Земля у рівновазі - Альберт Гор

така вже й добра річ, якщо пригледітися до неї уважніше». Але ми так призвичаїлися завойовувати, що не хочемо помічати, наскіль­ки це жахлива й згубна звичка. Ми майстерно виправдовуємо свої дії, заплющуючи очі на їхні наслідки. Ми вороже ставимося до тих, хто попереджує нас, що ми мусимо змінитися, ми підозрюємо їх у підривних намірах, звинувачуємо у підступних планах, марксизмі, етатизмі, анархізмі, тощо. («Убити посланця, який приніс погану звістку», — це, насправді, поширена форма заперечення.) Ми не бачимо жодного взаємозв'язку між щораз небезпечнішими кризами, які ми викликаємо у природному світі; адже всі вони, мовляв, є випадковостями з різними власними причинами. Чи можуть, наприк­лад, згадувані посохлі газони мати якийсь зв'язок з інтенсивними пожежами, що позбавили домівок тисячі людей у 1991 році? Немає значення; ми впевнені, що зможемо пристосуватися до будь-яких змін на гірше, навіть попри те, що зачастілі ознаки катастрофи дедалі більше нагадують, як жартує А.Уітні Браун, «прогулянку на природі під час апокаліпсису».

Однак мури заперечення не завжди непробивними. На пізніх стадіях хворобливої залежності, коли її згубний характер стає нас­тільки очевидним, що ним дедалі важче нехтувати, починається процес примирення з її наслідками. Адже звичка вже так глибоко вкоренилася в життя, що здається виходу більше немає. Так само є люди, яким все важче заперечувати згубність нашого ставлення до Землі, але реагують вони не дією, а примиренням. Вже надто пізно, думаємо ми, нічого вже не вдієш.

Але такий підхід віщує загибель, хоча зцілитися все ще можливо. Суттєвим чинником одужання є готовість жертви залежності чесно зустрітися з тим болем, якого прагнула уникнути. Замість того, щоб відволікати свою свідомість чимось іншим, вона має глянути в об­личчя своєму болю — відчути його, осмислити, пройнятися ним й оволодіти, — щоби відтак уже не тікати від нього, а чесно боротися і подолати його.

Так і наше ставлення до Землі не вдасться оздоровити, аж поки ми не перестанемо заперечувати, що нині воно є геть руйнівним. Наша затята потреба тримати природний світ під своїм контролем зумовлено, мабуть, почуттям безпорадності, яке охоплює людину перед лицем прадавнього гнітючого страху: бо ж «у природи зуби та пазурі в крові», — але ця затятість вже привела нас до краю прірви, оскільки ми настільки успішно навчилися контролювати природу, що втратили зв'язок із нею. Ми повинні також визнати, що новий страх погіршує нашу згубну звичку: як би ми не тішилися успішним контролем над природою, наслідки лякають нас дедалі більше, а отже оберти руйнівного колеса тільки прискорюються.

Те, що я називаю хворобливо-залежним типом поведінки, є лише частиною справи і не може вичерпно пояснити всієї складності та жорстокості нашого спустошення Землі. Як не пояснює це і того, чому стільки розумних та дбайливих людей може мимовільно спів­працювати в тому, що завдає таку величезну шкоду глобальному довкіллю і як вони можуть продовжувати жити з тією самою сукуп­ністю невірних припущень про те, що саме насправді і чому робить їхня цивілізація. Авжеж, проблема стосується не лише нашого особистого ставлення до Землі. Проблема охоплює величезні недоліки того, як ми колективно визначаємо наше спільне ставлення до неї.

Метафори завжди можуть стати в пригоді, принаймні, декотрі допомогли мені зрозуміти, що саме є помилковим в наших стосун­ках із Землею. Одна з них, найбільш повчальна, походить з порів­няно нової теорії неблагополучних сімей, яка є синтезом соціопсихологічних досліджень із питань хворобливої залежності, сімей­ної терапії та системного аналізу і намагається пояснити походжен­ня явища, відомого під назвою функціонально розладнаної родини.

Поняття функціонально розладнаної родини було висунуто та дістало початковий розвиток у працях таких вчених як Р.Д.Лейнг, Вірджинія Сатір, Грегорі Бейтсон, Мілтон Еріксон, Мерей Боуен, Натан Акерман і Еліс Міллер; серед авторів останнього часу, котрі його поглибили, а заразом і спопуляризували, треба назвати, зокре­ма, Джона Бредшова. Проблема, яку всі вони намагалися досліди­ти, полягала у тому, звідки в родинах, що їх утворюють начебто нормальні люди з добрими намірами, можуть виникати деструктивні взаємини, породжуючи кризи, індивідуальні та сімейні.

Згідно з теорією функціонального розладу, неписані правила виховання дітей та уявлення про те, що означає бути людиною, передаються у сім'ях з покоління в покоління. Сучасна версія цих правил та уявлень формувалася під впливом того самого філософ­ського світогляду, який призвів до науково-технічної революції: людська істота вважається передусім як інтелектуальне створіння, відокремлене від фізичного світу. А це визначення, у свою чергу, призвело до вимоги стримувати почуття та емоції й підпорядко­вувати їх чистому розумові.

Одним із наслідків такого наукового погляду виявився зміна в уявленнях про Бога. Коли стало зрозуміло, що наука — замість божественного походження — може дати пояснення багатьох при­родних явищ, то здалося вірогідним і припущення, нібито Творець, запустивши світ у рух за певними правилами, що можуть бути пізнані людиною, усунувся від своїх повноважень і відокремився від світу й тепер лише спостерігає за ним згори. Можливо, через це змінилося і сприйняття родини. Сім'я вважалася схожою на систему Птолемея з батьком-патріархом у центрі як джерелом влади й авторитету та всіма іншими її членами, які обертаються навколо нього, кожен на своїй орбіті. Така переміна мала драматично вплинути на дітей, адже до наукової ери їм, напевне, було простіше знайти та зрозумі­ти своє місце у світі, тому що вони могли визначатися відносно як батьків, так і Бога, безсумнівно присутнього у природі. Маючи два настільки чіткі орієнтири, дітям важко було збитися зі свого жит­тєвого шляху. Та коли Бога було відсунуто із природного світу кудись в абстрактне місце, його у родині замінила постать патріар­ха (майже завжди батька), котрий дістав мало не Божі повноважен­ня у застосуванні сімейних правил. Тоді як деякі батьки оголосили себе єдиним джерелом авторитету, їх діти почали втрачати розумін­ня своєї ролі у родинній системі, яка перебувала під глибоким стресом від прагнення цілковитого контролю з боку всесильного батька.

Батькам надавалося беззастережне право встановлювати пра­вила, і серед них, за Бредшовом та іншими, найчільніше місце діс­талося забороні ставити правила під сумнів. Отже, одним із спосо­бів, у який функціонально розладнані родини домагаються, щоб їх­ніх правил було дотримано, хоча б і ціною душевної глухоти, стає проповідь розриву між розумом і тілом, що врешті-решт зводиться до придушення почуттів і емоцій, які могли б ці правила підірвати. Так само наша цивілізація забезпечує дотримання своїх правил, проповідуючи відчуження людей від світу природи та стримування емоцій, які могли б допомогти нам відчути свою відірваність від Землі.

Такий підхід увічнює окремість думки і почуття та потребує пов­ного схвалення загальноприйнятої невимовленої брехні, з якою всі згодні жити. Він спонукає людей вважати, що не