Земля у рівновазі - Альберт Гор

Рафаелева картина 1510 року — фрагмент велетенської фрески «Афінська школа» з Ватикану: ліворуч зображено Платона, він вказує догори, на царство абстрактної думки та інтелектуального ідеалізму; праворуч — Аристотель, права рука якого спрямована до землі, яка, на його переконання, є первинним джерелом — через відчуття — всіх наших думок.

Так почалося довге 350-річне відокремлення науки від релігії. Астрономічні відкриття Коперника та Галілея ще перед тим пору­шили їхнє мирне співіснування, але доти ніхто не піддавав сумніву першість морального вчення Церкви як основи для інтерпретації нових фактів, відкритих завдяки спостереженню за Всесвітом. Та Бекон запропонував обминути проблему етики: факти не потрібно розглядати в світлі їх наслідків. Невдовзі після того Церква поба­чила у науці суперника, який кидає виклик за викликом авторитету Церкви в поясненні смислу існування.

Ця фундаментальна зміна у західному мисленні, яка насправді знаменує початок сучасної історії, дала людству владу над світом, дедалі більшу по мірі того, як потік наукових відкриттів дістався таємниць побудови Богом Всесвіту. Та чи можна було викорис­товувати цю нову силу мудро? Декарт і Бекон забезпечили поступову відмову філософії від сприйняття людини як однієї трепетної ниті у складному й витонченому павутинні життя, матерії та смислу. Крім того, найважливіші наукові відкриття, за іронією долі, часто ставили під сумнів схильність Церкви перебільшувати винятковість людсь­кого племені й обстоювати нашу відокремленість від решти природи. Чарльз Дарвін у «Походженні видів» висловив вимогу віднести фізичний устрій людини до юрисдикції науки, розглядаючи нашу еволюцію в контексті тваринного світу. За півстоліття Зігмунд Фрейд, досліджуючи підсвідомість, відніс до природного світу і частину нашого мозку. Завдяки революції в мисленні, розпочатій з їх допомогою, багатьом здалося, що лише раціональна частина інтелекту — саме та, що породила науку, — лишилася єдиною цари­ною морального авторитету Церкви.

Проте сама наука пропонує новий спосіб осмислити — та, мож­ливо, почати усувати — тривалий розкол між наукою та релігією. На початку століття було встановлено принцип Гайзенберга, згідно з яким сам акт спостереження за природним явищем може змінити предмет дослідження. Хоча спершу ця теорія практично обмежу­валася спеціальними випадками субатомарної фізики, вона таки похитнула філософське вчення. Нині очевидно, що відколи Декарт відновив вплив поглядів Платона і зрушив наукову революцію, людська цивілізація зазнала дії своєрідного принципу Гайзенберга у великому масштабі. Сам акт інтелектуального самовідокремлення від світу задля того, щоб дослідити його, змінює досліджуваний світ — хоча б тому, що він більше не пов'язаний зі спостерігачем так, як раніше. Це не проста гра слів, адже маємо занадто реальні наслідки. Відокремлений спостерігач відчуває свободу вдаватися до таких експериментів і маніпулювань, про які, ймовірно, йому годі було б і думати, якби не це інтелектуальне відсторонення. Врешті-решт, усі дискусії щодо моралі та етики в науці практично беззмістовні, поки світ інтелекту сприймається окремо від світу фізичного. Те первинне відділення неминуче потягло за собою від­окремлення розуму від тіла, мислення від почуттів, сили від мудрості, а як наслідок, науковий метод змінив наше ставлення до природи і нині змінює саму природу, — мабуть, безповоротно.

Хоча багато вчених чинять опір думці, що наука колись може бути возз'єднана з релігією, у деяких колах наукової спільноти спостерігається прагнення покласти цьому розколові край. Тоді як Платон ладен був наголошувати радше на вічності існування, ніж на ідеї створення, та й механістична концепція Декарта теж при­пускала вічність світу, чимало науковців, які раніше не бачили потреби в релігії, тепер вважають, що останні відкриття в астрономії та космології свідчать про наявність певного початку Всесвіту. В результаті деякі вчені зменшили свій опір уявленню про те, що Всесвіт та людство, як його складову, було «створено». Так, наприклад, Арно Пензіас, який отримав Нобелівську премію за відкриття вимірюваного відголосу Великого Вибуху, що супро­воджував виникнення Всесвіту, беручи участь у радіопередачі, отримав телефонне запитання про те, що існувало перед Великим Вибухом. Він сказав, що не знає, але найдоречнішою у матема­тичному сенсі відповіддю буде «нічого». Коли наступна слухачка, розлючена цими словами, звинуватила його в атеїзмі, він відповів: «Мем, я не думаю, що ви уважно вдумалися у наслідки того, що я тільки-но сказав». Ці наслідки — включаючи уявлення про те, що якийсь Творець може відповідати за створення «чогось» там, де раніше було лише «нічого» :), — також містять у собі можливість покласти край ворожнечі між наукою і релігією. І якщо одного дня наука та релігія возз'єднаються, ми зможемо відновити свою заці­кавленість не тільки у природі існування, але і в його смислі, краще зрозуміти не лише Всесвіт, а й власні роль і мету як його складових. Справді, цей новопосталий науковий погляд навіть закріплює за мисленням людини відчутно «фізичну» роль у формуванні дійснос­ті. Ервін Шредінгер, піонер квантової фізики, першим висунув приголомшливу думку про те, що свідомість є однією з цеглин фізич­ного Всесвіту, і зміна «уваги» спостерігача може мати відчутні наслідки у розміщенні й фізичних властивостях субатомарних час­ток. Намагаючись пояснити одну з давніх загадок біології, — як могло виникнути життя з безформеної купи молекул, — Шредінгер розмірковував таким чином: живі організми наділено «дивним да­ром концентрувати [у собі] певний «потік порядку» і таким чином уникати розпаду до атомарного хаосу». Коли виявиться, що розу­мова діяльність, потрібна для зосередження «уваги», може мати відчутні наслідки на кшталт тих, які ми нині асоціюємо з формою фізичної енергії, тоді, як це не виглядало б смішно, наука зуміє остаточно спростувати твердження Бекона про те, що можна здій­снити поділ між фактами та цінностями, між думками вченого та моральними обов'язками людини.

Моя власна допитливість наштовхує мене на таке міркування: первинний науковий імпульс, ще раніше від Декарта та Платона, став можливий завдяки концепції (або відкриттю) єдиного Творця. Коли Ехнатон першим ужив поняття єдиного Бога та коли іудаїзм запровадив ідею монотеїзму, люди отримали можливість розвинути нове розуміння природи всіх речей, які вони спостерігали навколо себе. Ті, хто повірив у єдиного Творця, вже не мали підстав уважа­ти, ніби кожна річ чи жива істота наділена унікальною духовною силою, сповнена таємничого значення та керована невідомими сила­ми. Монотеїзм був надзвичайно потужним світоглядом: як штурман за допомогою тріангуляційної техніки може визначити місцезна­ходження корабля у морі, вираховуючи його розташування відносно двох інших сталих орієнтирів, таких як відомі зірки чи сузір'я, так і ті, хто увірував в єдиного Бога, отримали інтелектуальну силу для вільного плавання океаном забобонів, плутанини і невідомості, що ним було покрито стародавній світ. Що б їм не доводилося спо­стерігати, монотеїсти могли філософськи визначити його місце відносно двох сталих орієнтирів: Творця, у філософському сенсі рівновіддаленого від усього