міністра з питань конституційного ладу. Ледве уникнувши замаху, він мусив залишити Папуа у грудні 1989 року, після того, як подав висновки свого ґрунтовного й сміливого роз­слідування щодо інтенсивної вирубки лісів у цій країні та корупції у деревообробному бізнесі. Його двадцятитомова, на шести тисячах сторінок, доповідь описувала жахливі зловживання: підкуп високих урядових чиновників японськими корпораціями, лісові табори при­мусової праці, де корінні жителі мусили працювати у пекельних умовах сім днів на тиждень, свавільне руйнування їх домівок, масове ухиляння від сплати податків і роз'їдаюча корупція.

Хоча саме уряд в Папуа Новій Гвінеї доручив Барнетту провести це розслідування, проте влада аж ніяк не була готова до його резуль­татів. Документи, що стосувалися виявлених ним фактів корупції, були зумисне спалені, а його заключна доповідь офіційно забороне­на у Папуа Новій Гвінеї. Серед згаданих там компаній фігурували «Саньо» та «Сумітомо», які вже були відомі своїми руйнівними діями у Малайзії та Індонезії, перед тим, як Папуа Нова Гвінея стала їхньою наступною ціллю.

Одночасно з початком розслідування Тоса Барнетта, за дві тисячі миль на північний захід від Папуа Нової Гвінеї, в глибині тропіч­них вологих лісів малайзійського Сараваку тисячі корінних жите­лів забарикадували власними тілами дороги до лісорозробок у відчайдушному намаганні зупинити невибіркову та