Земля у рівновазі - Альберт Гор

Але все-таки складність оцінювання не повинна використовуватися для зручного виправдання того, що витрати, спричинені забрудненням довкілля, дорівнюють нулю; вже існує цілком прийнятний та добре узгоджений діапазон оцінок таких витрат, і певне значення з цього діапазону могло б та повинно використовуватися, при обчисленні витрат та прибутків при спалюванні кожної тонни вугілля.

Вугільні теплоелектростанції гарно ілюструють наведені аргу­менти. Коли ухвалюється новий закон, наприклад, «Закон про чисте повітря», який вимагає зменшення кількості двоокису сірки в атмо­сферних викидах, нам кажуть, що при цьому знизиться продуктив­ність станції, обґрунтовуючи це розрахунками, які повністю ігно­рують заощадження від зниження витрат на усунення наслідків забруднення при спалюванні кожної тонни вугілля. Навіть якби ми лише змінили розрахунки продуктивності виробництва, включив­ши в них лише економічний вплив уже достовірно оціненого забруд­нення, то ми значно наблизилися б до правильного визначення витрат та прибутків.

Однак за межами певного кола конкретних питань неможливо оцінити, у що обходиться довкіллю наша економічна діяльність. Чисте повітря та вода, Сонце, яке сходить над вкритим туманом гірським озером, розмаїття форм життя на землі, у повітрі та в морі — вартість усього цього не можна виміряти. Але було б вершиною цинізму вирішити, що, оскільки такі скарби не мають ціни, розумно вважати, ніби вони нічого не варті. Ще Оскар Уайльд сказав: «Цинік той, хто знає ціну всьому, але не знає вартості нікого».

Визначаючи коло речей, які ми вважаємо важливими і вартими вимірювання в нашій економічній системі, ми не тільки приносимо в жертву довкілля, а й майбутні покоління. Загальноприйняті формули звичайного економічного аналізу містять короткозорі та, можливо, нелогічні припущення відносно того, що буде цінним у майбутньому порівняно з сьогоденням; зокрема, стандартна «дисконтна ставка», що оцінює потоки витрат і прибутків від використання або розробки природних ресурсів, автоматично припускає, що вони повністю належать нинішньому поколінню. В результаті цього будь-яка еконо­мічна вартість, яку природні ресурси можуть мати для майбутніх поколінь, суттєво «дисконтована» (занижена) в порівнянні з вартіс­тю від її використання сьогодні або від її знищення для досягнення якоїсь іншої цілі. Наслідком цього є збільшення здатності одного покоління піддати ризику всі майбутні покоління. Можна лише навести слова Германа Дейлі: «Є щось вкрай неправильне у став­ленні до Землі як до фірми, що знаходиться у процесі ліквідації».

У 1972 році Комісія Брунтланд, призначена Організацією Об'єд­наних Націй для вивчення зв'язку між економічним розвитком і захистом довкілля, привернула нашу увагу до потреби в «справед­ливості до майбутніх поколінь», тобто до необхідності ухвалювати рішення теперішнього покоління з урахуванням їхнього впливу на життя майбутніх поколінь. Хоча ця фраза стала постійно вживатися у риториці про довкілля, вона все ще не знайшла свого віддзерка­лення у тому, як наша економічна система визначає наслідки наших рішень у реальному світі. Тому ми продовжуємо діяти так, наче все гаразд, коли використовуємо впродовж нашого життя таку кількість природних ресурсів, яку можемо.

Поточне обговорення питання про сталий розвиток ґрунтується на загальному визнанні того, що чимало інвестицій найважливіших фінансових установ, таких як Світовий банк, стимулювали економіч­ний розвиток у «третьому світі», підтримуючи короткотермінову експлуатацію природних ресурсів, таким чином сприяючи коротко­терміновому грошовому обороту за рахунок довготривалого, стало­го розвитку. Подібний підхід переважав як внаслідок тенденції занижувати майбутню вартість природних ресурсів, так і через неспроможність належним чином враховувати вартість їх виснажен­ня від теперішнього використання.

