Земля у рівновазі - Альберт Гор

функціонування національної економіки — валовий національний продукт (ВНП). При обчисленні ВНП не враховується зношування природних ресурсів, тобто змен­шення їх вартості в процесі використання. Враховується зношування будівель і фабрик, обладнання і устаткування, легкових і вантаж­них автомобілів. То чому, наприклад, не враховується вимивання верхнього шару ґрунту річкою Міссісіпі у штаті Айова, викликане недбайливими методами ведення сільського господарства, які змен­шили природну здатність ґрунту опиратися ерозії, яку викликають вітер та дощ? Чому такі збитки не зараховуються до економічних витрат виробничого процесу вирощування зерна? Якщо ступінь втрати верхнього шару ґрунту якогось року досить високий, нація може закінчувати рік біднішою, навіть якщо враховувати вартість вирощеного зерна. Тим часом наші економічні звіти запевнятимуть нас у тому, що, навпаки, виростивши зерно, ми стали багатшими, та й ще багатшими тому, що не витратили грошей, необхідних для вирощування зерна екологічно безпечним для ґрунту способом без вимивання верхнього його шару. Зараз це щось навіть більше, ніж економічна теорія: значною мірою тому, що ми не змогли оцінити вартість вирощування зерна екологічно безпечним способом, ми втра­тили більше ніж половину всього родючого шару ґрунту в штаті Айова.

Існують також тисячі інших прикладів. Так, постійне викорис­тання пестицидів може гарантувати, що зерно, яке ми виростимо, дасть нам найвищі можливі короткочасні прибутки, але недбайливе та надмірне їхнє використання отруює запаси ґрунтових вод під полем. Коли ми обчислюємо витрати і прибутки при вирощуванні зерна, то втратою водних запасів нехтуємо. І значною мірою тому, що ми не змогли виміряти економічну вартість чистої ґрунтової води, ми забруднили більше половини всіх підземних водних запасів у Сполучених Штатах найновішими пестицидами та іншими отруй­ними речовинами, які тепер фактично неможливо усунути.

Або візьмімо інший приклад, трохи далі від нашого дому. Коли слаборозвинена нація протягом року вирубує мільйони акрів тро­пічного лісу, гроші, отримані за продаж деревини, вважаються річним доходом країни. Зношування бензопилок та вантажівок у результаті річної роботи в тропічному лісі буде враховуватися у бухгалтерських книгах у графі видатків, але при цьому не врахо­вується знищення самого лісу. Фактично ніде у розрахунках ВНП країни не відображається, що знищено мільйони акрів лісу. Це може вразити та збентежити будь-кого, якщо взагалі не сприймати це як абсурд. І коли Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, банки регіонального розвитку та національні органи влади вирішують, які види позик та грошово-кредитної допомоги дати будь-якій країні у світі, вони ухвалюють свої рішення, виходячи з того, як їхня позика може поліпшити економічну діяльність одержувачів. Та для всіх цих установ єдиною найважливішою мірою прогресу в економічній діяльності є динаміка ВНП. Для досягнення практичної мети ВНП вважає швидке і бездумне руйнування навколишнього середовища за нормальну річ!

Роберт Репетто, економіст Інституту світових ресурсів, очолив групу, яка вивчала ефект цього перекручення в обліку національного доходу на прикладі розвитку Індонезії. Втрата нацією лісових ресурсів нині перевищує регенерацію лісу: вирубка лісів призвела до знищення великої кількості родючих ґрунтів і зменшення кількості тропічного лісу майже на 40 відсотків. І в той час, як розгорталася ця економічна трагедія й Індонезія наближалася до небезпечної межі, офіційні економічні звіти малювали рожеву картину постійного прогресу.

