Земля у рівновазі - Альберт Гор

І консервативні, і ліберальні богослови мають багато біблійних та ідеологічних підстав для визначення своєї духовної місії таким чином, щоб вона очевидно передбачала захист Божого творіння. Повільно й непослідовно, але обидва табори починають це робити. Але загал духовенства все ще не вважає цю справу гідною пильної уваги. На мою думку, одне з головних джерел такого ставлення — це філософське припущення, що людство відокремлено від решти природи, припущення, яке поділяють і ліберали, і консерватори. Його корені варто уважно дослідити, особливо тому, що тенденція розглядати людські потреби окремо від стану природних систем аж ніяк не є засадничо християнською. Ця тенденція віддзеркалює сві­тогляд, засвоєний християнством на початку свого шляху; точніше, вона є частиною грецької філософської спадщини, яка справила потужний вплив на ранньохристиянське мислення та поведінку.

Мало не за триста років перед народженням Христа грецька куль­тура і філософія були поширені на землях, підкорених Олександром Македонським. Сила грецької філософії як аналітичного знаряддя забезпечила їй тривалу популярність, навіть тоді, коли вона була адаптована до багатьох різних релігійних і культурних традицій. Вона служила за підмурок для дуже логічного й систематичного способу мислення, який дозволив Римові заволодіти всім «відомим світом», включаючи не лише Палестину, де народилося християн­ство, але й міста, де проповідували Христові апостоли. Отже, при­родно, що ранні християни вживали панівну мову та поняття для поширення Слова Божого.

Світ уже знав, що найбільшими грецькими філософами були, по-перше, Платон і, по-друге, Аристотель. Головна відмінність між їхніми вченнями стосувалася взаємовідношення між інтелектом і фізичною реальністю, або, інакше кажучи, між людством і природою. Платон вважав, що душа існує в окремому від тіла світі, а мислитель відділений від того світу, про який мислить. А от Аристотель відчував, що все в нашому інтелекті залежить від відчуттів, а отже мислитель міцно пов'язаний зі світом, про який мислить. Ця суперечка почала­ся у стародавній Греції, тяглася протягом усієї історії раннього християнства та середньовіччя й закінчилася аж у XVII столітті.

Один із найвпливовіших мислителів раннього християнства, святий Августин, докладно розповідає, як вабило його на початку V століття Платонове вчення про фізичний світ, і як він намагався подолати захоплення цією теорією, щоб потім «раціоналізувати» своє прийняття правди Христового одкровення. Ця напружена ко­лізія, яка існує й досі, описана теологом Міхаелем Новаком як «велика спокуса Заходу». Так, поширена протягом перших п'яти століть єресь гностиків, що зображала фізичну дійсність як ілюзію, спиралася на ідею Платона про те, що безтілесний духовний інте­лект носиться над матеріальним світом. Але навіть після того, як гностицизм було формально відкинуто, він періодично повертався під різними назвами, а його підґрунтя — платонівське уявлення про відокремленість людини від світу природи — і далі процвітало як чільна складова християнської думки (можливо, через боротьбу християнства з поганством).

З іншого боку, філософська спадщина Арістотеля зберігалася та розвивалася в арабомовному середовищі. Олександр, якого навчав Арістотель, поширив її на всі завойовані ним краї, а місто, яке він обрав столицею, Олександрія, стало найбільшим просвітницьким центром античного світу. Але багато віків Захід був відгороджений від цієї інтелектуальної традиції; лише відколи хрестоносці, по­вертаючись зі своїх походів, принесли до Європи нові ідеї, Захід знову відкрив другу половину грецької спадщини. На початку ХНІ століття європейці, вражені інтелектуальними досягненнями араб­ської цивілізації, відкрили для себе та переклали декілька творів Арістотеля (серед них «Етику», «Політику», «Логіку»), що прой­шли повз західну філософську думку, але збереглися в арабів. Під впливом видатного трактату Маймоніда, єврейського вченого з Олександрії, який писав арабською та витлумачував іудаїзм в арістотелівських термінах, святий Фома Аквінський теж узявся за інтерпретацію християнського мислення відповідно до поглядів Арістотеля на взаємовідношення між духовним та тілесним, між людством і світом, що викликало опір із боку церковної верхівки. Він побачив філософську близькість між душею та фізичною дій­сністю, а це збентежило Церкву. Хоча його книги були заборонені та спалені, і не мали широкого розповсюдження протягом трьох наступних століть, його потужна думка зрештою відіграла певну роль у тому, що Церква почала поступатися імпульсам, які торува­ли шлях ідеям Відродження, серед іншого і стосовно відновлення уваги до землі. Класична картина Рафаеля 1510 року зображує філософську колізію раннього Ренесансу: Платон вказує пальцем на небеса, а поруч із ним Арістотель — на землю.

Та вже через століття відродженню поглядів Арістотеля було завдано серйозного удару. 10 листопада 1619 року Рене Декарт — невдовзі потому один із основоположників сучасної філософії, а то­ді двадцятитрирічний математик — відпочивав на березі Дунаю. Того дня у нього було приголомшливе видіння: механістичний світ, заповнений неживою матерією, що рухається за математично точ­ними законами, які аналітичний розум може встановити і засвоїти за допомогою постійного дослідження та відстороненого спостере­ження. Таким чином Декартове видіння буквально започаткувало наукову революцію. Часто кажуть, що «вся західна філософія — це примітка до тексту Платона», але значною мірою цим треба завдя­чувати роботам Декарта, який у XVII столітті подолав напружену колізію між ідеями Арістотеля і Платона своїм знаменитим висло­вом «Cogito ergo sum»: «Я мислю, а отже існую».

Ще за Декарта картина Рафаеля як образ західної думки заста­ріла. Новочасна людина рішуче вказала догори — геть від природи, геть від землі — до безтілесного ефірного царства, звідки відсто­ронений людський інтелект міг спостерігати за рухом матерії будь-де у Всесвіті. Цей новий безтілесний розум, що носиться десь там, угорі, над усім, може систематично та невпинно розшифровувати наукові закони, які зрештою дозволять нам зрозуміти природу — та контролювати її. Такий дивний зв'язок між духом і природою згодом дістав назву «душа в машині».

А тим часом Церква мусила опиратися фаустівським зусиллям людей оволодіти надмірною силою, щоб змінити Божий світ, однак знову стала жертвою платонівського вчення, звівши духовну місію до намагання керувати внутрішнім світом розуму і знехтувавши моральне значення людських зазіхань на природу. Сер Френсіс Бекон, лорд-канцлер Англії, автор «Нової Атлантиди» (1614) й один із головних творців наукового методу, не залишив Церкві ніякого сумніву щодо надання дозволу людству здобувати й використо­вувати нову величезну силу науки. Просунувши «картезіанський дуалізм» на крок уперед, Бекон стверджував, що не тільки людина відокремлена від природи, а й науку цілком припустимо вважати відокремленою від релігії. На його думку, «факти», одержані за науковим методом, не підлягають жодному моральному значенню та не містять його у собі; релігійно значуще саме тільки «моральне знання» стосовно різниці між добром та злом. Цей легкий для усві­домлення поділ мав величезні наслідки: нова сила, одержана від наукового знання, могла використовуватися для панування над природою, не наражаючись на моральне покарання.

Ця