Земля у рівновазі - Альберт Гор

знати своїх почут­тів — це нормально, та відчувати безпорадність, коли виникає дум­ка про те, щоб кинути виклик, або спробувати змінити припущення та правила, на яких грунтується принцип придушення почуттів. Унаслідок цього, згадувані правила часто-густо призводять до пси­хологічних драм і змушують грати вдавану роль. Правила, що є одночасно незрозумілими та захищеними від змін, можуть увікові­чити такі розлади, як-от згубна звичка, жорстоке поводження з діть­ми та деякі форми депресії. Це власне і є парадигма функціонально розладнаної родини.

Не є чимось незвичним, коли член такої родини виявляє симптоми серйозних психічних порушень, які після уважного обстеження вияв­ляються зовнішніми ознаками функціонального розладу, що охоп­лює всю родину. Щоб вилікувати пацієнта, лікарі зосереджують свою увагу не на патології цього окремого індивіда, а на складному плетиві сімейних стосунків, а також неписаних правил та уявлень, характерних для цієї родини.

Приміром, давно відомо, що переважна більшість батьків, які жорстоко обходяться з дітьми, в дитинстві самі потерпали від тако­го ж ставлення. Аналізуючи це явище, дослідники встановили таку архетипну схему стосунків між поколіннями: той, хто зазнав дити­ною знущань, пам'ятатиме їхню силу фізично, але розумом прагнути­ме про них забути. У марному намаганні позбутися цього глибокого сум'яття колишня жертва відтворює драму, де сильніша і старша особа ображає безсилу дитину, тільки цього разу колишня жертва виконує роль мучителя.

Візьмемо конкретніший приклад, описаний Еліс Міллер у праці з питань функціональної розладнаності «Драма обдарованої дитини». Є родини, в яких дітям бракує беззастережної любові, необхідної для нормального дитячого розвитку, через що у них виникає відчут­тя певної душевної нестачі, а відтак розвивається занижена само­оцінка, й вони починають постійно шукати в інших людей схвален­ня та утвердження, яких їм так сильно бракує. Новий термін «співзалежність» описує нагальну потребу в сторонніх людях для власного утвердження та доброго ставлення до себе. Енергія, якою живиться цей потяг, може даватися взнаки у дорослому житті, нерідко пород­жуючи згубні звички і тягнучи за собою спосіб взаємин, що його описують слова популярної пісні: «пошуки кохання, і все не в тих місцях». На жаль, коли такі люди самі мають дітей, вони майже завжди знаходять в емоційному голоді своїх дітей джерело інтен­сивної та неослабної уваги, яку використовують, аби задовольнити свою невтолену жагу схвалення та утвердження, — інакше кажучи, вони радше беруть у власної дитини, ніж дають їй ту саму беззас­тережну любов, без якої неможливе повноцінне емоційне життя. А дитина наслідує поведінку своїх батьків, раз у раз жадібно шукаючи на обличчях та в почуттях інших те, чого їй не вистачає для душев­ної рівноваги. Таким чином цикл триває.

Теорія функціонального розладу у родинах, звісно, не вимагає визнавати якогось конкретного члена сім'ї поганим, або звинува­чувати когось у свідомому намірі завдати шкоду іншому. Радше справжня причина болю та трагедії, від яких страждають члени родин у кожному поколінні, — це засвоєні ними зразки сімейних правил. Діагноз «функціональна розладнаність» насправді є вель­ми обнадійливим, бо замість того, щоб шукати причину проблеми в окремій особі, знаходить її у взаємостосунках людей, тобто в уста­леному способі мислення, що є наслідком успадкованих уявлень і правил поведінки, — а не у людській природі, яка залежить від успад­кованої долі. Тому можемо тут сподіватися на одужання та переміну.

Це добра новина. А погана полягає в тому, що більшості засвоє­них у ранньому дитинстві правил, які призводять до функціонально­го розладу, надзвичайно важко позбутися. Своїм занадто довгим періодом дитинства, коли ми майже повністю залежимо від батьків, ми завдячуємо еволюції людини. Як зазначив кілька десятиліть тому Ешлі Монтег'ю, еволюція сприяла розвитку дедалі більшого люд­ського мозку, але наше походження від приматів визначило макси­мальну межу головки дитини, з якою вона фізично може народитись. Природа вирішила цю проблему, встановивши надзвичайно дов­гий період залежності дітей від батьків, що ними опікуються, аж поки розум і тіло не розвинуться достатньою мірою протягом довгого періоду дозрівання після народження. Але впродовж цього періоду соціального та психологічного розвитку діти надзвичайно вразливі до хорошого і поганого впливу, отож у функціонально розладнаній родині вони засвоюють від батьків хибні правила та викривлені уявлення про життя. І оскільки батьки вчать передусім того, чого самі навчилися змалку, то ці узвичаєні правила можуть передава­тися через багато поколінь.

Кожна культура схожа на велику родину, і, мабуть, ніщо не може чіткіше визначати культуру, ніж правила й уявлення про життя. У сучасній західній культурі нас навчають уявленням про життя, які сформувалися в значній мірі під впливом картезіанського світо­сприйняття, а саме, що людина мусить бути відокремленою від Зем­лі, так само як розум — від тіла, і що природу треба підкоряти, а почуття стримувати розумом і придушувати. Тією чи іншою мірою, ці правила передані кожному з нас і справили великий вплив на наше розуміння того, хто ми є.

Модель функціонально розладнаної родини має пряме відношен­ня до способу нашого мислення про довкілля. Ця модель також допомагає зрозуміти, як ми могли припуститися такої глибокої та небезпечної кризи у своїх взаємостосунках із довкіллям, пояснює, що кризу цю зумовлено аж ніяк не природженою зловмисністю чи там патогенними властивостями людства, та підказує як виправити ці стосунки. Однак за логікою цієї метафори нині, коли екологічна криза досягла такого рівня, нашу цивілізацію, на мій погляд, в дея­ких засадничих питаннях слід визнати функціонально розладнаною.

Як і у випадку з родиною, неписані правила, що визначають наше ставлення до природи, передавалися з покоління в покоління від часів Декарта, Бекона та інших піонерів наукової революції, протягом десь 375 років. Тому ми засвоїли їх і жили за ними сто­літтями, без особливих сумнівів в їхній доцільності. Як і у випадку з родиною, одне з головних правил функціонально розладнаної цивілізації полягає в тому, що ви не піддаєте правила сумніву.

Існує глибоке психологічне підґрунтя того, чому правила у функціонально розладнаній родині не підлягають запереченню. Мала дитина, навіть якщо відчуває якусь помилковість або недо­речність правил, надто залежить від батьків, щоб припустити, що в їх діях щось негаразд. І оскільки вгледіти у всесильних батьках при­чину функціонального розладу дитині і на думку не спаде, то мусить шукати проблему в самій собі. В цей вирішальний момент дитина сама завдає собі психологічної травми, через яку, зрештою, втрачає віру в себе. Біль від цієї рани часто триває все життя, спричинюючи душевну порожнечу й відчуження, що в критичний період, коли формується психіка людини, може призвести до надмірних перевит­рат психічної енергії у жадібному пошуку того, чого їй, на жаль, знайти не судилося — беззастережної любові та розуміння.

Так само, як діти не можуть зректися батьків, кожне нове