Земля у рівновазі - Альберт Гор

і з людством, а також про призначення людей на роль дбайливих управителів і відданих слуг була — аж поки її не перекрутили відповідно до вимог картезіанського світобачення — переконливим, шляхетним і справедливим поясненням того, ким ми є на Божій землі. Нині потребуємо наново витлумачити цю оповідь, відкинувши перекручення та викривлення.

Але нова теорія не може бути висунута аж поки ми не зрозуміємо, як розвинулася криза у взаєминах людини і Землі та як її можна подолати. Щоб досягти такого розуміння, ми маємо розглянути всі наслідки Декартової моделі безтілесного інтелекту.

Почуття становлять суттєву ланку між розумом і тілом або, інакше кажучи, між інтелектом і фізичним світом. Оскільки сучасна циві­лізація припускає глибокий поділ між ними, то нам довелося ство­рювати детально розроблені правила культури, спрямовані на заохочення найповнішого вираження наших думок і, водночас, на приглушення почуттів та емоцій.

Багато з цих культурних правил тепер нарешті вже визнано над­то недоречними з огляду на те, що ми дізнаємося про начала людсь­кої природи. Одне з таких начал — звісно ж, мозок, побудований з шарів еволюційних надбань. Між найдавнішою і найпримітивнішою частиною, відповідальною за тілесні функції та інстинкти, і останньою в цій еволюції великою структурою мозку, яка відпо­відальна за абстрактне мислення і відома під назвою «кора», або неокортекс, міститься величезна лімбічна система, що керує емоці­ями. Таким чином ідея, згідно з якою люди можуть виступати як безтілесні інтелекти, за своєю суттю зводиться до абсурдного тверд­ження, нібито у роботі мозку важить тільки діяльність кори.

Втім, абстрактне мислення — лише один вимір свідомості. Наші почуття та емоції, наші відчуття, наше сприйняття власного тіла і природи — без всього цього немає життєвого досвіду, пізнання розу­мового і фізичного. Визначити, хто ми такі з точки зору аналітичної діяльності кори головного мозку, означає створити нерозв'язну дилему: як ми можемо зосереджуватися на самому тільки абстрак­тному мисленні, якщо решта мозку заповнює нашу свідомість почуттями, емоціями та інстинктами?

Наполягання на верховенстві кори головного мозку обходиться нам надто дорого, адже за своїм неприродним завданням безтілес­ний розум має нехтувати інтенсивним психічним болем, що породжу­ється постійним скніючим усвідомленням того, чого не вистачає: досвіду тілесного існування як цілості буття фізичного і духовного. Безперечно, життя ставить кожного перед особистими і загальними проблемами, й багатьох видів психічного болю ми радо уникнули б. Але розрив між розумом і тілом, інтелектом і природою породив своєрідний душевний біль у самій основі сучасної свідомості, усклад­нивши лікування тих, хто страждає від інших психологічних травм.

Справді, варто припустити, що належні до цивілізації, яка дозво­ляє або заохочує такий розрив, будуть порівняно вразливішими для психічних розладів із спотвореним співвідношенням між мисленням та почуттям. Це може здатися неймовірним, оскільки ми не звикли шукати коріння психологічних проблем у загальному характері сучасної цивілізації. А от епідеміологи зазвичай пов'язують причи­ну фізичних порушень із прийнятими у суспільстві порядками, які завдають додаткових стресів найвразливішим індивідам. Розглянь­мо, наприклад, як характер сучасної цивілізації майже вичерпно пояснює епідемічний рівень високого кров'яного тиску у жителів країн, як от Сполучені Штати, що харчуються продуктами з надмір­ною концентрацією натрію. Хоча точний причинний зв'язок все ще залишається таємницею, епідеміологи роблять висновок, що майже повсюдна схильність у сучасному світі включати значну кількість солі в харчові продукти відповідає за поширення гіпертонії. У тих доіндустріальних культурах, які ще збереглися, де немає харчової індустрії і споживання натрію лишається на низькому рівні, гіпер­тонія практично не відома і вважається нормальним, коли стара людина має такий самий тиск, як і немовля. А у нашому суспільстві вважається, що збільшення кров'яного тиску з віком — цілком при­родне явище.

Однак знизити високий тиск куди простіше, ніж вирішити глибокі психологічні проблеми. Більшість людей, реагує на психічний біль так, як і на будь-який інший: замість шукати причину, вони відсахуються від нього, намагаючись його якнайшвидше позбутися або, навпаки, ігнорують. Одна з найефективніших стратегій, щоб знех­тувати психічним болем, — це відволіктись від нього чимось приєм­ним, або таким, що забирає багато душевних сил і змусить про нього забути. Як тимчасовий засіб таке відволікання не обов'язково шкідливе, але залежність від нього протягом довгого часу стає небезпечною і, зрештою, може стати певного роду згубною звичкою. Справді, можна довести, що кожна згубна звичка викликана сильною та нагальною потребою відволіктися від психічного болю. Отже, згубна звичка — це є спосіб відволікання.

Традиційно термін «згубна звичка» вживається щодо алкоголю або наркотиків. Але нові дослідження поглибили наше розуміння цієї проблеми, і нині вже доведено, що люди можуть впадати в залежність від багатьох занять і типів поведінки — приміром, від азартних ігор або нестямної праці, або навіть безперервного пере­гляду телепрограм, — аби вони тільки дозволяли уникнути неба­жаних почуттів. Кожен, хто чогось дуже боїться — інтимного зв'яз­ку, невдачі, самотності — потенційно вразливий до тієї чи іншої згубної звички, бо психічний біль викликає сильне бажання відво­ліктися.

Сучасний розрив між розумом і тілом, людиною та природою породив новий вид згубної звички, а я вважаю, що наша цивілізація вже дійсно від неї узалежнилася: ідеться про споживання самої Зем­лі. Це згубне заняття відвертає нас від болю за втраченим: безпо­середнім відчуттям зв'язку з барвистим, дзвінкоголосим і невгамов­ним світом природи. За марнослів'ям і затятістю промислової циві­лізації криється наша глибока самотність і прагнення з'єднатися зі світом, що може зміцнити наш дух та наповнити почуття багатством і безпосередністю самого життя.

Ми можемо вдавати, ніби не помічаємо цієї порожнечі, але вплив її відчутно у неприродній мінливості наших неконтрольованих реакцій на деякі речі, що з ними стикаємося. Тут для ілюстрації мені стане в пригоді метафора, взята з електротехніки. Пристрій, який споживає багато електроенергії, має бути заземлено, щоб стабілі­зувати електричні потоки і запобігти раптового ураження неконтрольованим електричним струмом когось, хто до нього доторкнеться. Незаземлений пристрій становить серйозну небезпек, але й особа, не «заземлена» тілом і розумом, почуттями та думками, може стано­вити загрозу для тих, кого торкається. Ми ладні вважати потужні струмені творчої енергії, що вирують у кожному з нас, чимось добро­якісним і плідним, але вони можуть вийти з-під контролю і виявитися примхливими та небезпечними, якщо їх належним чином не зазем­лити. Це особливо стосується до тих, хто має зовсім погані й згубні звички. Не заземлені глибоким усвідомленням власного життя, такі жертви пристрастей схожі на людину, яка вхопила кабель із напру­гою в 600 вольт і вже не здатна розтиснути руки через занадто сильний струм: вони вперто тримаються своєї згубної вдачі, навіть відчуваючи, що життєві сили їх залишають.

Так само і наша цивілізація все міцніше тримається звички щороку споживати дедалі