Земля у рівновазі - Альберт Гор

поко­ління нашої цивілізації відчуває свою надзвичайну залежність від цивілізації в цілому. Продукти харчування на полицях магазинів, вода з крану в нашому домі, житло, будь-які засоби існування, одяг і достойна робота, розваги, навіть наша ідентичність — всім цим забезпечує нас цивілізація, так що нам і думати годі відмовитися від таких переваг та добробуту.

Розглянемо метафору далі: як діти вважають, що винні у функ­ціональному розладі в їх стосунках з родиною, так і ми покірно переймаємо на себе вину за неспроможність нашої цивілізації дати нам відчуття спільноти та спільне почуття життєвого призначення. Багато людей, які відчувають беззмістовність свого життя, незро­зумілу порожнечу та відчуженість, просто припускають, що вони десь схибили і це з ними щось не так.

У цьому є дещиця іронії: саме наша відокремленість від фізично­го світу є переважною причиною цього болю, і саме через те, що нас привчили жити так нарізно з природою, ми впали у таку повну за­лежність від цивілізації, яка, схоже, зайняла місце природи у задо­воленні наших потреб. Як діти з функціонально розладнаної родини терплять біль, коли через батьківське поводження переконуються, що їхній душі чогось бракує, так і ми, напевно, зазнаємо болісної втрати, коли нас змушують повірити, нібито зв'язок із природним світом, який є нашим невіддільним правом за народженням, як біо­логічного виду, виявився чимось неприродним, чого слід зректися за обрядом входження до цивілізованого світу. Відтак через втрату зв'язку з світом природи ми відчуваємо душевний біль, споживаємо Землю та її ресурси, намагаючись відволіктися від нього, й жадібно шукаємо штучних замінників, аби хоч чимось замінити почуття єд­ності зі світом, яке у нас відібрано.

Часто дитина з функціонально розладнаної родини, яка відчуває сором, формує фальшивий образ своєї особи, який і використовує у стосунках із іншими людьми. Такий сфальшований образ може бути вельми витонченим, оскільки діти ладні постійно його вдоскона­лювати, спостерігаючи, яке враження він справляє на інших і яку реакцію викликає, аби несправжнє видати за справжнє. Так само й ми створили у нашій цивілізації фальшивий світ пластикових квітів і космічних польотів, кондиціонованого повітря та флуоресцентно­го світла, вікон, що не відчиняються, та фонової музики, що ніколи не припиняється, днів, коли ми не певні, чи то був дощ, чи ні, ночей, коли небо не припиняє палахкотіти вогнями, розваг, що оповили нас наче коконом, заморожених продуктів для мікрохвильових пе­чей, сонних сердець, збуджуваних кофеїном, алкоголем, наркоти­ками та ілюзіями.

У нестямному руйнуванні довкілля та очевидній одержимості у пошуках штучних замінників безпосереднього досвіду реального життя, ми граємо за сценарієм, що дістався нам від попередників. Та як у функціонально розладнаній родині неписані правила пород­жують і підтримують змову мовчання щодо самих правил, хай навіть ціною постійних криз, так само сила неписаних правил нашої роз­ладнаної цивілізації сприяє мовчазній згоді з руйнівним ставленням до природи.

Ідея розладнаної цивілізації ні з якого огляду не є просто теоретич­ною конструкцією. Зрештою, в цьому страшному столітті ми були свідками декількох аж надто зловісних прикладів цивілізаційного розладу: тоталітарні суспільства нацистської Німеччини за Гітлера, фашистської Італії за Муссоліні, радянського комунізму за Сталіна та його наступників і китайського — за Мао Дзедуна й Ден Сяопіна, а також багатьох менш ганебних версій того ж таки явища. Адже ще зовсім недавно світове співтовариство мусило мобілізувати свої війська для боротьби з тоталітарним режимом баасистського Іраку під проводом Саддама Хусейна.

Кожному з цих розладнаних суспільств бракувало внутрішнього ствердження і легалізації, які може забезпечити тільки вільний воле-вияв згоди з боку тих, ким керують. Кожне з цих суспільств виявило ненаситне прагнення накидати свій режим та політичну філософію на сусідів. Кожне з них було зорієнтовано на насильницьку експан­сію й загарбання інших країн. Більше того, кожне сплело у своєму суспільстві павутиння загальнообов'язкових спільних уявлень, які вважалися більшістю людей фальшивими, але які ніхто не наважу­вався піддати сумніву вголос. Ці суспільства у макрокосмі відтво­рювали ту ж таки патологію розладу, яку ми бачили в сімейному мікрокосмі. Мала дитина з розладнаної родини шукає на батьків­ському обличчі підтвердження того, що і з нею самою, і в світі все гаразд, — а як не знаходить, то починає відчувати свою непов­ноцінність. А оскільки вона має сумніви у своїй цінності і правиль­ності, то починає контролювати свій внутрішній світ — придушує безпосередність, маскує емоції, підмінює творчу наснагу механіч­ною рутиною та відволікає свідомість від усього, чого їй не виста­чає, непереконливо вдаючи із себе того, ким могла би бути. Приб­лизно це саме бачимо у тоталітарному суспільстві: якщо влада наважується прочитати на обличчях людей їхні істинні почуття, то мало коли знаходить підтвердження того, що з її світом усе гаразд. Навпаки, влада починає відчувати страх, що щось іде не так, як слід, тому що громадяни не висловлюють — і не можуть вільно висловити — своє ставлення до неї. Вони відводять погляд або див­ляться, уп'явши очі, як у трансі, та ця байдужа похмурість свідчить про неспокій і побоювання, вельми поширені серед пригнобленого населення будь-де. Позбавлена опертя внутрішньої легітимності й моральної підтримки з боку громадян, тоталітарна влада не бачить іншого виходу, як лише удатися до експансії, — через своє ненаситне прагнення знайти, нав'язуючи себе іншим, беззаперечний доказ своєї значущості.

Тоталітарна експансія починається зазвичай із захоплення слаб­кої та порівняно беззахисної сусідньої країни. Сподіваючись, що подібне завоювання вдовольнить агресора, інші країни часто не висловлюють різкого обурення: деякі — оскільки бояться опини­тися серед наступних жертв, інші — через упевненість у власній безпеці. Та якщо тоталітарне суспільство розладнано досить глибо­ко, одне завоювання не зможе надовго вгамувати його апетити, а отже воно і далі відчуватиме потребу в територіальному розширенні. На жаль, ця жахлива модель усім надто знайома: тільки в нашому столітті тоталітарна експансія безпосередньо спричинила загибель щонайменше 100 мільйонів людей.

Феномен сучасного тоталітаризму, звісно, заскладний і охоплює політичні, економічні та історичні чинники, унікальні для кожного конкретного випадку. Але незважаючи на конкретні специфічні причини, його психології завжди притаманні страх внутрішньої дезорієнтації та пошуки легітимності назовні. Патологічний екс­пансіонізм, такий очевидний у сучасних тоталітарних суспільствах, випливає з цього функціонального розладу, а відчуття цілісності, якого їм бракує, неможливо відновити, допоки вони не будуть гото­ві протистояти нечесності, страху і насильству, згубним для самих підвалин їхньої національної ідентичності.

Безпрецедентна агресія нашої глобальної цивілізації проти при­родного світу теж дуже складне явище, багато причин якого пов'я­зані із географічним та історичним контекстом і особливостями розвитку різних етапів цієї навали. Але з психологічної точки зору наше швидке та агресивне вторгнення у залишки дикої природи є спробою награбувати за межами цивілізації те, чого їй бракує всередині. Наше нестямне