Земля у рівновазі - Альберт Гор

Смисл думки про дзеркальну симетрію може видатися трохи нез­розумілим, та, на мій погляд, вона допомагає зрозуміти, що, мабуть, найбільша небезпека спотворення сучасними технологіями наших взаємостосунків із Землею полягає у тому, що ці технології, хоча і додали нам можливостей зберігати та охороняти природу, але пере­дусім значно збільшили численні й різноманітні можливості нею «маніпулювати». Ми отримали тисячі нових надпотужних способів визискувати та перетворювати природні системи нашої крихкої планети, але наші уявлення про те, як «консолідувати» і захищати довкілля від непередбачуваних наслідків своїх дій, усе ще пере­бувають у зародковому стані. І тим вірогідніше наражаємося на жахливі побічні наслідки нерозсудливого маніпулювання природою, чим більше нехтуємо стабільністю та цілісністю загального його контексту.

Бездумно застосувавши ту чи ту технологію, можна порушити екологічну рівновагу світу, — але й так само і екологічну рівнова­гу в способі нашого світопізнання. Посилюючи деякі відчуття та збільшуючи певні можливості більше, ніж інші, технології можуть глибоко змінювати те, як ми сприймаємо, пізнаємо й ставимося до світу. Протягом другої половини цього століття, приміром, ми вдавалися до нечуваних маніпуляцій природою, а коли виникали проблеми, рефлекторно шукали нових способів маніпулювання, сподіваючись виправити шкоду від попереднього втручання.

Під час дискусій про парниковий ефект я особисто чув, як поваж­ні вчені пропонували розмістити на орбіті мільярди смужок олов'я­ної фольги, які віддзеркалювали б від Землі частину сонячного світла, щоб компенсувати додаткову кількість тепла, яке зараз поглинається атмосферою. Ще я чув, як цілком серйозно пропону­вали масштабну програму збагачення океану залізом, аби стимулю­вати процес фотосинтезу планктоном і таким чином абсорбувати надлишок вироблених нами парникових газів. Обидві пропозиції беруть свій початок із прагнення маніпулювати природою, навіть протидіючи шкідливим наслідкам попередніх маніпуляцій. Нам, схоже, легше розглядати навіть бездумні проекти, як зазначені вище, ніж вирішити зовні складніше завдання — переглянути доцільність минулих маніпуляцій, які завдають шкоди системі загалом, оскільки призводять до її руйнування.

У найглибшому сенсі енвайронменталізм, тобто збереження та охорона довкілля, що стосується екології Землі загалом, швидко набирає сили завдяки тій частині нашого буття, яка цілком свідома необхідності зміцнювати, захищати та зберігати дорогі нам речі, поки їх ще не спотворено та не знищено безповоротно нашим нероз­судливим маніпулюванням.

Розладнана цивілізація

В основі кожного людського суспільства лежить мереживо переказів і теорій, які намагаються відповісти на засадничі питання: хто ми й навіщо ми тут? Але тоді, як руйнівний характер нашого ставлення до природи стає дедалі виразнішим, ми починаємо замислюватися, чи не втратили старі оповіді сенс, й іноді заходимо так далеко, що ладні вигадувати цілковито нові, аби вони вказали, у чому полягає смисл і призначення людської цивілізації.

