Земля у рівновазі - Альберт Гор

прагнення занурюватися якомога глиб­ше у надра землі, щоб видобувати звідти все вугілля, всю нафту та інші види органічного палива, які тільки зможемо знайти, а далі негайно їх спалювати, наповнюючи атмосферу двоокисом вуглецю та іншими викидами, — це свавільна експансія нашої розладнаної цивілізації у вразливі частини природного світу. А знищення про­мисловою цивілізацією більшості вологих і реліктових лісів — особливо страхітливий приклад цього агресивного виходу за межі належного, ненаситна спроба знайти зовнішнє розв'язання проблем, викликаних функціональним розладом всередині цивілізації.

За іронією долі, Ефіопія, одна з перших жертв сучасної тоталі­тарної експансії, стала також однією з перших жертв функціональ­ної розладу, що призвів до агресії проти світу природи. У кінці другої світової війни, коли Ефіопію було звільнено від італійських фашис­тів, 40% її земель вкривали й захищали ліси. Минуло щонайбільше півстоліття, яке позначилося найшвидшим у світі зростанням насе­лення, безжальним вирубом лісів, надмірним випасом худоби та зростанням експорту деревини з тим, щоб виплатити відсотки за кредитами, — і нині менше 1 відсотку території країни залишається вкритим деревами. Спочатку там відбулося вимивання значної частини верхнього шару ґрунту, потім почалася посуха, що триває й досі. Мільйони людей, які загинули від голодної смерті, стали жертвами експансіоністського спрямування нашої розладнаної цивілізації.

Досліджуючи перспективи того, як можна зупинити цю руйнівну експансію, вражаєшся нашим неустанним, наче в якійсь затятості, прагненням заволодіти кожною часткою Землі. Завжди незадоволені потреби цивілізації живлять двигун агресії, й ніколи ці потреби не можуть бути насправді вдоволеними. Захоплені землі спусто­шуються, їхня природна родючість виснажується, ресурси розгра­бовуються і швидко споживаються, — та вся ця руїна лише розпалює наші апетити.

Найслабші та найбезпорадніші члени функціонально розладна­ної родини стають жертвами жорстокого ставлення з боку тих, хто має про них піклуватися. Так і ми не піклуємося про найвразливіші та найменш захищені території природного світу: заплавини, вологі ліси, океани. Ми також чинимо зловживання щодо інших членів людської спільноти, особливо щодо тих, хто не здатен себе захистити. Ми дозволяємо вигнання корінних народів з їхніх земель, ми без­жально експлуатуємо місця проживання найбіднішого населення, і що найгірше, ми порушуємо права тих, хто житиме після нас. Визис­куючи планету у спосіб, що не може тривати довго, ми робимо неможливим для наших онуків рівень життя, який хоч частково схожий на наш.

З філософської точки зору, майбутнє — це, зрештою, вразливе й непевне сьогодення, що розвивається, а отже несталий шлях розвитку можна охарактеризувати як «зловживання майбутнім». Як батько, що порушує межі особистості вразливої дитини, так і ми переступаємо часові межі свого законного місця у ланцюзі людсь­ких поколінь. Врешті-решт, на всіх чоловіків та жінок усіх поколінь є лише одна Земля — єдина планета, яку ми маємо, — а тому кожен мусить відповідати за те, щоб майбутнє одного покоління мало можливість безпечно розвинутися і стати теперішнім для наступно­го покоління. Насправді ж ми розбещено нав'язуємо наш власний функціонально розладнаний стиль життя своїм нащадкам, для яких цей тягар вже буде занадто важким.

Поліція, лікарі та психологи, які мають справу з жертвами сексу­альних злочинів, скоєних проти дітей, часто дивуються, як доросла людина — особливо батько — може заподіяти таке зло. Як вона могла не чути дитячих криків, не бачити горя, бути черствою до болі, викликаної її діями? Відповідь нам тепер відома: це щось схоже на психічну черствість або ж нестяму, викликану у дорослої людини пристосуванням ще у дитинстві до моделі функціонального розла­ду, і ця набута в дитячому віці властивість використовується нею аби заглушити сумління та полегшити собі відтворення того злочи­ну, який колись був скоєний проти неї самої.

Як члени функціонально розладнаних сімей приглушують свої емоції, захищаючись від болю, так і наша розладнана цивілізація розвинула емоційну черствість, що перешкоджає нам відчути біль нашого відчуження від світу навколо нас. І розладнана родина, і наша розладнана цивілізація відчувають відразу до безпосередньо­го контакту з повним і чесним досвідом життя. Вони обидві втриму­ють людей у павутинні абстрактної безчуттєвої думки, завжди зосе­редженої на інших, на чужих уявленнях про досвід, на чужих словах або вчинках, які мають забезпечити ту цілісність та ствердження, що їх так відчайдушно прагнемо.

Та вихід є. Тенденція функціонального розладу не має залишати­ся постійною, а ключ до переміни — це різке світло правди. Так само, як залежна людина може успішно протистояти своїй згубній звичці, а розладнана родина — неписаним правилам, що керують її життям, наша цивілізація теж може змінитися — має змінитися, — й повстати проти неписаних правил, які спрямовують нас до знищен­ня Землі. Еліс Міллер та інші дослідники довели, що усвідомлення первісної втрати і туга за тим, що втрачено, разом із повним і свідомим відчуттям болю, спричиненого цією втратою, можуть зцілити рану та звільнити жертву від подальшої залежності. Оскільки гло­бальна екологічна криза має своє коріння у розладі взаємин нашої цивілізації зі світом природи, то встати обличчям до цих взаємин, спробувати їх усвідомити й визнати свій руйнівний вплив на довкіл­ля, означає ступити перший крок до усвідомлення своєї втрати й туги за нею, а отже до зцілення всіх ран, яких ми завдали Землі та людській цивілізації, нарешті, до узгодження своєї поведінки з новим баченням того, що значить бути справді дбайливими управителями на своїй планеті.

Екологія душі

Двадцять років тому Е.Ф.Шумахер визначив нову важливу пробле­му взаємостосунків між технологією і контекстом — соціальним, культурним, політичним чи екологічним, — у якому її застосовано. Так, атомна електростанція здатна виробляти дуже багато електро­енергії, але не може вважатися «доречною» технологією для слаборозвиненої країни з нестабільним урядом, де не вистачає освічених інженерів, відсутня будь-яка енергосистема для розподілу вироб­леної електрики, а занадто амбіційний правитель прагне оволодіти достатньою кількістю розщзеплюваних матеріалів для створення ядерної зброї. Важливість питання про доречність певної технології зростає відповідно до збільшення її потужності та зростання її потенціалу руйнування довкілля.

Прийшов час поставити те саме питання щодо нас самих і нашо­го ставлення до глобального довкілля: чи належну технологію виб­рав Бог, давши людям владу над Землею?

Знаючи, як ми використовуємо свої нові можливості для втручан­ня у природні системи Землі і навіть їх спустошення, розуміючи всю безглузду нестриманість наших дій, вельми хочеться думати, що суд ще не виніс остаточного рішення.

Незалежно від того, чи віримо ми, ніби панування людини на Зем­лі було визначено Богом, чи схильні думати, що воно є результатом її честолюбства, майже не виникає сумнівів у неналежному характері ставлення людини до довкілля. Але щоб змінитися, мусимо зверну­тися до деяких фундаментальних питань про нашу мету в житті, про нашу спроможність управляти потужними внутрішніми силами,