Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Відсунувши важкий засув, я відчинив ворота гаража — всередині було просторо, сонячне світло, що проникало крізь щілини в дощаних стінах, вимальовувало на чорній долівці кілька чітких паралельних смужок. Пахло землею і бензином.

У гаражі стояв старий джип — «Тойота Лендкрузер». Ні на його корпусі, ні на шинах не було жодної грудочки болота. Бензину — майже повний бак. Я обмацав рукою там, де Пацюк звичайно ховав ключі від автомашини. Як я і сподівався, вони виявилися на місці. Я вставив ключ запалення, крутонув його — і двигун умить відгукнувся приємним гуркотом. Як завжди, Пацюк і цього разу показав себе здібним майстром… Я вимкнув двигун, поклав ключ на своє місце і, не встаючи з сидіння водія, оглянувся. Всередині автомобіля я не помітив нічого особливого. Лише карту автомобільних доріг, рушник і півплитки шоколаду. На задньому сидінні валявся моток дроту й величезні обценьки. Взагалі, як це не дивно для автомобіля Пацюка, задня частина салону була засмічена. Я відчинив задні двері, згріб рукою сміття з крісла і підніс його до світла, що пробивалося крізь дірку в дошці. Воно скидалося на жмутик чи то набивки, насмиканої з подушечки, чи то овечої вовни. Я добув салфетку, загорнув у неї сміття і заховав у нагрудну кишеню.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому Пацюк не скористався автомобілем. Те, що джип стоїть у гаражі, означало одне з двох: або він спустився з гір пішки, або взагалі нікуди не спускався. Однак, хоч трісни, в жодному випадку я не бачив здорового глузду. Ще три дні тому Пацюк міг спокійно проїхати гірською дорогою під кручею, але важко повірити, що, кинувши напризволяще свою оселю, він вештається по цьому плоскогір’ю і ночує під відкритим небом.

Відмовившись від спроб що-небудь зрозуміти, я замкнув гараж і подався на пасовище. Хоч скільки суши собі голову, а з беззмістовної ситуації не дійдеш до змістовного висновку.

Сонце підбивалося щораз вище, і над пасовищем почала підніматися пара. В її серпанку далекі гори тьмяніли і втрачали обриси. По всій рівнині розпливався запах трави.

По мокрій траві я дійшов до середини пасовища. І саме там побачив стару зужиту автомобільну шину. Гума зовсім вицвіла і потріскала. Я сів на неї й оглянувся навколо. Будинок, з якого я сюди прийшов, здавався білою скелею, що випинається на морському березі.

Сидячи на старій автомобільній шині один-однісінький серед пасовища, я пригадав змагання з плавання на далекі відстані між островами, в яких у дитинстві я часто брав участь. Пропливши майже половину дистанції, я зупинявся і, тримаючись на плаву, оглядав навколишній краєвид. Відчуття завжди було незвичне. Здавалося дивним, що перебуваю на однаковій віддалі від двох клаптів землі, що десь там далеко і зараз люди зайняті своїми буденними справами. Та найбільшою дивовижею було те, що у своїй діяльності суспільство легко обходилося без мене.

Після п’ятнадцяти хвилин роздуму на автомобільній шині я повернувся до будинку і, вмостившись на дивані у вітальні, читав далі «Пригоди Шерлока Холмса».

О другій прийшов Чоловік-Вівця.

Як тільки годинник вибив другу, у двері постукали. Спочатку двічі, згодом — тричі.

Минула якась хвилина, поки я це збагнув. Бо мені й на думку не спадало, що хтось може постукати у двері цього будинку. Пацюк зайшов би без стуку — це ж його власна оселя. Вівчар стукнув би один раз і, не чекаючи відповіді, відчинив би двері. А подружка?.. Ні, вона цього не робила б, а нишком пробралася б у кухню з чорного ходу і пила б там каву. Вона не з тих, що стукають у парадні двері.

Я відчинив двері — переді мною стояв Чоловік-Вівця. Не виявляючи найменшого зацікавлення ні відчиненими дверима, ні мною, який їх відчинив, Чоловік-Вівця вп’явся поглядом у поштову скриньку, прибиту до стіни на відстані метрів двох від дверей, наче у щось незвичайне. Зростом він був трохи вищий від поштової скриньки. Метрів з півтора, до того ж, сутулий і кривоногий.

Крім того, поріг, на якому я стояв, виступав над рівнем землі сантиметрів на п’ятнадцять, а тому здавалося, наче я дивлюся на когось з вікна автобуса. Ніби геть-чисто нехтуючи моєю перевагою, Чоловік-Вівця повернувся до мене боком і ні на мить не відривав очей від поштової скриньки. Звісно, в ній не було нічого.

— Зайти можна? — не обертаючись до мене, скоромовкою запитав він. В його голосі відчувалося роздратування.

— Будь ласка, — відповів я.

Чоловік-Вівця зігнувся і спритно розв’язав шнурки альпіністських черевиків. Вони були вкриті засохлою грязюкою, як торт шоколадом. Роззувшись, Чоловік-Вівця взяв по черевику в кожну руку і звичними рухами вдарив одним об одного. Грязюка хоч-не-хоч обсипалася на землю. Потім з таким виглядом, ніби йому відомо, де в будинку що лежить, він сунув ноги в капці і, потрюхикавши через вітальню, задоволено вмостився на дивані.

Увесь, з голови до ніг, він був в овечій шкурі. Така одежа сиділа на його присадкуватому тілі як улита. Баранячі ніжки були саморобними. Як і ковпак, що закривав голову. По обидва боки ковпака стирчали плоскі вуха, мабуть, підтримувані в горизонтальному положенні зсередини дротом. Шкіряна маска, яка закривала верхню половину обличчя, рукавиці і шкарпетки — все, один в один, було чорним. Від шиї до промежини збігала застібка-блискавка — щоб можна було легко шкуру роздягати й одягати.

На грудях я побачив кишеню, також з блискавкою, для сигарет і сірників. Чоловік-Вівця вийняв сигарету «Севен Старз», прикурив від сірника і голосно зітхнув. Я приніс з кухні чисту попільничку.

— Охота випити чогось хмільного! — сказав гість. Я знову пішов на кухню і