Земля у рівновазі - Альберт Гор

Зміни в характері та суті нашого життя неможливі, коли ми не певні, що й справді можемо щось міняти. Але й ця впевненість пере­буває під загрозою через усвідомлення нашої здатності знищити і себе, і всю Землю. Більше того, стрес через потребу розв'язувати складні й надумані завдання повсякденного життя та нестримний потік виробленої інформації викликає почуття повного виснаження саме тепер, коли ми маємо нагальну потребу у творчій насназі. Наша економіка вважається постіндустріальною, нашу архітектуру нази­вають постмодерною; наша геополітика дістала назву пост-холодновоєнної. Нам відомо, ким ми не є, та, схоже, не відомо, ким ми є. Сили, які формують і змінюють наше життя, здається, мають власну непорушну логіку; вони здаються такими потужними, що будь-яке зусилля творчо визначитися буде витрачено чи не намарно, а резуль­тати невдовзі змито хвилями нових змін, що слідують одна за одною. І ми неминуче коримося будь-якій долі, що нас до неї схиляють ці сили, — долі, яку нам не дано обирати.

Можливо через свою безпрецедентність, екологічна криза, схоже, виходить за межі нашого розуміння і того, що ми називаємо здоро­вим глуздом. Відомості про неї ми ховаємо у найдальші закутки нашої свідомості, де містяться ідеї, які ми ледь-ледь розуміємо, але рідко коли досліджуємо. Ми чіпляємо на неї ті ж таки ярлички, що й на Антарктику: далека, чужа, безнадійно викривлена картами світу, в якому живемо, неприступна й занадто невблаганна, щоб лишити­ся там надовго. Коли відвідуємо ці закутки нашого розуму, коли довідуємось про те, як причини кризи вплітаються в тканину промис­лової цивілізації, то надія на її подолання видається химерною. Це здається настільки неможливим, що ми утримуємося навіть від перших кроків до позитивних змін.

Мовчки повертаємося до безпідставної і необачної надії, нібито зуміємо пристосуватися до будь-яких перемін, що можуть трапитися в майбутньому. Ми звикли пристосовуватися і ми це робимо дуже добре. Врешті-решт, за допомогою різних технологій ми давно призвичаїлися до всіх видів екстремального клімату на поверхні Землі, на дні моря і навіть у космічній порожнечі. Саме завдяки пристосуванню ми поширили свої володіння до найдальших закутків нашої планети. Отож виникає спокуса вирішити, що така знайома стратегія і буде очевидною відповіддю на нову дилему, яка швидко виникає перед нами.

Але масштаби змін, до яких доведеться пристосовуватися, на­стільки величезні, що ця пропозицію швидко починає виглядати абсурдною. Так, наприклад, дослідження, підтримані Національ­ною академією наук, пропонують, у разі подальшого потепління на Землі, створити на місцевості величезні заповідні коридори дикої природи для міграції тварин із півдня на північ у пошуках звичного клімату. (А самі тимчасом у пошуках деревини та інших ресурсів беремо в облогу чимало ще не займаних людиною територій, на­приклад, на північному заході Тихоокеанського узбережжя.) Дехто навіть припускає, що генна інженерія невдовзі збільшить пристосовчі можливості нашого фізичного устрою. Ми могли б поширити своє панування над природою і на генний код людини — не лише для перемоги над страшними хворобами, але й для того, щоб пере­брати від Бога та природи добір тих генів, які допомагають нашому виду виживати та пристосовуватися до природних ритмів життя. Ми могли б наважитися знов задіяти силу, близьку до Божої, та, на жаль, без супроводу божественної мудрості.

Але наша готовність до пристосовування — чільна складова головної проблеми. Невже ми настільки віримо у власну здатність до пристосування, що ризикнемо зруйнувати цілісність усієї гло­бальної екологічної системи? Чи правильний ми робимо вибір, пробуючи призвичаїтися до викликаних нами змін, замість того, щоб спершу спробувати запобігти їх? Чи свідомі, яких руйнувань, врешті-решт, може завдати цей вибір?

Вірити, ніби ми здатні пристосуватися мало не до всього, — це, зрештою, своєрідні лінощі, зарозуміла впевненість у нашій спро­можності своєчасно відреагувати і врятувати власну шкуру. Але, гадаю, таке покладання на швидкість наших рефлексів дуже не­доречне, адже духовні лінощі віддалили нас від нашого справж­нього єства і від життєздатності світу взагалі. Ми так спокусилися обіцянками індустріальної цивілізації зробити життя зручним, що дозволяємо синтетичній буденності сьогодення заколихувати нас у власноруч створеному оманливому світі. Життя може бути легким, запевняємо ми себе. Ми не повинні потерпати від спеки чи холоду, не повинні сіяти і жати, полювати або збирати земні плоди. Ми можемо лікувати хворих, літати у повітрі, освітлювати темряву і розважатися у своїх вітальнях з оркестрами і клоунами, як тільки заманеться. А оскільки наші потреби й примхи вдоволено, то ми споглядаємо електронні зображення руйнування природи, далекий голод та апокаліпсичні попередження з байдужістю приречених і втомою проклятих. «Що тут вдієш?» — запитуємо ми себе, наперед переконані, що реалістична відповідь — «нічого».

Тоді як майбутнє є таким непевним, ми повсякчас потураємо забаганкам свого покоління за рахунок усіх, хто прийде за нами. Ми взяли самих себе як одиницю етичного виміру, не тільки виразно відокремлену від природного світу, але й позбавлену почуття обов'язку перед іншими — і то не лише перед кимось у майбутніх поколіннях, але й дедалі більше перед сучасниками — і не лише у далеких країнах, але й дедалі більше навіть у наших власних громадах. Проте справа не у байдужості, просто, ми не живемо по-справжньому. Ми повністю віддалися на волю всепроникної технологічної культури, а та, виявляється, живе власним життям, вимагаючи нашої цілковитої уваги, постійно спокушаючи нас і відвертаючи від можливості безпосередньо відчути справжній смисл нашого життя.

Як позбутися цієї залежності? Як спрямувати нашу увагу на важ­ливіші справи, якщо вона стала товаром, який можна купити або продати? Тільки-но виникає нове джерело людського інтересу та бажань, і юрби «золотошукачів» квапляться заявити претензії на щойно знайдене «родовище». Використовуючи всі наявні засоби — газети, кіно, телебачення, журнали, дошки оголошень, рекламу, дизайнерські розробки і факсову розсилку, — вони звідусіль настир­ливо силкуються привернути нашу увагу. її домагаються реклама та політики, вимірюють соціологи, а терористи крадуть як зброю для війни. Оскільки всі ресурси, що лежать на поверхні та можуть викликати наш інтерес і привернути увагу, майже виснажено, то пошук нових виводить на ті первинні шляхи, які ведуть у глибини нашого єства й, оминаючи розум і емоції, повертають нас до начал еволюції, у підсвідомість, до інстинктів — туди, де причаїлись наші природні страхи та пристрасті, що нині теж експлуатуються як благодатний грунт для масової залежності. Шукачі нашої уваги дрібнять наші знання про світ, уносять свої трофеї, а тоді, за іронією, ще й звинувачують нас