Нещодавно я запитав чиновників Організації Об'єднаних Націй, відповідальних за періодичний перегляд визначення ВНП, чому така сліпота все ще панує у наших методах розрахунків. Визначення ВНП та інших ключових критеріїв економічної діяльності переглядають­ся світовим співтовариством під егідою Організації Об'єднаних Націй кожні двадцять років. Такі економісти, як Дейлі, Репетто, Роберт Костанц з Мерілендського університету та інші, давно наполягали на рекомендованих мною змінах. Урядовці, які починали процедуру перегляду для нового двадцятирічного циклу, визнали доцільність таких змін, але заявили, що тепер це буде зробити важко та незручно. «Можливо, при наступному перегляді», — сказали вони, тобто через двадцять років.

Який разючий контраст існує між дивовижною потужністю та ефективністю нашої економічної системи, що виявилася у філосо­фському розгромі марксизму-ленінізму, та її жалюгідною неспро­можністю навіть взяти до уваги отруєння води, забруднення повітря, щорічне знищення десятків тисяч видів живих організмів. Кожного дня ми ухвалюємо мільярди економічних рішень, і їхні наслідки постійно наближають нас до екологічної катастрофи.

Класичні економісти люблять доводити, що всі учасники бороть­би між пропозицією і попитом мають «повну інформацію», тобто кожен, хто робить економічний вибір у межах цієї потужної все­осяжної системи розрахунків, може отримати повну інформацію стосовно свого вибору, навіть якщо при цьому трапляються незначні помилкові висновки. Логічним продовженням «повної інформації», є за словами класичних економістів, здатність економічної системи до встановлення ринкової рівноваги, яку вони теж вважають доско­налою. Це поняття найкраще ілюструється відомою історією про те, як стара людина гуляла тротуаром зі своєю малою онукою, а та помітила на тротуарі банкноту у 20 доларів і захотіла її підняти. «Ні, ні, — каже дід, зупиняючи в повітрі руку маленької дівчини. — Якби на тротуарі справді лежала банкнота вартістю 20 доларів, її вже хтось забрав би. Такого не може бути».

Такі теорії межують з інтелектуальною зарозумілістю, особливо у світлі неспроможності класичної економіки враховувати втраче­ні природні ресурси. Так само, як наша економічна наука робить абсурдні та нереальні припущення про інформацію, дійсно доступну реальним людям у реальному світі, вона наполягає на однаковою мірою абсурдних припущеннях, що природні ресурси — невичерпні «безкоштовні блага».

Це припущення частково пояснюється тим фактом, що система рахунків національного доходу була розроблена Джоном Мейнардом Кейнсом перед закінченням колоніальної ери, коли запаси природних ресурсів справді здавалися невичерпними. Адже зовсім невипадково, що нині найбільше екологічне забруднення спосте­рігається у тих країнах, що позбулися свого колоніального статусу тільки в останньому поколінні. Тенденції варварського викорис­тання природних ресурсів мають інерцію, яку важко зупинити, особ­ливо якщо існуючий економічний порядок встановлювався тими, хто передусім був зацікавлений у вивезенні природних ресурсів з цих країн.

Випадки подібної сліпоти, однак, не стосуються лише оцінки природних ресурсів. Згідно з першим законом термодинаміки, ані матерія, ані енергія не можуть виникати або зникати безслідно; тому природні ресурси перетворюються на корисні продукти, названі товарами, та шкідливі побічні продукти, включно з тими, які ми інколи називаємо забрудненням. Недивно, що наша економічна система оцінює ефективність виробництва, або «продуктивність», враховуючи тільки гарні речі, які ми виробляємо, а не погані. Але кожний виробничий процес створює відходи. То чому ж це не вра­ховується? Наприклад, якщо країна, виробляє величезну кількість алюмінію, то чому не враховуються відходи у вигляді фтористого кальцію, неминучого побічного продукту виробництва?

Справді, підвищення продуктивності виробництва — єдиний най­більш значний показник економічного «прогресу» — обчислюється методом, що спирається на інше абсурдне припущення: якщо нова технологія дає і гарні, і погані наслідки, то за певних умов допустимо враховувати