Земля у рівновазі - Альберт Гор

більше вугілля, нафти, свіжого повітря та води, дерев, родючої землі та маси інших речей, що їх ми відбираємо у планети, перетворюючи не так на засоби існування чи житло, як радше на те, чого не потребуємо: силу-силенну сміття і забруднен­ня, товарів, на рекламу яких витрачаються мільярди, аби перекона­ти нас в їхній необхідності, надлишок продуктів харчування, що збиває ціни в той час, як самі продукти стають відходами, різно­манітні розваги та відволікання. Ми наче квапимося загубитися у розмаїтті форм культури, суспільства, технології, інформації, риту­алів виробництва та споживання, а платимо за це втратою свого духовного життя.

Свідчень цієї духовної втрати чимало. Так, психічні захворю­вання різного типу дійшли вже характеру епідемії, а особливо у дітей. Три головні причини смертності серед неповнолітніх — нещасні випадки, пов'язані з вживанням наркотиків та алкоголю, самогубства і вбивства. Відвідання крамниці зараз вважається від­починком. Матеріальних цінностей сьогодні нагромаджено най­більше за всю історію, — але те саме стосується і кількості людей, які відчувають у своєму житті порожнечу.

Потужні рушії відволікання, набуті промисловою цивілізацією, спокушають нас, обіцяючи повне задоволення бажань. Нові мож­ливості людини накидати свою волю світові здатні забезпечити великий «кайф», який мало чим відрізняється від того, що його відчувають наркомани, коли наркотична речовина, введена в кро­вообіг, починає впливати на мозок. Але це відчуття швидко минає, не давши справжнього вдоволення. А метафора наркотичної залеж­ності принагідна і в іншому аспекті. З часом, для підтримки задо­волення на певному рівні, наркоман потребує дедалі більшої дози наркотику; наша цивілізація також мусить усе вище підносити рі­вень споживання. Але чому, щороку споживаючи дедалі більше природних ресурсів на душу населення, ми це вважаємо природним та закономірним? Чи ми потребуємо більшого рівня споживання, щоб досягнути того ж ефекту відволікання, якого раніше досягали, обходячись меншим? У публічних дискусіях про спроможність науки, технології та промисловості надати нам нову й страхітливу владу над природою, нас іноді не так цікавлять серйозні аргументи за і проти, як гострі відчуття, що завжди супроводжують перше викорис­тання нових удосконалених засобів людської зверхності над Землею.

В основі згубної залежності лежить оманлива надія зазнати яскравості та безпосередності реального життя, уникнувши необ­хідності знайомитися з його зворотнім боком — страхом і болем. Наша промислова цивілізація обіцяє нам щось подібне: прагнення щастя та комфорту понад усе є першорядним, і нас заохочують вірити, що споживання нескінченного потоку блискучих нових продуктів є найкращим шляхом досягти успіху в його реалізації. Обіцянка легкого вдоволення бажань така спокуслива, що ми ладні радо забути свої справжні відчуття та відмовляємося від пошуку правдивої мети й змісту нашого життя.

Але ця обіцянка завжди облудна, бо залишається потреба справ­жності. У здоровому, врівноваженому житті галасливі діалог зі штучним, власноруч витвореним світом може відволікти нас від більш глибоких ритмів життя, але не здатні перервати їх. Пато­логічна звичка обертає такий діалог на щось гірше за галасливу розвагу, оскільки що більше порушується рівновага життя, тим більше енергії витрачають людина на об'єкт згубної пристрасті, дедалі узалежнюючись від оманливих замінників життя, а ритм її похмурого та рутинного животіння стає все більш несумісним із природною гармонією буття. Коли ж цей розлад поглиблюється, дисгармонія дається взнаки безперервним рядом криз, кожна з яких руйнівніша за попередню.

