Земля у рівновазі - Альберт Гор

про те, як встановлювати з ним продуктивні стосунки: наприклад, як робити наконечник стріли з пазом, щоб витікала кров тварини; як плести корзини, щоб уберегти збіжжя від пороху; як танцювати у супроводі ритуальних співів, які перепо­відають секрети Місяця та пір року, щоб зробити успішним полю­вання та добрим врожай; як розповідати казки, щоб зачарувати дітей та дати їм важливі життєві уроки.

У стародавніх культурах зібрання нагромадженої інформації закарбовувалося незмінним у всеохопній оповіді про життя, яка відтак передавалась наступним поколінням. Соціальний, культур­ний та екологічний контекст, в якому інформація набувалася та використовувалася, був присутній у пам'яті тих, хто нею володів. Але оповідь — це найпростіша технологія, і коли було винайдено досконаліші технології збирання, збереження та передачі інформації, як от кодифіковане право чи фінансовий облік, вони привернули особливу увагу, бо надавали нові можливості. У середні віки, при­міром, гільдії та ремісничі цехи, хранителі фахових знань, необхід­них для здобуття важливих вмінь і навичок, виступали головним джерелом ідентичності для своїх членів. А що інформація, яка пере­давалася через ці нові технології, ставала для наступних поколінь повнішою і ціннішою, то ми неминуче мусили пристосувати наш мозок до сприйняття, запам'ятовування і використання цього інфор­маційного потоку.

Внутрішні структури людського мислення змінилися, оскільки ми пристосувалися до нових технологій. За необхідності наше «програмне забезпечення» для мислення перебудовується відповідно до того чи іншого виду інформації, яку отримуємо у великій кількості з книг, телеекранів та комп'ютерних терміналів. Цей малюнок 1879 року було вміщено у посібнику з псевдонауки, відомої як френо­логія, що вивчала виступи на черепі, що їх начебто пов'язано з розміщенням думок у людському мозку.

Але на цьому шляху щось втрачалося, оскільки обсяг уваги, потрібний для такої розумової роботи, зменшив увагу до контексту передачі інформації, в межах якого застосовувалася набута сила. Наприклад, ті, хто так пишалися мостом через річку Квай і опіку­валися його побудовою, майже забули про контекст, у якому вико­ристано було їхню майстерність. Ми почали нехтувати, зокрема, тим, як нові інформаційні технології змінили нас і наше існування. Що більше інформації ми споживали, то більше наше розумове життя залежало від досвіду інформаційного уявлення про світ, а не досвіду прямих із ним стосунків. А що більше ми звикали до опосередкова­них знань про світ, набутих завдяки подальшому ускладненню образів і уявлень, то більше прагнули поновлювати й урізноманітнюювати інформацію, докладаючи щораз більших зусиль, аби винайти найновіші способи її створення.

Такий циклічний процес різко прискорився, відколи цивілізація відкрила науковий метод. Здобуття знань про природний світ віддавна було полем людської заповзятливості, а науковий метод дав нам новий потужний спосіб вивчати явища природи та зводити їх до набору менших блоків інформації, кожен з яких легко піддавався поясненню, повторенню − та маніпулюванню.

Незабаром кількість сирої інформації почала швидко збільшу­ватися, а наша здатність впливати на природу та маніпулювати нею просто зазнала вибуху. Те саме сталося і з рівнем нашої поваги до страхітливих виробничих можливостей цих нових стосунків із природою. Вражені власним розумом, ми зробили героями наших винахідників, а пізніше промисловців. Ми повірили, що незалежно від того, яка проблема постає перед нами, варто лише, застосувавши науковий метод, розкласти її на дрібні складові блоки інформації та експериментувати, аж поки не отримаємо технологічного рішення.

Та коли промислова ера поступилася місцем інформаційній, виробництво інформації почало перевищувати нашу здатність її засвоювати. Джона Стюарта Мілла називали «останньою людиною, котра знає все», — а тепер жодному з нас навіть і мріяти годі, щоб опанувати всі знання нашого часу. Мало того, ніхто з нас навіть не може мріяти про знання всього хоча б і у власній галузі.

Нині ми стоїмо перед створеною нами кризою: ми тонемо в інфор­мації. Ми породили більше даних, статистики, слів, формул, образів, документів і декларацій, аніж здатні сприйняти. Але замість того, щоб створювати нові технології опанування та засвоєння наявної інформації, тільки нарощуємо її обсяги, і робимо це дедалі швидше.

Такий підхід до інформації нагадує нашу колишню аграрну політику. Ми зберігали купи надлишкового збіжжя в силосних ямах скрізь на Середньому Заході та залишали його гнити, коли мільйони людей по всьому світу помирали з голоду. Було легше надавати субсидії для збільшення врожаїв кукурудзи, ніж створити систему, аби нагодувати голодних. Сьогодні ми накопичили купи надлиш­кової інформації, що псується (інколи буквально), а в цей час міль­йони людей прагнуть вирішити небувалі проблеми.

Цікаво відзначити подібність між цією кризою у нашому ставленні до інформації та кризою у нашому ставленні до природного світу. Адже, як із винайденням парового двигуна й автомобіля ми авто­матизували процес перетворення кисню на двоокис вуглецю С02, не врахувавши обмеженої здатності Землі його поглинати, так із винайденням друкарського преса та комп'ютера ми автоматизували процес створення даних, не врахувавши нашої обмеженої здатності поглинати нові знання.

Справді, нині ми нагромадили величезні купи даних, що їх ніколи не зможе охопити розум однієї людини. Наприклад, фотографічна програма супутника «Лендсат» дозволяє раз у вісімнадцять днів робити детальний знімок кожного квадратного дюйма земної по­верхні, — і так воно триває впродовж майже двадцяти років. Втім, попри нашу нагальну потребу зрозуміти, що відбувалося з поверхнею Землі протягом цього часу, понад 95 відсотків тих фотографій ніхто ніколи не бачив. Ці зображення зібрано й збережено на маг­нітних стрічках, як свого роду «цифрових силосних ямах», чиє єдине призначення — припадати порохом та гнити.

Можливо дані такого гатунку слід називати «ексформацією» замість інформацією (префікс «екс» означає «поза», тоді як префікс «ін» означає «в» — Ред.), оскільки вона існує цілковито поза розу­мом будь-якої людини. Однак незалежно від назви, ситуація швид­ко погіршується. За кілька років нова програма «Місія до планети Земля» згідно з поточними планами щогодини передаватиме з орбі­ти обсяг інформації, більший ніж нині мають усі науки про Землю разом узяті. Для чого? Щоб допомогти нам вирішити, чи стане протягом найближчих п'ятнадцяти років реальністю екологічна криза. Без сумніву, інформація буде цінною. Але чекати на неї небез­печно, а надто, коли взяти до уваги поширену думку, що ми маємо вже задосить інформації, щоб узятися до діла. Крім того, дати собі раду з новими даними буде важко ще й тому, що чи не всю цю інформацію ніколи не охопить розум однієї людини.

Величезна кількість невикористаної інформації врешті-решт пере­творюється на своєрідне забруднення. Зокрема, Бібліотека Конгресу лише з Індії отримує понад десять тисяч періодичних видань щороку! А коли врахувати, що певні накопичені нами знання й інформація є небезпечними — приміром, проект атомної бомби, — то нагляд за всіма тими даними стає настільки ж