Така часткова сліпота у врахуванні впливу наших рішень на при­роду — найважливіша перешкода для наших зусиль сформулювати розважливу відповідь на стратегічні загрози довкіллю. Як правило, ми цитуємо занадто роздуті оцінки видатків, що обумовлені вне­сенням змін у нашу поточну політику, без аналізу тих видатків, що обумовлені змінами, які трапилися б, якби нічого не було зроблено.

Наприклад, зменшення кількості загальнорічних опадів у Калі­форнії на 75 відсотків вже довго передбачалося деякими кліма­тологами як наслідок глобального потепління. Але масштаби проб­леми такі великі, що нікому навіть не спало на думку включити втрати, спричинені водним дефіцитом у Каліфорнії, в наші розра­хунки потенційних прибутків від активної програми протистояння глобальному потеплінню. Потрібно також оцінити збитки від нашої бездіяльності, оскільки семирічна посуха має загрозливий характер і може стати ще гіршою. Один із таких збитків привернув мою увагу як голови сенатської підкомісії, що контролює НАСА, і цим прик­ладом я можу проілюструвати свою точку зору. На початку 1991 року НАСА оголосило, що посуха в Каліфорнії висушила глибо­ководні резервуари під сухим озером, на якому здійснюють посадку космічні кораблі типу «Шаттл» після повернення з орбіти. Шести-футові тріщини, що несподівано з'являються на поверхні озера, можуть зрештою загрожувати посадочній смузі. Якщо раптом знадобиться нова злітно-посадочна смуга, вона коштуватиме дуже дорого. Мабуть, буде справедливо стверджувати, що вартість нової смуги можна включити до витрат у бухгалтерській книзі під час обчислення ціни бездіяльності щодо глобального потепління. (Коли я запропонував внести цю нову витрату в аналіз адміністративно-бюджетного управління, мені сказали: «Ви з'їхали з глузду». — «Тільки частково», — відповів я.)

Але проблема виходить за межі нашої реакції на посуху в Калі­форнії. В багатьох відношеннях, аналіз витрат і прибутків в адмі­ністрації президента Буша заводить на манівці та виявляє очевидну її неспроможність побачити масштаби екологічної кризи. Отже й досі адміністрація не зрозуміла справжньої вартості довкілля, а була чутлива, як цинік Оскара Уайльда, до ціни. Коли президент Буш організував міжнародну конференцію з проблем охорони довкілля на початку 1990 року, його помічники підготували матеріали для учасників конференції, що містили графічну ілюстрацію підходу адміністрації до збалансування короткочасних грошових надход­жень з довгостроковим руйнуванням довкілля. На одній шальці намальованих терезів було кілька золотих злитків, а на іншій — вся Земля та всі її природні системи з вагою та вартістю, рівнозначними шістьом золотим злиткам. Учений або, може, економіст, уважно сте­жить за рівновагою терезів. Хоча кілька делегатів з інших країн неофіційно прокоментували, що це, мабуть, іронічний символ під­ходу Буша до кризи, президент та його помічники, здавалося, зовсім не звернули увагу на абсурдність їхнього бажання покласти всю Землю на терези.

Деякі американські корпорації повелися набагато краще, нама­гаючись творчо підійти до вирішення проблем екологічної кризи. Ті, що взяли на себе відповідальні зобов'язання щодо збереження довкілля, на своє велике здивування, виявили, що коли починають «бачити» своє забруднення та шукати шляхи його мінімізації, то починають «бачити» й нові способи зменшити використання доро­гої сировини та підвищити ефективність в майже кожній ланці виробничого процесу. Деякі з цих компаній також повідомили, що підвищення уваги до кожної стадії виробництва також привело до різкого зменшення браку продукції. Наприклад, компанія «ЗМ» кредитує свою програму виплат по запобіганню забрудненню з великим виграшем у прибутках; компанія «Ксерокс» та декілька інших компаній повідомили