Дисгармонія нашого ставлення до Землі, зумовлена нашою згуб­ною схильністю до споживання якомога більше природних ресурсів, виявляється сьогодні у нових і нових кризах, кожна з яких знаменує чимраз руйнівніше зіткнення між цивілізацією і природним світом: якщо колись всі загрози довкіллю обмежувалася місцевим або регі­ональним рівнем, то нині маємо і декілька стратегічних небезпек. Втрата півтора акра вологого лісу щосекунди, раптове прискорен­ня у тисячі разів природної швидкості вимирання живих видів, озоно­ва діра над Антарктидою і зменшення товщини озонового шару по всіх широтах, можливе руйнування кліматичної рівноваги, завдяки якій планета є придатною для життя, — ось свідчення все шаленішої напруги між людською цивілізацією та світом природи.

Багато хто начебто забуває про ці тенденції та згубну сутність нашого нездорового ставлення до Землі. Але тим, кому просто бра­кує знань, може допомогти освіта, — куди гірше, коли люди не вважають такий підхід руйнівним. Адже чимало політичних, діло­вих та інтелектуальних лідерів, агресивно і категорично запере­чуючи саму наявність таких тенденцій, на ділі «потурають» їм, усува­ють незручні перешкоди й сприяють збереженню згубної поведінки.

Психологічний механізм такого заперечення складний, але хво­роблива залежність є цілком придатною моделлю для його розгляду. Заперечення — це стратегія тих, хто ладен вірити, що зможе про­довжувати своє залежне від згубної звички життя, уникнувши нега­тивних наслідків для себе й навколишніх. Наприклад, алкоголіки вперто відмовляються визнавати, що їхня пристрасть шкодить їх­ньому життю; повторювані автомобільні аварії, спричинені одним і тим самим п'яним водієм, алкоголік пояснюватиме випадковістю, щораз іншою.

Отже, суть такого заперечення пояснюється внутрішньою пот­ребою жертв поганої звички не визнавати зв'язку між залежною поведінкою та її згубними наслідками. Потреба заперечувати бу­ває вельми потужною, але людину, яка визнає свою залежність від згубної звички, можна схилити до усвідомлення почуттів і думок, від яких вона так відчайдушно намагається відволіктися; зречення цього нав'язливого потягу означає втрату свого головного щита проти страху зіткнутися з тим, чого так вперто прагнеш уникнути.

Деякі теоретики твердять, що багатьох людей до згубної залеж­ності штовхає почуття безсилля. Вони часто мають нав'язливу потребу в абсолютному контролі над тими кількома речами, що здатні задовольнити їхні бажання. Ця потреба породжується почуттям безсилості та зворотно пропорційна силі цього почуття, яке у них викликає реальний світ із його спонтанністю та неконтрольованістю.

Важливо зрозуміти, що ця психологічна драма відбувається на порозі свідомості. Справді, саме цей кордон і захищається від напо­легливого втручання дійсності. Втім, забезпечення неприступності цього бастіону вимагає стільки обману, що друзям жертв згубної залежності важко повірити, ніби ті не відають, що коять із собою й навколишніми людьми. Таку оманливу поведінку легко пояснити: одержимі потребою задовольнити своє пристрасне бажання вони підпорядковують цій меті геть усе. Адже правдиве розуміння під­ґрунтя їхніх вчинків може не дати їм вдовольняти свою пристрасть, тому вони й наполягають, що не мають психологічних проблем.

Ми не усвідомлюємо свого руйнівного впливу на Землю пере­важно з тих-таки причини, а отже, маємо ту ж таки потребу запере­чувати, і до того ж чималу. Заперечення може набирати страшних та химерних форм. Наприклад, у Південній Кароліні 1991 року, на п'ятий рік посухи, деякі домовласники обприскували зеленою фар­бою свої мертві газони так само, як деякі власники похоронних кон­тор гримують мерців за допомогою косметики, щоб ті скидалися на живих і менше шокували глядачів, надто вразливих до споглядання смерті. Джозеф Конрад писав у «Серці темряви»: «Завоювання Землі не