Земля у рівновазі - Альберт Гор

цього центрального прин­ципу. Обстоювання вільної торгівлі та надання іноземної допомоги слаборозвиненим країнам із боку США почасти викликані альтру­їстичними міркуваннями, але головним чином боротьбою проти комунізму. Звичайно, деякі політичні кроки були болісними, доро­гими та суперечливими. Війни у Кореї та В'єтнамі, гонка ядерних озброєнь, продаж зброї диктаторам, котрі не дотримувалися жодно­го з американських принципів окрім опозиційності до радянського комунізму, — ці та практично всі інші рішення в галузі зовнішньої політики та національної безпеки були прийняті тому, що служили головному принципові, хоча й подеколи у зовсім не розсудливий спосіб. Незважаючи на помилки, засаднича правильність цього базового принципу і далі надихала громадян і уряди вільного світу, а ідея демократії мало-помалу почала брати гору в цій боротьбі.

Численні вияви антикомунізму часом набирали несподіваних форм. Тут, у Сполучених Штатах, ми будували систему доріг між різними штатами на кошти, які було надано на підставі Закону про оборонні шляхи сполучення, ухваленого ще й тому, що він служив найчільнішій нашій меті — поразці комунізму. Коли Радянський Союз продемонстрував свою технологічну потужність, запустивши у 1957 році супутник, у Сполучених Штатах було запроваджено першу федеральну програму сприяння освіті — й не тому, що президент та більшість у Конгресі нарешті визнали важливим покращити освіту заради неї самої, а радше через важливість підготовки вчених та інженерів для боротьби з комуністичною системою. І американську космічну програму ми одночасно ввели в дію не тому, що більшість у Конгресі раптом захотіла дослідити всесвіт, а тому, що вона була пов'язана з нашим бажанням подола­ти комуністичну ідею.

Чимало з цих програм мали сенс самі по собі й були висунуті їх прихильниками головним чином через свої самоцінні достоїнства. Та достатню підтримку суспільства в цілому вони отримали тому, що відповідали головному організуючому принципу, якому ми були віддані всім серцем. Така відданість інколи призводила до жахли­вих крайностей: макартистської кампанії наклепів або перетворення людей на піддослідних морських свинок задля вивчення впливу ядерної радіації — це лише два приклади того, які трагічні наслідки може мати надмірна запопадливість. Але річ у тім, що практично кожну стратегію чи програму було проаналізовано і або підтри­мано, або відкинуто на підставі відповідності чи невідповідності засадничому організаційному принципу. Навіть такі зовсім непорів­нянні програми, як зелена революція, що розширила виробництво продовольства у країнах третього світу, та підтримка профспілко­вого руху в Європі з боку ЦРУ, були запроваджені як ефективні засоби, що допомагали нам досягти головної мети.

Тривала боротьба між демократією та комунізмом є в багатьох відношеннях яскравим прикладом того, як вільні суспільства мо­жуть довгий час додержуватися спільних зобов'язань та зберігати відданість єдиній провідній меті перед лицем загрозливих перешкод. Але це аж ніяк не єдиний такий приклад. Напередодні холодної вій­ни ми побачили в дії ще більш всеохопний організуючий принцип політики Сполучених Штатів та інших вільних націй, метою якого була поразка нацистської Німеччини та імператорської Японії. Промисловість, торгівля, сільське господарство, транспорт — усе було мобілізоване для війни. Так, у цей час розвинулися дуже ефек­тивні програми вторинної переробки сировини, — але не з еколо­гічних міркувань, а тому, що допомагали здобути перемогу у війні. Наші ресурси, наші люди, наше мистецтво, та навіть наші сади прислужилися у боротьбі за порятунок звичної нам цивілізації.

Варто згадати, як довго ми вичікували, доки не опинилися перед прямим викликом із боку нацистського тоталітаризму й Гітлера. Багато хто не ладен був визнати, що такий обсяг зусиль, якого згодом потребувала Друга світова війна, є справді виправданим, а отже вважав, що загрозу вдасться відвернути, відбувшись малими жертвами. Та за кілька років перед тим, як жахливу правду було визнано, знайшовся таки західний лідер, котрий переконливо і красномовно сказав про шторм, що насувався. Вінстон Черчіль був безкомпромісним, наполягаючи, що всі зусилля слід негайно спря­мувати на одне — розгром Гітлера. Коли Невілл Чемберлен підпи­сав 1938 року Мюнхенську угоду, віддавши Гітлерові Чехословаччину в обмін на обіцянку не загарбувати нові території, більшість британців раділи і підтримували політику «умиротворення», нев­довзі засуджену за потурання агресору. Черчіль, натомість, уловив і суть того, що сталося, і невідворотність конфлікту: «Я не заздрю нашим відданим, хоробрим громадянам... природний мимовільний вибух радості та полегшення, коли вони довідалися, що тяжкі ви­пробування не очікують на них просто зараз; але вони мусять знати правду... Це лише початок розплати. Ми тільки-но пригубили гірку чашу, котру будемо пити ще багато років, якщо лише, відновивши моральне здоров'я та військову потужність, не підведемося знову і не станемо на сторожі свободи».

Так само покірливо ми потураємо винищенню вологих лісів та їхньої фауни, зникненню боліт Флориди, Аральського моря чи пра­давніх лісів Тихоокеанського узбережжя, ерозії родючих земель Середнього Заходу, втраті гімалайських ґрунтів і флори, небезпеці, котра загрожує озеру Байкал чи Сахелю, абсурду щоденної смерті понад 37.000 дітей, що їй можна було б запобігти, руйнуванню озо­нового шару стратосфери, порушенню кліматичного балансу, яке супроводжує нас ще від світанку людського роду. Гірка чаша, — але це тільки «початок розплати», тільки перші ластівки з безпе­рервного потоку щораз серйозніших екологічних катастроф, які знову та знову напосідатимуть на нас, аж поки не примусять, раніше або пізніше, до дій і боротьби.

Що ж треба зробити, щоб порятунок глобального довкілля став головним організуючим принципом нашої цивілізації? Передусім слід досягти загальної згоди про те, що він має бути таким орга­нізуючим принципом, і шлях до формування такого консенсусу особливо важливий тому, ще саме на цьому шляху визначаються пріоритети та цілі. Історія свідчить, що консенсус виникає, зазвичай, лише тільки з появою смертельної загрози для існування суспільства взагалі — втім, нинішня криза може стати безповоротною ще до того, як її наслідки набудуть достатньої переконливості, щоб збу­дити громадську думку. Ця криза розгортається порівняно довго: на природних процесах не відразу видно повну міру заподіяної нами шкоди. Однак деякі зміни, які ми викликаємо, будучи одного разу запущені в розвиток, буде дуже важко повернути назад. Тому муси­мо не чекати, поки щораз ближча катастрофа очевидно дасться взна­ки, а спробувати негайно прискорити досягнення консенсусу щодо цього нового організуючого принципу.

Добровільно прийнявши головний організуючий принцип, нам доведеться наполегливо та без вагань використовувати кожне полі­тичне рішення та програму, кожен закон і установу, кожну угоду та союз, кожну тактику і стратегію, кожен план та напрям дій, — корот­ко кажучи, будь-які засоби, — щоб зупинити руйнування довкілля, зберігати і доглядати нашу екологічну систему. Невеличкі зрушен­ня в політиці, незначна корекція поточних програм, помірне вдос­коналення законів і регламентів та риторика, запропоновані замість справжніх змін, — усе це лише форми «потурання», покликані задо­вольнити сподівання громадськості на те,