Земля у рівновазі - Альберт Гор

іншої всесвітньої катастрофи, цього разу створеної нами? Ной виконав наказ, і коли він із родиною та врятованими тваринами пережили потоп, Бог уклав із ним нову угоду, яка підтверджувала Його зобов'язання перед людством. Однак часто забувають про другу половину тієї угоди, укладеної не лише з Ноєм, а й із «усіма живими створіннями»: засвідчуючи наново священну суть акту творення, Він обіцяв опіку­ватися ними «по всі дні землі», щоб не припинилися «сівба й жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч». Він пообіцяв, що більше не буде потопу, щоб Землю нищити, на знак чого, згідно з Книгою Буття, маємо веселку.

Попри всю ясність для уважного читача змісту цієї та інших книг Святого Письма, згадувана критика поширилася почасти через те мовчання, яким більшість віросповідань зазвичай реагували на дедалі виразніші ознаки екологічної катастрофи. А деякі релігійні провідники, схоже, навіть заохочували до екологічного безроз­судства. Я пам'ятаю, як із заплющеними очима та опущеною голо­вою слухав на відкритті майданчика під нову забудову молитву священика, котрий, закликаючи до Бога, навів біблійну цитату про «володіння Землею», а тоді просто заходився з піднесенням пере­лічувати всі знаряддя для покалічення природи, які тільки міг згада­ти, — від бульдозерів та екскаваторів до ланцюгових пил і парових катків, — так, наче їх постачав сам Бог, щоб ми невпинно пере­творювали планету, аби тільки отримати задоволення від цього. Обидва види поведінки — мовчання перед лицем катастрофи та легковажний ентузіазм щодо подальшого занепаду — анітрохи не сприяють подоланню карикатурного образу віри, яка, нібито, налаш­товує на підкорення природи.

На щастя, нещодавно виявилося, що з самих підвалин віри постає новий потужний рух на захист Землі, і чимало релігійних провідни­ків сьогодні вже б'ють на сполох. Але дотепер вони, здавалося, не ладні були прислужитися своїм моральним авторитетом для поря­тунку Землі. Чому так?

На їхній захист слід сказати, що релігійні провідники зіткнулися з тими ж таки труднощами, як і всі ми: треба було визнати безпре­цедентний масштаб руйнування, зрозуміти стратегічний характер загрози, усвідомити глибоку й навальну зміну в стосунках людства з довкіллям. Та їхня нездатність діяти непокоїть особливо тому, що саме християнське Святе Письмо вельми перейняте духом вчинку. Як на мене, його найкраще втілено в Ісусовій притчі про невірного слугу, переказаній у трьох Євангеліях із чотирьох (далі автор досить вільно передає її зміст — Ред.). Хазяїн дому, що збирається вирушити у мандрівку, лишає в домі на господарстві слугу та дає йому суво­рий наказ пильнувати на випадок, якщо розбійники або злодії намагатимуться пограбувати маєток під час його відсутності. Слугу чітко попереджено: якщо навіть розбійники прийдуть, коли той спа­тиме, це не зніме з нього відповідальності за захист дому від них, і те, що він спав, не буде достатньою підставою для виправдання. Питання, порушене притчею, є очевидним: якщо Земля належить Богові, і на Його слуг покладено обов'язок дбати про неї, то як ми маємо реагувати на глобальне розбійництво, що нині заподіює Зем­лі такого нечуваного розорення? Ми спимо? Та хіба це достатнє виправдання?

Але в релігійному житті відбувається також дещо інше. Чимало з тих, хто міг би очолити опір цьому вторгненню, зайняті іншими серйозними питаннями. Наприклад, християнські богослови і духо­венство, які традиційно підтримували ліберальні політичні праг­нення, успадкували певне коло турбот, відоме від початку нашого століття як Соціальна Євангелія. Згідно з цим гуманістичним бачен­ням ролі церкви, вірні Христа мусять надавати перевагу потребам бідних, безпомічних, хворих і слабких, жертвам дискримінації та ненависті, занапащеному людському фуражу, пережованому щеле­пами промислової цивілізації. Моральний імператив, який обумовив такий добір пріоритетів, змушує багатьох проповідників Соціальної Євангелії енергійно опиратися введенню конкуруючих сфер піклу­вання і турбот, що розглядаються ними як чинники, які відволіка­ють від визначених цілей, розпорошуючи й без того обмежені ресур­си грошей, часу, морального авторитету та емоційної праці. Врешті решт, проблема «довкілля» інколи виглядає надто далекою від куди виразніших гріхів соціальної несправедливості.

З іншого боку, політично консервативні богослови і духовенство успадкували цілком інакші настанови, також визначені на початку століття. «Атеїстичний комунізм», проти якого вони різко виступа­ли протягом десятиліть, — це, на їхню думку, тільки найбільш екстремний прояв прагнення держави відвернути цінні ресурси — гроші, час, моральний авторитет та емоційну працю — від місії духовної спокути до ідолопоклонницької альтернативи: пошуку порятунку через грандіозну перебудову матеріального світу. Внаслідок цього, вони ставляться з глибокою підозрою до будь-якого зусилля при­вернути їхню моральну увагу до кризи в матеріальному світі, адже за ліки тут може правити, серед іншого, нове застосування держа­вою чогось на кшталт морального авторитету. А перспектива узгод­женої дії урядів усіх країн, ясна річ, посилює їхні страхи і підозри.

Отже, зважаючи на небажання як лівих, так і правих включати довкілля у коло своїх турбот, питання щодо нього не викликало у релігійних провідників того зацікавлення, якого можна було б очі­кувати. А жаль, оскільки ця засаднича турбота теологічно узгод­жується з поглядами обох таборів; не менш важливо, що це питання надає рідкісну нагоду для спільних підходів та дій.

Річ у тім, що Святе Письмо тісно пов'язує ідею соціальної спра­ведливості з екологією. В ньому на кожному кроці деградація дов­кілля і соціальна несправедливість ідуть поруч. Справді, перший приклад «забруднення» описується Біблією тоді, коли Каїн убив Авеля і кров того впала на землю, зробивши її червоно-жовтою. За Книгою Буття, після вбивства, коли Каїн запитує: «Чи я сторож брата свого?», то Бог відповідає: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі». Відтак Бог сказав Каїну, що оскіль­ки кров його брата забруднила землю, то «коли ти будеш порати землю, вона не стане більше давати сили своєї для тебе»

Нині зв'язок між соціальною несправедливістю та деградацією довкілля помітний скрізь: звалища отруйних відходів, розміщені на територіях бідних громад; занепад корінних народів і загибель їхніх культур після знищення вологих лісів; повітря в гетто в середині міст, надмірно забруднене свинцем і токсинами; підкуп багатьох посадовців людьми, які прагнуть прибутку від варварської експлу­атації ресурсів.

Проте релігійні консерватори здивуються, довідавшись, що чи­мало відданих своїй справі захисників довкілля стали навіть більш ворожими до розширення державних функцій, ніж вони. Найсер­йозніші випадки деградації довкілля в наші часи сталися за участі або через потурання урядів, зазвичай упевнених у тому, що вража­юча перебудова матеріального світу несе людям добро. Тому не випадково, найстрашніші екологічні трагедії спричинили комуніс­тичні системи, де державна влада повністю придушує можливості індивідуального господарювання. Чорнобиль, Аральське море, річка Янцзи, «чорне місто» Копса Міка в Румунії — ці та багато інших катастроф свідчать про серйозні загрози довкіллю з