Група, яка зараз стає все більш відомою, під назвою «Глибокі екологи» (Deep Ecologists), схоже, таки глибоко помиляється, коли вживає для опису наших взаємин із природою метафору хвороби. Згідно з цією теорією, люди відіграють роль збудників хвороби, своєрідних вірусів, які викликають у Землі висип і лихоманку та загрожують її життєвим функціям. «Глибокі екологи» вбачають у людському племені різновид глобального раку, який безконтрольно поширюється, дає метастази у містах і живиться, висмоктуючи ресур­си, необхідні для підтримання здоров'я планети. А ще «глибока екологія» вважає людську цивілізацію чимось на кшталт плане­тарного вірусу ВІЧ, який, піддавши Землю особливій формі СНІДу, знищує її імунітет і здатність опиратися численним зазіханням на її здоров'я й рівновагу. Глобальне потепління, згідно з цією метафо­рою, дорівнює лихоманці, що супроводжує відчайдушну боротьбу жертви з вірусом, відходи життєдіяльності якого заважають нор­мальному перебігу метаболічних процесів у зараженому організмі. Оскільки вірус швидко розмножується, то така лихоманка свідчить, що «тіло» почало боротися, мобілізуючи антигени, щоб ті напали на патогенні збудники та врятували хворого.

Очевидна вада цієї метафори полягає у тому, що вона визначає людей як заразні істоти, природжені руйнівники та носії «бубонної чуми», смертельно небезпечної для Землі. І логіка цієї метафори підказує лише один спосіб лікування — усунути людей із лиця Землі. Майк Росел, один із провідників групи «Передусім Земля!» (Earth First!), яка підтримує «глибоких екологів», так і заявив: «Ви чуєте, що природа гине, і це правда, але вона зможе відродитися, якщо у ланцюга живлення відтяти голову — тобто нас із вами».

Декотрі з прихильників цієї теорії починають дійсно відстоювати необхідність своєрідної війни проти людського роду як засобу, що зможе врятувати планету. Вони ладні зіграти роль антигенів, які уповільнять поширення хвороби, аж поки Земля сама не збере сили для боротьби та, у разі потреби, знищення нападників. За словами Дейва Формана, співзасновника групи «Передусім Земля!», «прий­шов час спільноті воїнів повстати із Землі та стати грудьми проти цієї нищівної сили загальної деструкції, стати антитілами проти людської віспи, яка спустошує дорогоцінну, прекрасну планету». (Зауважмо, що деякі «глибокі екологи» розсудливіші).

Крім моральної неприйнятності такої постановки питання, вини­кає ще одна проблема: ця метафора не може дати чіткого і віро­гідного пояснення, хто ми є та як нам подолати описувану кризу. Є певна іронія в тому, що Арне Нес, норвезький філософ, котрий 1973 року запровадив у вжиток термін «глибока екологія», як і чимало нинішніх «глибоких екологів», схильний був визнавати людей за чужих для Землі, — слідом за Рене Декартом, Френсісом Беконом та іншими архітекторами наукової революції, які визначали людину як безтілесний інтелект, відділений від фізичного світу. У сучасній версії картезіанського філософського розлучення людей і Землі «глибокі екологи» ідеалізують умови, за яких між ними відсутній зв'язок, — але приходять до свого висновку на основі теорії, напро­чуд протилежної до Декартової. Замість уявлення про людей як створінь абстрактного мислення, що пов'язані із Землею тільки за допомогою логіки та теорії, «глибокі екологи» припускаються ціл­ком протилежної помилки, визначаючи взаємозв'язок між людьми та Землею майже виключно у фізичних термінах — так, неначе ми лише гуманоїдні тіла, генетично запрограмовані виконати своє «бубонне» призначення, і не маємо інтелекту та власної волі, щоб зрозуміти та змінити визначений для нас сценарій.

Підхід Декарта до людини дозволяє нам вірити, що ми відокрем­лені від Землі, а тому маємо право вважати її неживою сукупністю ресурсів, які можна використовувати за власним бажанням. Це фундаментальне викривлення й призвело до теперішньої кризи. А погляди «глибоких екологів», хоча і небезпечно хибні, все ж таки провокують поставити суттєве питання: яким має бути нове пояс­нення стосунків між людською цивілізацією і Землею — та як ми дійшли до такої кризи? Одна частина відповіді зрозуміла: наша но­ва теорія мусить закладати підвалини для природних і здорових стосунків між людьми та планетою. Старий переказ про угоду Бога як із Землею, так