Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Весна 1935 року пройшла тихо-мирно. А в червні сталася подія. Професор Вівця верхи на коні виїхав з інспекційною метою щодо випасу овець — і пропав безвісти.

Ні на третій, ні на четвертий день про нього не було ні слуху, ні духу. Розвідувальний загін відбігав ноги, відчайдушно обстежуючи навколишню дику місцевість, але ніде Професора не знайшов. Дехто вважав, що на генерала напали вовки або взяли в полон місцеві повстанці. Однак через тиждень, коли вже всі зневірилися в пошуках, Професор Вівця, геть-чисто виснажений, з’явився в таборі перед самим заходом сонця. Був худющий, мов тріска, з подряпинами на обличчі — і лише очі світилися безумним блиском. Коня при ньому не було, пропав і золотий годинник. За його словами, кінь поламав ноги, а він сам заблудився. Все звучало вірогідно — і всіх задовольнило таке пояснення.

Однак через місяць у державних органах почала ширитися дивна чутка. Мовляв, Професор встановив особливі стосунки з вівцею. А от що, власне, означали ці особливі стосунки, ніхто не знав. Закінчилося все тим, що начальник викликав його до свого кабінету і влаштував йому допит. Знехтувати чуткою в колоніальному суспільстві не годилося.

— Ви справді мали з вівцею особливі стосунки? — запитав начальник.

— Мав, — відповів Професор Вівця.

От яким далі був цей допит.

З: — Особливі стосунки — це що? Статевий акт?

В: — Зовсім ні.

З: — Поясни.

В: — Духовний акт.

З: — Це ніяке не пояснення.

В: — Важко знайти відповідний термін. Духовне спілкування — звучить, гадаю, найкраще.

З: — Ти хочеш сказати, що духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Виходить, упродовж тижня, коли тебе розшукували, ти духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Ти не вважаєш це ухиленням від виконання службових обов’язків?

В: — Мої службові обов’язки — дослідження овець.

З: — Але ж духовне спілкування не входить у такі дослідження! Надалі радив би тобі поводитися обачніше. Ти закінчив аграрний факультет Токійського Імператорського університету з найвищими оцінками. І потім у Міністерстві відзначався блискучим виконанням службових обов’язків. На тобі лежить відповідальність за розробку аграрної політики для майбутньої Східної Азії. Не забувай про це!

В: — Зрозуміло.

З: — Забудь про духовне спілкування. Вівця — звичайна свійська тварина.

В: — Цього забути не можна.

З: — Розтлумач докладніше.

В: — Вівця в мені.

З: — Це не пояснення.

В: — По-іншому пояснити неможливо.

У лютому 1936 року Професора Вівцю відкликали на батьківщину, ще кілька разів так само допитували — і призначили на роботу в міністерський архів. Робота зводилася до складання каталогу архівних матеріалів і їхнього розміщення на полицях. Інакше кажучи, його відлучили від розробки аграрної політики для Східної Азії.

— Вівця з мене вийшла! — саме тоді признався Професор Вівця близькому другу. — А раніше була в мене всередині.

1937 рік. Професор Вівця звільняється з роботи в Міністерстві сільського господарства та лісівництва й, отримавши кредит цього ж міністерства під виконання «Плану розведення тримільйонного поголів’я японських, маньчжурських і монгольських мериносів», над яким раніше працював, перебрався на Хоккайдо і став власником ферми з п’ятдесятьма шістьма вівцями.

1939 рік. Професор Вівця одружується. Сто двадцять вісім овець.

1942 рік. Народжується старший син (тепер — управитель готелю «Дельфін»). Сто вісімдесят одна вівця.

1946 рік. Пасовиська Професора Вівці реквізуються під навчальний табір американської окупаційної армії. Шістдесят дві вівці.

1947 рік. Професор Вівця переходить на роботу в Спілку вівчарів Хоккайдо.

1949 рік. Дружина Професора вмирає від сухот.

1950 рік. Професор Вівця стає директором Музею мериносознавства Хоккайдо.

1960 рік. Старший син втрачає пальці в порту Отару.

1967 рік. Закривається Музей мериносознавства Хоккайдо.

1968 рік. Відкривається готель «Дельфін».

1978 рік. Молодий агент з продажу нерухомості питає про краєвид на фотографії.

(Це вже про мене).

— От тобі й маєш! — сказав я.

— Обов’язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, — сказав я.

— Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, — відповів син Професора Вівці.

— Недолюблює?..

— Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…

— Зрозуміло, — сказав я. — Дивак та й