Земля у рівновазі - Альберт Гор

Спосіб, у який ми сприймаємо світ, управляється своєрідною внутрішньою екологією, яка зв'язує наші відчуття, емоції, думки та рішення з зовнішніми щодо нас силами. Ми тлумачимо свій досвід, послуговуючись великою кількістю лінз, що фокусують — і викрив­ляють — інформацію, що отримана нашими органами чуття. Але цій екології нині загрожує серйозне порушення рівноваги, бо сукупний вплив змін, принесених науково-технічною революцією, може зруй­нувати наше уявлення про те, хто ми є і якою могла би бути мета нашого життя. Справді, може нині треба розробити нову «екологію душі»? Як нам, наприклад, зберегти надію та мінімізувати кількість агресивного страху, що розливаємо в нашому житті? Як нам відро­дити те почуття зацікавленого подиву, яке відчували в дитинстві, коли світ був нам ще новиною? Як нам скористатися можливостями технології, не пристосувавшись до неї аж так, щоб самим обернути­ся на механізми, загублені серед важелів і зубчатих коліщат, спраглі по любові до життя та зголоднілі за трепетом безпосереднього переживання яскравої неповторності завжди мінливої миті?

Тож недивно, що ми відокремилися від природи — дійсно, дивує те, що ми все ще відчуваємо хоч якийсь зв'язок із собою. І недивно, що ми примирилися з думкою про світ без майбутнього. Рушії від­волікаючої залежності поступово руйнують внутрішню екологію людського світосприйняття. Суттєвою для цієї екології є рівновага між шаною до минулого та вірою у майбутнє, між повагою до особи та відданістю спільноті, між любов'ю до світу та страхом утратити його — інакше кажучи, рівновага, від якої залежить екологія душі.

Для декого глобальна екологічна криза є передусім кризою ціннос­тей. З цієї точки зору, проблема полягає у тому, що ми як цивілізація будуємо стосунки з довкіллям, спираючись на принципово неетичні засади. І оскільки традиційно саме релігія була найвпливовішим етичним дороговказом нашої цивілізації, то й пошук негідників вів до порогу головних релігійних систем.

Тут, на Заході, дехто звинуватив — я вважаю, несправедливо, — іудео-християнську традицію у тому, що це вона започаткувала безжалісний похід цивілізації з метою панування над природою, — ще з біблійної оповіді про створення світу, в якій людству даровано «володіння» Землею. Це звинувачення зводиться до того, що наша традиція визначає використання фактично всіх сил для нав'язуван­ня природі своєї волі як промисел Господній. Вважається, що, на­діливши людину цілком особливими стосунками з Богом і делегу­вавши їй Божі повноваження щодо влади над природою, традиція визнає моральним будь-який вибір, що віддає перевагу людським потребам і бажанням перед рештою природи. Кажучи просто, згідно з цим поглядом, сприяти тому, щоб природа програвала кожен раз, коли її інтереси перетинаються з нашими, є цілком «етичним».

Проте ця карикатурна версія іудео-християнської традиції дуже мало схожа на реальність. Піддаючи релігію критичним нападкам за те, що вона надихала зухвале й нерозсудливе ставлення до при­роди, критики не завжди досить уважно читають відповідні тексти. Хоча, безперечно, правда, що наша цивілізація побудована на тих засадах, що ми можемо використовувати природу для власних цілей, нехтуючи наслідки свого впливу, але несправедливо звинувачува­ти будь-яку з головних світових релігій у сприянні такому згубному ставленню. Насправді всі вони зобов'язують до моральної відпо­відальності з тим, щоб захищати та піклуватися про благополуччя природного світу.

В іудейсько-християнській традиції біблійна концепція володін­ня Землею дуже суттєво відрізняється від концепції панування, і відмінність ця є ключовою. Зокрема, вірним тут заповідано дбай­ливо господарювати, бо той самий уривок, який дарує їм право «володіти», вимагає від них «дбати» про Землю, навіть коли вони її «використовують». Вимога дбайливого господарювання і надання права володіти не суперечать одне одному: свідомі священної суті акту творення, вірні покликані пам'ятати, що навіть коли вони «порають» Землю вони мусять «доглядати» її.

Це давно стало ясно тим, хто присвятив життя такому служінню. Наприклад, Річард Картрайт Остін, пресвітеріанський священик, який працює серед бідних в Аппалачах, так розповідає про свою спробу зупинити безвідповідальні та спустошливі роботи: «Від перших років служби моєї пастором в Аппалачах і від перших днів, коли я почав боротися проти варварських методів ведення гірничої справи на південному заході Вірджинії, мені було зрозуміло, що єдиним захистом тих гір перед бульдозерами енергетичних корпо­рацій є бідний, відлюднений народ, який живе по цих виярках, і годний боронити свою землю, яка їм зовсім не байдужа. Якщо звідти забрати цих людей, гори залишаться зовсім беззахисними... З біблійної точки зору природу лише тоді буде захищено від забруд­нення та морально убезпечено, коли вона перебуватиме в єдності з людьми, які люблять її та дбають про неї».

У всьому світі зупинити руйнацію довкілля намагаються пере­важно ті люди, котрі усвідомлюють, яку шкоду завдають в тій частині світу, де вони самі мають «володіння». Лоїс Гіббс та інші з Лав Кенела, Крістіна та Вудро Стерлінгі з родиною, чию воду було отруєно на заході Теннессі, «Гаррісон» Гнау та племена тубільців із вологих лісів Саравака у східній Малайзії, Чіко Мендес і збирачі каучуку з Амазонії, безробітні рибалки Аральського моря, — всі вони почали боротися за збереження довкілля через те, що в їхніх серцях поєдналися поняття «володіння» й «дбайливого господа­рювання». І саме до таких взаємин між людством та Землею закликає іудео-християнська етика.

Мій власний релігійний досвід та вишкіл — а я баптист — свід­чить, що обов'язок дбати про Землю ґрунтується на засадничому зв'язку між Богом, творінням і людством. Ще іудеї вчили у Книзі Буття, що, створивши Землю, Бог «побачив, що добре воно». З двадцять четвертого псалму ми довідуємося, що «Господня земля, і все, що на ній». Інакше кажучи, Творець задоволений своїм вит­вором, і «володіння» не означає, що Земля належить людству, — навпаки, все, що вчиняємо з Землею, маємо чинити, усвідомлюючи, що вона належить Богові.

Моє віросповідання вчить також, що смисл життя — «славити Бога». В іудео-християнській традиції існує загальне переконання, що вірні мусять «чинити справедливо, бути милосердними та жити в мирі з Господом нашим». Та хоч там які біблійні вірші ми вибрали би, бажаючи точніше визначити смисл життя в іудео-християнській традиції, смисл цей, очевидно, несумісний із безглуздим руйнуван­ням того, що належить Богові і що Бог вважав «добрим». Чи можна славити Творця, аж так зневажаючи творіння? Чи можна жити в мирі з Богом природи й одночасно її спустошувати?

Оповідь про Ноя і його ковчег дає ще одне свідчення піклування іудаїзму про дбайливе господарювання. Бог звелів Ною взяти на ковчег принаймні по дві істоти кожного виду, щоб урятувати їх від потопу; сьогодні його воля могла би звучати так: «Ти мусиш зберег­ти біорізноманіття». Справді, чи набувають Божі слова нового зна­чення для тих, хто поділяє віру Ноя, тепер, під час